– Мамо, це вже перебор! – сказала я, тримаючи в руках розмальовані аркуші, які ще вчора були моїми ескізами для головного проєкту сезону. – Ти ж обіцяла стежити за нею! Як Софія взагалі дісталася до мого столу?
– Варю, не кричи на маму, – втрутився Толя, але голос його тремтів. – Софія – дитина, вона просто гралася.
– Гралася?! Вона знищила мою роботу! Через неї я ледве встигла переробити все за ніч, і тепер клієнт може відмовитися від контракту на 50 000 гривень! – я кинула папери на стіл, і вони розлетілися, як сніг. – Якщо твоя мама не може впоратися з двома дітьми, то нехай сидить тільки з однією. І то – не з моєю!
Маргарита Михайлівна стояла в дверях, тримаючи за руку Мілу, яка з цікавістю розглядала мої сльози.
– Я виростила двох синів, Варю. І ніколи не чула таких звинувачень, – холодно відповіла свекруха. – Якщо тобі так важко ділити увагу, то, може, краще взагалі не просити допомоги?
Я відчула, як усе всередині стискається від безсилля. Це була не перша крапля – це був цілий потік, який накопичувався місяцями.
Мене звати Варвара, і я завжди вважала, що сім’я – це тиха пристань, де панують розуміння і підтримка. Але останні пів року моя пристань перетворилася на бурхливе море, де хвилі називалися «свекруха», «племінниця» і «братові діти».
Ми з Толєю живемо в затишній трикімнатній квартирі на околиці міста, де осінні дощі стукають по даху, а вранці пахне свіжоспеченими булочками з сусідньої пекарні.
Наша донечка Юля – тиха, спостережлива трирічна дівчинка з великими сірими очима, яка любить складати кубики в ідеальні вежі й шепотіти казки своїм лялькам.
Я пишаюся її спокоєм, бо сама в дитинстві була такою ж – слухняною, акуратною, завжди намагалася не турбувати дорослих.
Після декрету я повернулася до роботи дизайнеркою інтер’єрів. Спочатку планувала працювати з дому, але проєкти вимагали виїздів, зустрічей, а іноді й цілих днів на об’єктах.
Юлю ми віддали до садка на три дні на тиждень, але решту часу потрібна була допомога. Моя мама працювала в аптеці й не могла приїжджати регулярно, тож Толя запропонував свою – Маргариту Петрівну.
– Мама живе за дві вулиці, – казав він, наливаючи мені чай із м’ятою. – Вона допомагала Ігореві з Софією, коли Зоя була в декреті. Чому б не скористатися?
Я погодилася. Маргарита Петрівна справді була турботливою: приходила вчасно, готувала Юлі кашку з яблуками, читала їй книжки з великими малюнками. Але проблема була не в ній. Проблема була в тому, що Маргарита Петрівна не могла уявити допомоги одній онучці без другої.
Софія – п’ятирічна донька мого свояка Ігоря та його дружини Зої – була ураганом у сукні. Вона бігала, кричала, розкидала іграшки, дерла шпалери.
Зоя працювала продавчинею в магазині одягу й часто просила свекруху посидіти з Софією, тож Маргарита Петрівна просто брала обох дівчаток.
Спочатку я терпіла.
– Юлечко, не повторюй за Софією, – шепотіла я доньці, коли та починала стрибати по дивану. – Ми ж чемні дівчатка, правда?
Але Юля, як губка, вбирала все. Після днів із Софією вона відмовлялася їсти ложкою, розкидала печиво по підлозі й голосно вимагала «ще одну казку, але голосніше!».
Одного осіннього вівторка мені терміново потрібно було виїхати на об’єкт – клієнт хотів обговорити перепланування кухні. Я зателефонувала Толіку:
– Приїдь, будь ласка, раніше. Треба з Юлею посидіти.
– Варю, у мене звіт до п’ятої. Мама прийде, вона вже погодилася.
– Знову з Софією?
– Ну мабуть. Але ж це ненадовго.
Я зітхнула й поїхала до Маргарити Петрівни, щоб залишити Юлю.
– Ось банан і йогурт, – сказала я, передаючи пакет. – Я за дві години.
– Добре, дитино, – кивнула свекруха. Софію я не бачила, і це мене заспокоїло.
Але коли я повернулася, Юлині черевички були мокрі наскрізь, шкарпетки – у багнюці, а на кухні пахло смаженими млинцями.
– Ви гуляли? – запитала я, дивлячись на калюжі на підлозі.
– Трохи, – відповіла Маргарита Петрівна, витираючи руки об фартух. – Дощ застав зненацька.
Софія вибігла з кухні, тримаючи порожню баночку від йогурту.
– Бабусю, а ще є? Мама раніше купувала великі, а тепер маленькі, – проголосила вона.
– Немає, сонечко, – відповіла свекруха.
Я зазирнула в пакет – банан зник, залишилася лише шкірка.
– Це було для Юлі, – сказала я тихо.
– У моєму домі все спільне, – відповіла Маргарита Петрівна, не підводячи очей. – Наступного разу бери на двох.
– Якби я взяла два, Софія з’їла б обидва, – випалила я, і сама злякалася своїх слів.
Свекруха різко повернулася.
– Ти вважаєш, що я не можу розподілити між онучками?
– Я вважаю, що Софія не вміє ділитися. І Юля вчиться в неї.
Тієї ночі ми з Толєю говорили до третьої.
– Мамі боляче, коли ти так кажеш, – повторював він, тримаючи мене за руку.
– А мені боляче, коли моя донька приходить додому в мокрому одязі й без обіду, – відповідала я.
Ми домовилися: Маргарита Петрівна приходитиме тільки до Юлі. Без Софі.
Але свекруха не слухала.
Наступного разу, коли я залишила доньку «на годинку», Маргарита Петрівна знову взяла обох дівчаток до парку. Юля повернулася з роздертими штанями на колінах – Софія вчила стрибати її з гойдалки, бо «хотіла покататися довше».
– Я не бачила, – сказала свекруха. – Вони гралися.
– Ви мали стежити! – обурилася я.
– Я не няня, Варю. Я бабуся.
Після цього я відмовилася від її допомоги. Домовилися з моєю мамою – вона братиме 800 гривень за день, але приходитиме тільки до Юлі.
Толя мовчки платив.
А потім настав його день народження.
Я спекла торт із полуничним кремом, купила пляшку ігристогоь, яку ми відкладали на особливий випадок. Планували тихий вечір удвох – після всіх сварок це мало стати нашою маленькою перемогою.
Дзвінок у двері пролунав о сьомій.
– Хто там? – запитала я, витираючи руки об рушник.
– Це ми! – почувся голос Ігоря.
На порозі стояли Ігор із Зоєю, Софія з букетом кульок і Маргарита Петрівна з коробкою цукерок.
– Ми ж не домовлялися… – почала я, але Толя вже обіймав брата.
– Яка різниця! Свято ж! – сміявся він.
Я ковтнула й посміхнулася. Ради сім’ї.
За столом було гамірно. Ігор розповідав про нову роботу, Зоя – про знижки в магазині. Софія сиділа п’ять хвилин, а потім почала:
– Дядя Толя, а де свічки? Я хочу задути!
– Зараз, зайчику, – сказав Толя й приніс свічки.
Софія задула їх тричі. Потім почала стрибати по стільцях.
– Софіє, сядь, будь ласка, – попросила Зоя.
– Я хочу гратися з Юлею!
– Ідіть до дитячої, – запропонувала Маргарита Петрівна. – Я з вами посиджу.
Я зітхнула з полегшенням. Може, хоч раз усе буде спокійно.
Дівчатка справді затихли. Я навіть розслабилася, налила собі ігристого.
А потім прийшла пора проводжати гостей.
– Дякую, що прийшли, – сказала я, обіймаючи Зою.
– Завжди please! – відповіла вона.
Наступного ранку я прокинулася о шостій – потрібно було допрацювати ескізи до презентації об 11:00. Підійшла до робочого столу.
Ящик був відчинений.
Аркуші – розмальовані фломастерами. Квіти на стінах кухні стали зеленими, столи – червоними, а підпис «Проєкт для сім’ї Ковальчук» перетворився на «СОФІЯ ТУТ БУЛА».
Я заголосила.
Толя прибіг на кухню в трусах.
– Що сталося?!
– Це Софія! Вчора! Коли Маргарита Петрівна «стежила»!
Ми дзвонили.
– Мамо, ти залишала дівчаток одних?
– На п’ять хвилин. Я чай ставила.
– П’ять хвилин вистачило, щоб знищити мою роботу!
Маргарита Петрівна приїхала сама. Софія ховалася за її спину.
– Вибачте, тітка Варя, – пробурмотіла вона.
– Вибачте не повернуть мені 50000 гривень контракту, – відповіла я.
Тієї ночі я переробила ескізи за фотографіями з телефону. Клієнт прийняв, але сказав: «Наступного разу – без дитячих малюнків».
Я більше не пускала Софію до хати.
Маргарита Петрівна приходила до Юлі раз на тиждень одна без Софії.
А я зрозуміла: безкоштовна допомога іноді коштує най дорожче.
Але найдивніше, що брат мого чоловіка і його дружина вважають мене мало не монстром. Бачите, я не вмію реагувати правильно, нічого “такого” не сталось і взагалі, дітям треба прощати.
От мені цікаво, а як би ви відреагували? Впустили б ще раз Софію у квартиру.
Головна картинка ілюстративна.
