«От і все, — подумала я в холонучи, — його таки звільнили». Напевно, це був закономірний підсумок хиткої дисципліни мого чоловіка, але я зовсім не чекала, що наші доходи так різко скоротяться.
Гроші я, звісно, добуду, але коли мені встигати спати, їсти й відпочивати? І чому я маю віддавати останнє, щоб утримувати не лише чоловіка, а й його сестру, яка зручно влаштувалася?
Ми з Пашою одружилися одразу після випуску з університету, тож власного житла ще не встигли нажити. Варіант був один — орендована квартира. А куди дітися?
Не їхати ж до моїх батьків, які живуть в однокімнатній квартирі. І ми їм заважатимемо, і вони нам не дадуть насолоджуватися радощами шлюбу.
Щоправда, з витратами на оренду про заощадження на початковий внесок довелося б забути — зарплати в нас поки що були невеликі, — але мене це не дуже турбувало.
Я — кар’єристка з амбіціями, планувала за кілька років піднятися кар’єрними сходами, та й Паша мріяв про керівну посаду. Тож наше спільне майбутнє уявлялося мені дуже райдужним.
Якось ми зібралися їздити по квартирах, щоб вибрати, куди в’їжджати. Пашина сестра, Карина, запропонувала нас підвезти.
— Навіщо витрачати час і гроші на автобуси, — сказала вона. — А вам куди?
— Та квартири дивитися, — відповів Паша. — Жити ж ніде.
— Дивно бути в шлюбі, але жити окремо, — додала я.
— Ой, то чому ж ви одразу не сказали? — відгукнулася Карина. — Знаєте, у мене квартира велика, місця вистачить. Чому б вам не пожити зі мною? Дениско вас любить, ви з ним добре ладнаєте, заважати одне одному не будемо. Навіщо віддавати гроші чужим людям, краще заощаджувати.
Дениско — це маленький син Карини. Паша справді добре з ним ладнав, а я взагалі його обожнювала. Цікавий, добрий, ласкавий малюк. Я сподівалася, що якщо в нас із Пашою будуть діти, то саме такі.
Квартира в Карини й справді була великою — дісталася від чоловіка, якого вже немає з нами. Чотири кімнати — він планував трьох дітей і купував квартиру з розрахунком на велику сім’ю, але не склалося.
Поміркувавши й обговоривши пропозицію Карини, ми з Пашою дійшли висновку, що це справді хороший варіант. Вона — родичка, а з родичами завжди легше домовитися.
Скидатимемося на комуналку, вирішимо питання з їжею, а за оренду платити не доведеться. Звісно, на початковий внесок все одно довелося б збирати довго, але можливість відкладати гроші, а не віддавати їх за оренду, мене надихала.
З Кариною ми добре спілкувалися. Вона була на нашому скромному весіллі й дуже раділа, що Паша знайшов собі працьовиту дружину, яка мріє про кар’єрні звершення, а не про те, щоб сидіти вдома, прати пелюшки й варити каші.
Мені цей її захват був дуже приємний — мої батьки дотримувалися традиційніших поглядів і скептично ставилися до моїх життєвих планів.
Пашині й Каринині батьки теж були на весіллі, але їхня присутність здавалася якоюсь символічною. Вони нас привітали й швидко поїхали.
Склалося враження, що їм байдуже. Мені стало трохи прикро за Пашу, але він лише відмахнувся — сказав, що батьки завжди такі. Просто такі люди, у них так заведено — не виявляти емоцій.
Ми таки в’їхали до Карининої квартири. Вийшло дуже зручно: одна кімната в неї, одна в нас, одна в Дениска, і одна — гостьова. До роботи було далеченько, але вибирати не доводилося.
Я за натурою жайворонок, тож уранці вставала легко й ніколи не спізнювалася. Паші було складніше. Він — сова, уранці прокидався важко й до останнього валявся в ліжку.
Бувало, я вже йшла, а він усе ще намагався встати. Звісно, він часто спізнювався й отримував за це штрафи. Гроші вираховували з його й без того невеликої зарплати.
Мене це засмучувало, але я соромилася просити його прокидатися вчасно. Ще скаже, що тільки одружилися, а я вже намагаюся на нього впливати. Зрештою, Паша — доросла людина, хай сам відповідає за свої спізнення.
Я в рахунки особливо не лізла — ніколи не любила цим займатися, а Паша за освітою економіст, тож фінансову частину нашої сім’ї взяв на себе. Я ж здебільшого купувала продукти — він терпіти не міг ходити по магазинах.
Ми з Дениском часто гуляли разом, купували йому солодощі — обов’язково з дозволу Карини — та іграшки. На нього в мене завжди знаходилися гроші, дуже вже я любила дітей, особливо Дениска.
Він нічого не випрошував, лише обережно питав — можна? Мені здавалося дивним, що в нього так мало іграшок і що він такий скромний, але Карина казала, що виховує сина в строгості.
Мовляв, одне діло, коли дядько з тіткою його балують, і інше — коли це робить мати. Мати, мовляв, має бути суворим і непохитним авторитетом.
Я лише знизувала плечима. Не мій син, Карині видніше, як із ним поводитися. Головне, що мені дозволялося приділяти йому увагу.
З часом мені трохи підвищили зарплату, але грошей на рахунку чомусь більше не ставало. І зовсім не тому, що я була марнотраткою. Хоч я й не любила займатися рахунками, я стежила, як і куди витрачаю гроші.
«Може, підвищили ціну за воду», — подумала я й полізла в квитанції, щоб перевірити. Яким же було моє здивування, коли я виявила, що ми оплачуємо всю комуналку! Не лише за себе, а й за Карину та Дениска.
— Ну, ми ж не платимо за оренду, — почав виправдовуватися Паша. — І було б негарно вираховувати, хто скільки води витратив і хто скільки світла спалив. Сестра все-таки. Нам же неважко оплатити рахунок.
Якби Дениско був дорослим, ми б просто ділили навпіл. А так справді вираховувати частки було б морочно, тож я, хоч і неохоче, погодилася. Зрештою, ми й правда живемо в цій квартирі безкоштовно. Ну заплатимо трохи більше, невелика витрата.
Я почала помічати, що ходжу в продуктові магазини дедалі частіше, бо їжа з полиць холодильника почала чарівним чином зникати. Паша їв багато, але я добре знала його апетити й враховувала їх, готуючи їжу.
Виявилося, що Карина майже перестала готувати сама. Ми домовлялися, що продукти в нас окремі, кожен готує собі сам, але якщо Дениско захоче щось із нашої їжі — ми, звісно, не проти.
Дитині чотири роки, їй же не поясниш, що це своє, а це чуже. Та й не шкода мені йому тарілку супу чи пару шоколадних батончиків, які він хапає з полиці.
Але Карина — інша справа. Я не розуміла, чому я повинна за свій рахунок годувати дорослу жінку, якщо ми домовлялися про інше. З такими витратами — на загальні рахунки, на спільні продукти — оренда квартири вже не здавалася такою непідйомною.
Паша, як і очікувалося, образився, коли я спробувала обговорити продуктове питання.
— Світлано, ну що ти? Невже тобі ковбаси для моєї сестри шкода? — запитав він. — Невже вона нас так об’їдає?
Він говорив таким тоном, що я відчула себе скупердяйкою, яка готова відібрати в його сестри шматок хліба з рота. Я зніяковіла, і розмова якось сама зійшла нанівець. Почну доводити, що справа не в ковбасі, — мене виставлять дріб’язковою, сварливою й готовою по грамах вираховувати, хто скільки з’їв.
Гроші на рахунку, відкритому для заощаджень на квартиру, накопичувалися черепашачими темпами. Мені почало здаватися, що я мало працюю й треба заробляти більше.
Пашина зарплата не росла — радше зменшувалася через штрафи за спізнення. У мене ж на роботі все складалося добре, і я чекала на підвищення, але до цієї знаменної події ще треба було дотягнути, що з урахуванням зростаючих витрат ставало непросто.
І тут — як грім серед ясного неба: Пашу звільнили.
— Оптимізація праці, — незадоволено пояснив він.
Я підозрювала, що жодна оптимізація не змусить компанію розлучитися з цінними співробітниками, і тут просто знайшли привід позбутися вічно спізнюючогося Паші.
Вголос я цього не сказала: він виглядав засмученим, і я подумала, що не варто підливати олії у вогонь. Може, його звільнення — на краще.
Знайде роботу з гнучкішим графіком, який підійде до його режиму. А може, взагалі піде працювати в ніч. Але мені все одно було тривожно.
Тож я почала брати більше роботи, щоб покривати наші витрати. У Карини, яка прекрасно знала, що Паша без роботи, апетити зросли. Тепер вона не лише їла нашу їжу, а й натякала на купівлю тих чи інших речей.
— Мені б нову сукню, — казала вона між іншим. — Я ж стільки для вас зробила.
Однією сукнею справа не обмежувалася. Якщо ми разом ішли в магазин за чимось необхідним, вона приставала: раз я купую собі речі, то й їй би не завадило, та не якусь, а гарні. Якщо я брала собі шоколадку, їй хотілося дві. І так було в усьому.
— Пашо, давай з’їдемо, — благала я одного разу. Я щойно витратила останні гроші на Каринині забаганки, а на себе нічого не лишилося. — Знайди вже будь-яку роботу, аби платили, а там розберемося.
— Що, хочеш, щоб я касиром у супермаркеті працював? — образився Паша. — Цілодобово гнув спину за копійки?
— Я теж цілодобово гну спину, — відповіла я.
— Але не за копійки, — незворушно парирував він. — Тобі добре платять.
— І що з того? Усі мої гроші з’їдає твоя сестра.
— Не «твої» гроші, а «наші», — поправив мене Паша. — І не «моя сестра», а Карина, яка, до речі, тебе дуже любить.
— Та що мені з її любові? — не витримала я. — Вона їсть за трьох! У нас немає стільки грошей, щоб її утримувати. Я хочу свою квартиру, а так ми ніколи не назбираємо на перший внесок.
— Усе ми назбираємо, — відповів Паша. — Ти просто панікерка. Заспокойся. Я шукаю роботу. Краще витрачу більше часу й знайду щось хороше, ніж хапнуся за першу-ліпшу вакансію, від якої нуль толку.
У його словах було зерно правди, тож я відстала. Напевно, Паші й самому хочеться мати власну квартиру, тож у його ж інтересах швидше знайти джерело доходу.
Ходити по магазинах із Кариною я перестала — у мене не було часу навіть на те, щоб купити собі сиру на сніданок. Щось я лишала собі, щось відкладала на рахунок, а решту переказувала Паші, щоб він розподіляв гроші на різні потреби. Додому я приходила лише ночувати, що Паші не подобалося — він хотів уваги й ласки, на що в мене просто не було сил.
Згодом я дізналася, що Карина раніше працювала лише на пів ставки. Мабуть, економила на Денискові, тому в нього й іграшок толком не було.
Працювати цілий день їй заважала звичайна лінь. Цікаво, куди вона діває гроші, зекономлені на рахунках і продуктах. Я почала підозрювати, що вона взагалі перестала ходити на роботу, бо як не подзвоню Паші вдень, на задньому фоні чути її голос.
— Ти взагалі роботу шукаєш? — запитала я якось увечері, без сил упавши на диван.
— За кого ти мене маєш? — ображеним тоном відповів він. — Звісно, шукаю. Але такий спеціаліст, як я, не може дозволити собі йти мити підлогу.
— А дозволити собі дружину, яка цілодобово пропадає на роботі, він може? — запитала я.
Від необхідності відповідати Пашу врятував Дениско, який забіг до кімнати. Я перемкнулася на дитину, а Паша благополучно втік.
Я вже не сподівалася на зміни й просто мовчки, стиснувши зуби, тягнула лямку, коли раптом сталося те, чого я так довго чекала — мене підвищили до керівника відділу.
Тепер не доведеться сидіти на роботі допізна. Відповідальності, звісно, побільшає, зате зарплата значно вища. Я зможу висипатися, а вихідні проводити з сім’єю.
Щоправда, я так втомилася, що найближчі суботу й неділю планувала провести в ліжку, нічого не роблячи й ні з ким не розмовляючи.
Ділячись новиною з чоловіком, я чекала на привітання й радість за мене, але натомість отримала несподівану відсіч.
— Раз тебе підвищили, то я з сестрою можемо не працювати, ти нас забезпечуватимеш, — заявив Паша.
Я була така втомлена, що не одразу збагнула, що він ляпнув. Пішла на кухню, налила собі чаю, поклала в холодильник куплену пачку масла. А тоді обернулася до нього й нерозуміюче перепитала:
— Що?
— Ну круто ж, — продовжував Паша, наче не помічаючи мого здивування. — З’їздимо з Кариною на море — у нас там родичі, давно хотіли, та все не виходило. Тебе з роботи не відпустять, зате Дениска можна залишити на тебе. Він погано переносить поїздки.
— Ти себе взагалі чуєш? — запитала я охриплим голосом.
— А що такого? — здивувався Паша. — Хочеш із нами — бери відпустку. Тобі ж її оплачують? Головне, щоб грошей вистачило.
Я навіть не стала нічого пояснювати — мовчки пішла збирати речі. Цей шлюб виснажив мене до краю, і сил на пояснення елементарних речей не було. Якщо Паша сам не розуміє, що несе якусь нісенітницю, то я йому вже нічого не розтлумачу. Хоче на море з сестрою — хай сам на це заробить. Може, тому батьки так холодно ставилися до них із Кариною — зрозуміли, що виховали от таких діточок собі?
Дениска шкода — він залишиться з матір’ю, яка його не дуже любить, адже забезпечувати сина не бажає. Але я не збираюся кидати під ноги свою молодість, і так доведеться відновлюватися після роботи на знос.
Ну от хіба я не права, га?
Головна картинка ілюстративна.
