– Олено, ти серйозно вважаєш, що я маю бігати по хаті з ганчіркою, як якась прибиральниця, тільки тому, що ти так звикла? – голос Софії дзвенів від обурення, її очі блищали, ніби вона готова була вот-вот вибухнути емоціями. – Я вийшла заміж не для того, щоб стати домогосподаркою! Я маю свої мрії, свою роботу, і не збираюся жертвувати ними заради твоїх застарілих уявлень про те, якою має бути дружина!
Я стояла навпроти неї в їхній кухні, тримаючи в руках тарілку з тільки-но приготованою вечерею, яку принесла, бо знала, що вдома знову нічого немає.
Серце моє стискалося від болю, бо поруч стояв мій син Дмитро, опустивши голову, і не знав, куди подітися від цієї напруги.
– Софіє, доню, – спробувала я говорити спокійно, хоч всередині все кипіло, – я не прошу тебе ставати прибиральницею. Я просто хочу, щоб у вашому домі було затишно, щоб Дмитро приходив з роботи і відчував турботу. Він так втомлюється…
– А я його турбую по-своєму! – перебила вона різко, склавши руки на грудях.
– Я заробляю не гірше за нього, і можу замовити їжу з доставки чи найняти когось для прибирання. Навіщо мені витрачати свій дорогоцінний час на ці нудні справи? Ти, Олено, жила в іншій епосі, коли жінки тільки й робили, що варили борщі та прали шкарпетки. А я хочу жити повноцінним життям!
Дмитро нарешті підняв голову і тихо сказав:
– Софіє, мамо, давайте не зараз…
Але вона вже не могла зупинитися, її слова лилися потоком, повним самовпевненості та егоїзму.
– Ні, зараз! Я втомилася від твоїх постійних закидів, Олено. Ти приходиш сюди, готуєш свої “корисні” страви, які насправді просто жирні та важкі, і робиш вигляд, що рятуєш нас. А насправді просто хочеш контролювати наше життя!
Ті слова були дуже несправедливі. Я відчула, як сльози підступають до очей, але стрималася. Це була найгостріша мить за весь час їхнього подружнього життя – мить, коли маски впали, і я побачила, наскільки глибоко ми різні.
Все почалося кілька років тому, коли мій молодший син Дмитро, вже дорослий чоловік, який сам заробляв на життя важкою працею на будівництві, познайомився з Софією. Йому тоді було трохи за тридцять, а їй – лише двадцять три.
Вона була яскравою, енергійною дівчиною з великого міста, з тих, хто звик до уваги та розваг. Її батьки завжди балували доньку, даючи все, що вона забажає, і не вимагаючи нічого натомість.
Софія виросла в атмосфері, де проблеми вирішувалися грошима чи зв’язками, а не власними зусиллями.
Я пам’ятаю той день, коли Дмитро вперше привів її до нас додому. Ми сиділи за столом, я приготувала свої улюблені страви – запашний борщ, котлети з картоплею, свіжі салати. Дмитро сяяв від щастя, тримаючи її за руку.
– Мамо, це Софія, – сказав він тоді, посміхаючись. – Я хочу, щоб ви познайомилися. Вона особлива.
Софія привіталася чемно, але я одразу відчула щось неладне. Вона ледь доторкнулася до їжі, тільки покрутила виделкою в тарілці.
– Олено Миколаївно, – сказала вона солодким голосом, – ви, напевно, багато часу проводите на кухні? Я ось намагаюся їсти тільки здорову їжу – овочі, фрукти, нічого смаженого чи важкого.
Я посміхнулася у відповідь, намагаючись бути гостинною.
– Звичайно, доню, готувати для сім’ї – це радість. А ти любиш куховарити?
Вона засміялася легко, ніби це було смішне запитання.
– Ой, ні, зовсім! У нас вдома завжди була помічниця, а зараз я замовляю доставку або їм у кафе. Час – це найцінніше, що в нас є, правда ж?
Дмитро тільки кивнув, дивлячись на неї закохано. Я тоді промовчала, але всередині щось стиснулося. Мій син завжди був практичним, любив порядок і затишок, а вона здавалася такою легковажною, ніби життя для неї – вічне свято.
Вони почали зустрічатися, і Дмитро часто розповідав про неї. Як вони ходять на вечірки, подорожують на вихідні, як Софія працює в офісі на креативній посаді – щось пов’язане з маркетингом, де треба багато спілкуватися та придумувати ідеї.
– Мамо, вона така талановита, – казав він по телефону. – З нею ніколи не нудно!
Я радів за сина, бо бачила, як він щасливий. Але з часом почала помічати, що він змінюється. Раніше Дмитро любив домашній затишок, приходив до мене на вечерю, допомагав по дому. А тепер все частіше скаржився на втому.
– Як ваші справи? – питала я обережно.
– Добре, мамо. Софія каже, що не хоче поспішати з серйозними кроками. Але її батьки наполягають на офіційному шлюбі, якщо ми разом.
Я зітхнула. Знала, що Дмитро не з тих, хто живе просто так. Він поважав традиції, хотів сім’ю. І ось, через кілька місяців після знайомства, вони одружилися. Весілля було скромним, але красивим. Софія сяяла в білій сукні, Дмитро не відводив від неї очей.
– Бажаю вам щастя, діти, – сказала я тоді, обіймаючи їх. – Нехай у вашому домі завжди буде любов і порозуміння.
Але щастя тривало недовго. Спочатку все здавалося нормальним. Вони оселилися в новій квартирі, яку Дмитро купив ще до весілля. Він працював від зорі до зорі, щоб забезпечити їх, а Софія продовжувала свою роботу, часто затримувалася на зустрічах чи з подругами.
Одного вечора Дмитро прийшов до мене сам, без неї. Сів за стіл, зітхнув важко.
– Мамо, можна поговорити?
– Звичайно, синку. Що сталося?
Він довго мовчав, а потім почав:
– Софія… вона зовсім не займається домом. Я приходжу з роботи – посуд немитий, речі розкидані, в холодильнику порожньо. Вона каже, що втомлена після роботи, що домашні справи – це не її.
Я налила йому чаю, слухала уважно.
– А ти з нею говорив?
– Говорив. Вона сміється: “Дмитре, ми ж сучасна пара, можемо найняти прибиральницю чи замовляти їжу”. Але мамо, я не хочу так жити. Хочу приходити додому, де пахне свіжою вечерею, де чисто і затишно. Як у нас з тобою було.
Серце моє боліло за нього. Я знала, що він має рацію. Чоловік після важкого дня потребує турботи, а не холодної квартири.
– Спробуй ще раз поговорити спокійно. Може, вона просто не звикла.
Я вирішила допомогти. Почала частіше приходити до них, приносила продукти, готувала на кілька днів. Навіть спробувала навчити Софію простим речам.
– Софіє, дивись, як легко варити суп, – казала я одного разу, стоячи з нею на кухні. – Поклади овочі, додай м’яса, і все.
Вона дивилася байдуже, склавши руки.
– Олено Миколаївно, дякую, але я не бачу в цьому сенсу. Я на спеціальній дієті – тільки свіжі салати, смузі. А Дмитро може їсти те саме, це ж корисно для фігури!
– Але він працює фізично, йому потрібна ситна їжа, – заперечила я м’яко.
– Ну, хай їсть у їдальні на роботі. А вдома ми будемо здорово харчуватися.
Я бачила, як Дмитро худне, як ходить втомлений. Він сам почав прати свої речі, прибирати після роботи. Купив дорогу техніку – посудомийку, робот-пилосос, мультиварку.
– Дивись, Соню, тепер все легко! – казав він їй радісно.
Але вона тільки знизувала плечима.
– Класно, але я все одно не збираюся цим займатися. Краще піду на йогу чи зустрінуся з подругами.
Її егоїзм проявлявся в усьому. Вона витрачала гроші на одяг, косметику, поїздки з друзями, а на дім – нічого. Казала, що кар’єра важливіша, що жінка має розвиватися, а не сидіти вдома.
– Сучасні жінки незалежні, – хвалилася вона подругам по телефону, коли я була в них. – Я не збираюся бути залежною від чоловіка чи свекрухи.
Дмитро терпів, бо кохав її. Але з часом почав скаржитися мені.
– Мамо, я втомився сам усе робити. Вона навіть не намагається.
Одного разу стався той самий діалог, з якого я почала розповідь. Я прийшла з повними сумками продуктів, приготувала вечерю, а Софія повернулася з роботи пізно, в гарному настрої.
– О, знову ти тут? – сказала вона, не ховаючи роздратування.
І понеслося. Вона висловила все, що накопичилося: що я втручаюся, що її стиль життя кращий, що вона не змінить себе заради когось.
Дмитро стояв осторонь, блідий.
– Софіє, мама просто хоче допомогти, – спробував він.
– А мені твоя допомога не потрібна! – відрізала вона. – Якщо тобі так подобається її стиль, то живи з нею!
Після тієї розмови Дмитро прийшов до мене один і сказав:
– Мамо, я розумію тепер, що ти мала рацію з самого початку. Ми такі різні…
Він запропонував мені приходити регулярно, готувати і прибирати, обіцяючи винагороду. Я погодилася, бо бачила, як він страждає. Але в душі боліло – невже так має бути в сім’ї?
З часом я почала помічати більше деталей її характеру. Софія любила розповідати про свої успіхи на роботі, про нові проекти, про те, як її хвалять начальники.
– Бачиш, Дмитре, – казала вона за вечерею (якою я приготувала), – сьогодні ми закрили великий договір. Я отримала премію!
– Молодець, – відповідав він стомлено.
Але коли він розповідав про свій день – про важку роботу, про досягнення на будівництві – вона тільки кивала, дивлячись у телефон.
– Ой, вибач, подруга пише, треба відповісти.
Її егоїзм сягав того, що вона планувала вихідні тільки для себе: шопінг, салони краси, зустрічі з друзями.
– Дмитре, я піду з дівчатами в кафе, – казала вона вранці суботи.
– А ми разом? – запитував він.
– Наступного разу. Ти ж втомлений, відпочинь.
Але він не відпочивав – прибирав, прасував, ходив у магазин.
Я намагалася говорити з нею наодинці.
– Софіє, сім’я – це коли двоє разом, підтримують один одного.
Вона посміхалася зверхньо.
– Олено, я підтримую Дмитра по-своєму. Я заробляю, я надихаю його. А домашні дрібниці – це не головне.
Але для Дмитра це було головним. Він почав приходити до мене частіше, ми довго розмовляли.
– Мамо, чому все так складно? Я думав, шлюб – це щастя.
– Синку, щастя будується разом. Потрібно, щоб обидва старалися.
Я додавала деталей у свої візити: приносила квіти для квартири, пекла пиріжки, які він любив у дитинстві. Поступово дім ставав затишнішим, хоч і завдяки мені.
Одного вечора Дмитро подзвонив схвильований.
– Мамо, Софія сказала, що якщо я хочу домашнього затишку, то хай ти приходиш частіше. Вона не проти.
Я зітхнула. Це було визнання її позиції – вона не змінилася ні на йоту.
Але я продовжувала допомагати, бо любила сина. І в глибині душі сподівалася, що колись він зрозуміє, що заслуговує на справжню турботу – взаємну, щиру.
Час минав, і наша рутина закріпилася. Я приходила кілька разів на тиждень, готувала, прибирала, ми з Дмитром довго розмовляли про життя, про дитинство, про мої спогади. Софія іноді віталася, іноді ігнорувала, зайнята своїми справами.
– Дякую, мамо, – казав Дмитро щоразу. – Без тебе я б не впорався.
– Синку, я завжди поруч.
З Софією ж ми майже не спілкуємось. Вона не проти моїх візитів, не проти що я перу її речі. не проти, що перебираю шафи. Живе, ніби те так і треба.
Говорю сину, щоб він щось думав, бо то не сім’я. Крапля. як кажуть, камінь точе. Аби подіяло.
Головна картинка ілюстративна.
