Гроші за проданий будинок я вирішила повністю віддати середущій дочці Вірі, хоча в мене троє дітей. Я й подумати не могла, що ця “вимушена спадщина” наробить такого шуму між рідними людьми. Вже який час Олена зі мною не спілкується. Та й Тарас не в захваті, що приховувати
Я пам’ятаю той день, коли дізналася, що моя молодша донька Віра очікує двійнят. Це була така несподівана новина, що я кілька днів ходила як у тумані. Але потім, коли перша розгубленість минула, я вирішила: мушу допомогти їй фінансово. Нещодавно я запросила своїх трьох дітей до себе на вечерю. Саме тоді я розповіла донькам і синові про те, що хочу продати наш заміський будинок і про моє бачення того, як я розподілю ці кошти.
Після тієї сімейної зустрічі у мене досі такий важкий, неприємний осад на душі. Неймовірно важко усвідомлювати, що троє дорослих, мої рідні люди, можуть так сильно, немов дикі, зійтися у бою одне з одним. І все це через що? Через наш заміський будинок. Він, звичайно, не новий, але якісний. Я ж його колись придбала, коли їздила на заробітки до Ірландії, щоб забезпечити моїм дітям майбутнє.
Але ж це всього лише матеріальна річ, і вона не повинна руйнувати родинні зв’язки! Як можна бути такими байдужими і черствими одне до одного? Цей сімейний розбрат став для мене абсолютною несподіванкою.
– Я не розумію, мамо, чому саме так? Це несправедливо щодо нас! – Голос моєї старшої доньки Олени, пролунав різко, вона навіть не намагалася приховати свого обурення, коли я лише закінчила свою розповідь.
– Олено, я прийняла це рішення. Я вам усім пояснила, чому саме так – відповіла я, намагаючись не дозволити емоціям взяти гору, хоча серце вже неспокійно билося.
– Яке це рішення? Це виходить, що допомога буде тільки Вірі! – Олена схрестила руки на столі, її погляд був сповнений образи. – А ми з Тарасом? Хіба ми не твої діти?
– Олено, у тебе все добре. Твій чоловік Ігор, заробляє більш ніж гідно, ви маєте стабільність. А у Віри ситуація зовсім інша: вони винаймають крихітну квартиру, а тепер чекають на двійнят! Їм гроші потрібні не просто терміново, а буквально – на вчора.
– Тобто, ти вважаєш, що мені гроші не потрібні? Що ми купаємося в розкоші? – Вона глянула на свого брата, Тараса, який мовчки сидів, схиливши голову. – А Тарас? Ти хоч поцікавилася його думкою?
– Олено, прошу тебе, не треба верещати. Я не обділяю нікого, я просто допомагаю тому, кому зараз найважче. Пам’ятайте, це моя власність.
– Це власність, яку ти придбала для нашої сім’ї! Вона мала бути нашою спільною! Ти маєш діяти за законом, а не як тобі заманеться! Я найму юриста, мамо, не сумнівайся. І він розбереться, чи маєш ти право так розпоряджатися! – Останні слова вона майже прошипіла, схопилася з-за столу і вибігла з кімнати, так сильно зачинивши двері, що я аж здригнулася.
Настала неприємна тиша, в якій ми сиділи – я, Тарас і Віра. Тарас підняв на мене очі, вони були сумні, але він лише мовчки кивнув, підтверджуючи свої слова, які сказав до цього. Віра тихенько схилилася на столі, прикриваючи обличчя.
Ця вся історія розпочалася з радісної звістки від Віри. Вона чекає на двох дітей – це було для мене як грім серед ясного неба, справжнє диво. Я від щастя аж кілька днів не могла нормально спати!
Саме тому я й наважилася на продаж нашого заміського будинку, який розташований під Одесою. Я вирішила, що усі кошти підуть на підтримку моєї середньої доньки. Хіба ж це поганий вчинок, тим більше в наш непростий час? Я вірила, що роблю найкраще для нашої сім’ї.
Моя старша донька Олена вже виховує двох дітей. Але вони з чоловіком живуть дуже добре. Її чоловік, Ігор, успішний підприємець, вони їздять на елітних автомобілях, а мої онуки ні в чому не знають нужди. Я бачу їхнє життя і знаю, про що говорю.
Два роки тому вони усією сім’єю відпочивали в Об’єднаних Арабських Еміратах, цього літа вони каталися на лижах у Словаччині, а подарунки, які вони купують одне одному на свята – це щось неймовірне. Останні моделі ноутбуків, дорогі годинники, вишукані прикраси. У них, я вважаю, все прекрасно налагоджено.
Хоча, інша справа, що Олена не завжди справляється з вихованням. Я їй завжди казала, щоб вона не робила з онуків таких розпещених індивідуалістів, але вона пропускала мої слова повз вуха. Тепер вони потроху починають сідати їй і зятеві на шию. Але, якщо чесно, це вже їхня зона відповідальності.
Мій син, Тарас, наймолодший, теж одружений, але поки ще без дітей. Вони молоді, все встигнуть. Він дуже багато працює, нещодавно успішно пройшов стажування у великій міжнародній компанії, тож у нього, я сподіваюся, майбутнє світле і багатообіцяюче.
Тарас живе у величезному будинку батьків своєї дружини. Але там дійсно розкішний маєток, місця вистачило б на дві сім’ї, навіть я б не відмовилася там жити. Тесть і теща, здається, дуже добрі люди. Тож Тарасу там цілком комфортно.
І ось Віра. Середня дочка. Її шлюб виявився досить метушливим, стабільності у них досі немає. Вони з чоловіком винаймають однокімнатну квартиру, і я досі не уявляю, як вони взагалі збираються там жити, коли народиться двійня. Учотирьох у цій комірчині – це просто неможливо.
Я навіть пропонувала їм переїхати до того заміського будинку. Але він далеко від їхньої роботи та міської інфраструктури. Звісно, якби були гроші – вони б там облаштувалися, як їм зручно. Навколо ж чисте, свіже повітря, ліс, природа. Сам будинок утеплений, з пристойним ремонтом. Тому й ціну за нього ми отримали чималу.
Але тут вийшла непередбачувана ситуація. Виявилося, що кожен із моїх дітей мав свої уявлення про те, як розпорядитися цим майном. Тарас, наприклад, пропонував залишити все, як є, і скласти чіткий графік, щоб кожна сім’я могла там відпочивати по черзі.
З одного боку, можливо, він і мав рацію. Але ж досі, крім мене, той будинок нікого не цікавив. Це я постійно туди їздила, прибирала, доглядала, ремонтувала. Цей заміський будинок був нашою з чоловіком метою. Я його купила, коли два роки працювала в Ірландії. А мого чоловіка раптово не стало. Ось така сумна історія.
Отже, після мого рішення продати нерухомість, усі мої діти раптом різко захотіли отримати частину. Але я вважаю, що має бути не так, як зручно, а як справедливо. Хто зараз найбільше потребує підтримки? У кого найважча ситуація? Тому я і передала всі кошти лише Вірі. Чи вважала я, що роблю добро? Так, звичайно. Чи могла я навіть припустити, що це спричинить таку бурю емоцій? Ні, ніколи.
Тепер я для своїх дітей водночас і добра фея, і погана мати. Син Тарас, здається, прийняв ситуацію, але він якось дуже важко зітхнув перед тим, як поїхати. Я дуже сподіваюся, що його дружина не дорікає йому за таку втрачену вигоду. Віра, звісно, щиро дякує і обіцяє, що в майбутньому обов’язково спробує повернути мені хоча б частину цих грошей.
Але всі ми розуміємо, що коли в тебе одразу двоє маленьких дітей, про повернення коштів не може бути й мови. Головне – виховати їх.
Але Олена поводиться не красиво. По-перше, вона повністю припинила зі мною розмовляти. Зовсім. Я намагалася їй дзвонити, кілька разів, але вона просто не бере слухавку. А перед цим на нашій зустрічі вона відверто погрожувала найняти адвокатів, щоб вони розібралися, чи мала я право так вчинити, і чи не вийшло так, що вона в цій ситуації залишилася ні з чим?
І я дуже переживаю, що Олена справді може довести справу до кінця. Вона з дитинства була дуже цілеспрямованою і не пошкодує коштів, аби досягти бажаного.
Ось така ситуація. Мої діти не можуть знайти спільну мову лише через те, що комусь одному з них стало трохи легше. При цьому на життя інших це, по суті, не вплинуло. І це дуже засмучує мене. Цей конфлікт між дітьми вибив мене з колії. Невже вони не розуміють, що їхні родинні зв’язки мають бути набагато міцнішими за якийсь нещасний заміський будинок? Як мені тепер їх помирити, коли навіть розмовляти зі мною не хоче? Як донести до них, що родина важливіша за гроші?
Шановні читачі, як ви вважаєте, що мені варто робити далі? Які слова можуть повернути мені мою старшу доньку Олену?
