— Гроші зникли? Та нічого страшного — не збіднієте! На машину, бачте, збирали! Назбираєте ще!
Господи, ну й пилюка ж скрізь! Щоразу обіцяю собі не міняти постіль у суботу, але Павло терпіти не може, коли на наматрацнику плями. Він у мене взагалі естет — хоч і перечитався теорій змов, як тільки міг. Щойно розправила простирадло — влітає мій красень, очі блищать, наче блискавки кидає.
— Антоніно! Де гроші?! — кричить, як обікрадений.
Я аж підскочила.
— Які гроші, Пашо? Ти про що взагалі?
— З гаманця! Там було п’ять тисяч гривень!
У мене мову відібрало.
— Пашо, ти що? Я взяла тисячу — на продукти. Копійки, як на мене.
Він аж почервонів:
— Копійки?! Ти без дозволу риєшся у моїх речах?! Я тобі що — банкомат?
І тут мене прорвало.
— Та ти сам як банкомат! Усе з готівкою носишся! Я ж тобі сто разів казала — на дворі цифрова епоха! Яка різниця, заплатити з картки чи з гаманця?
— Не довіряю я цим вашим терміналам, — буркнув він. — Нас чіпують, стежать за нами…
Ну от, почалося. Як тільки заводить мову про «світовий уряд» — хоч хрест клади. Думаю, заспокоїться. Але осад залишився. Я, значить, крадійка, а він — учасник глобальної змови.
Минуло кілька днів, і знову те саме. Тільки тепер Павло прийшов просити, наче милостиню.
— Тоню, — тягне таким лагідним голосом, — виручай. Я Захару винен, своєму колезі на роботі.
— Що сталося? — питаю.
— Та в Сільпо за продуктами пішов, а грошей не вистачило. Захар мене виручив…
Я аж остовпіла.
— І що, не можна було Захару просто на картку перекинути? У тебе ж, наче, телефон з інтернетом є?
Павло скривився.
— Не люблю я ці цифрові штучки. Готівка надійніше.
Ну що ж, дала йому дві тисячі. Останні гроші в гаманці. Залишилося двісті гривень дрібними. Потім сама на хлібі з водою сиділа.
Увечері сидимо, чай п’ємо — і знову Павло про гроші заводить. Але тепер він сам опинився в негарній ситуації.
— Тоню, уявляєш, сьогодні в банкоматі п’ять тисяч зняв. Чек є, а купюр — немає! Як крізь землю провалились!
Я здивувалася.
— Пашо, годі вже нести нісенітниці. Може, ти їх просто загубив? Або забув, куди поклав?
— Ні, Тоню! Точно пам’ятаю! Чек у гаманці, а купюр — немає!
— А що? — уперся він. — У мене вже кілька місяців таке. То п’ятсот гривень зникне, то тисяча. Спершу думав — здалося. А тепер — ні, не здається!
І тут мені самій стало якось не по собі. Хто ж тоді гроші тягне? На Світлану з Мирославом не схоже — малі ще. А от Денис… Його племінник. Наш вічний студент… Може, на щось не вистачає?
Вирішили ми з Павлом ховати гаманці. Такий собі експеримент. Щоб зловити, хто бере наші гроші.
Два місяці — тиша. Гаманці цілі, ніхто не скаржиться. І тут Денис заявляє:
— Можна, я Аліну, свою дівчину в гості приведу? Кіно подивимось.
Я її й в очі не бачила. Павло, звісно, одразу в позу:
— Тільки з маминого дозволу! — Тобто, з мого. А що мені — шкода, чи що? Нехай приводить, познайомлюся хоч з майбутньою невісткою.
Прийшла Аліна. Симпатична така, скромна наче. Денис поруч із нею аж сяє. І все вона його нахвалює:
— Який Денис дбайливий, який надійний! — А він, сидить, вуха розвісив, мов локатори. Ще й мовчить, про свою родину — ні слова. Павло, звісно, одразу пожартував:
— Та у нас тут сюрпризи на кожному кроці! Особливо в особі Денисової мами!
І тут у Аліни дзвонить телефон. Виймає з сумочки — новенький айфон останньої моделі. Я аж ахнула. Та він же коштує, як моя зарплата за три місяці! Павло теж рот відкрив.
— Ой, який у тебе класний телефон! — кажу, щоб хоч трохи ніяковість згладити. — А батьки в тебе ким працюють?
А вона така зніяковіла:
— Тата в мене немає… А мама продавцем у магазині…
І тут видає:
— Це Денис мені подарував!
У кімнаті — тиша, хоч грім гримни. Усі на Дениса дивляться. А він — побілів, як стіна. Після того, як Аліна пішла, Денису влаштували допит. Я стрімголов — до наших схованок. Вісімдесят тисяч, які ми з Павлом на нову машину збирали… Відкриваю схованку, а там… двадцять тисяч! Всього! Я так крикнула, що ледь сусіди не збіглися.
— Паша! Він у нас гроші взяв, без дозволу! Зрадник!
Павло, з обличчям гнітючим, мов хмара перед бурею, вбіг у кімнату. Почав з Денисом розбиратися. Розпитувати, хоча важко було стримати емоції. Нарешті він сказав:
— Або зараз викликаємо поліцію, або дзвонимо твоїй мамі, і вона повертає все до копійки!
Я набрала Ірину, маму Дениса. А вона, ніби нічого й не сталося:
— Та що такого? Не збіднієте! У вас же трьохкімнатна квартира, дача!
Я їй пояснюю про відповідальність, про те, що він у нас без дозволу взяв велику суму, а вона мені:
— Та ви нічого не доведете!
Тут Павло забрав у мене телефон, включив гучний зв’язок.
— А як щодо айфона, який ваш син Аліни подарував? Вона підтвердить, звідки у студента такі гроші. І як він її по ресторанах за наш рахунок водив?
Ірина почала сваритися та вигукувати різні негарні слова. Павло поклав слухавку. Він вже зібрався було викликати поліцію, але раптом замислився. Навіщо рвати сімейні стосунки через гроші? Адже Денис, все ж таки, родич.
Вони з дружиною подивилися одне на одного й тихо сказали:
— Можна ж спробувати по-іншому.
Відразу зателефонували Ірині, Денисовій мамі, і призначили зустріч. Без звинувачень, а просто поговорити по-чесному. Ірина пообіцяла, що Денис поверне гроші і більше такого не повториться. Проте всі знали, що гроші ніхто повертати не збирається. Немає де студенту взяти таку велику суму. Батька у нього немає, а Ірина працює у супермаркеті.
Подружжя поставило чіткі умови. Денис переїжджає в орендовану кімнату, а всі інші його витрати нікого не стосуються. Ця ситуація була неприємною, але інакше не могло бути. Паша з Антоніною зрозуміли, що треба тримати дистанцію з родичами, аби не втягнутися у чужі проблеми. Водночас вони не хотіли руйнувати сімейні зв’язки остаточно — адже родина, хоч і складна, залишається родиною.
З часом атмосфера трохи заспокоїлась, а Денис, хоч і з запізненням, почав розуміти, що так поводитися більше не можна. Інколи краще зберігати родинні стосунки ціною власних компромісів, ніж шукати правду у суді чи поліції. Бо справжня цінність — у людських стосунках, навіть якщо вони бувають важкими.
