— Господиня? Тоді й прибирай, і годуй! — зовиця перетворила мою квартиру на безплатний готель.
— Валю, ти не зробиш мені млинців із сиром? — потягнулась Інна й легла на диван у піжамі. — Тільки не звичайних, а з родзинками й ваніллю. І щоб сметанкою зверху полити.
Валентина застигла біля дзеркала у передпокої, поправляючи помаду. Рука здригнулася, і яскраво-червона смуга розтіклася по обличчю.
— Інно, вже восьма ранку. Мені виходити за кілька хвилин.
— І що? — жінка потяглася, як кішка на сонці. — Я ж у гостях. Млинці — це ж не ракета, щоб запускати. Робиться швидко.
— Швидко? — Валентина обернулася, глянувши на двадцятип’ятирічну сестру чоловіка. — Тісто замісити, настояти, млинці напекти, сир з родзинками перетерти…
— А чого ти така сердита? — Інна сіла на дивані, підібравши ноги. — У мене відпустка, хочеться чогось смачненького. Удома мама завжди готувала. А тут я вже три тижні, а ти навіть…
— Три тижні?! — голос Валентини зірвався. — От саме! А приїхала ти на три дні!
— Плани змінилися, — знизала плечима Інна. — Андрій не проти.
Валентина схопила сумку, поклала туди ключі від машини.
— Знаєш що, люба госте? Он холодильник, он плита. Хочеш млинців — готуй сама. Не влаштовує — вихід ось там.
— Ти що?! — Інна підскочила. — Як ти зі мною розмовляєш?!
— Абсолютно нормально, — Валентина рвучко відчинила двері. — Ти доросла жінка, яка й пальцем не поворухне.
Двері грюкнули так, що вікна аж затремтіли. У машині телефон почав розриватися ще до того, як Валентина дісталася роботи. Андрій, потім свекруха, знову Андрій. Екран світився сповіщеннями:
«Як ти могла так із Іною? Вона плаче!»
«Валентино, негайно поясни, що сталося з моєю донькою!»
«Увечері поговоримо. І серйозно поговоримо».
Валентина вимкнула звук і заштовхала телефон у шухляду столу. Руки тремтіли, коли вона відкривала папки з документами. Вісім років заміжжя — і щоразу те саме. Винна вона. Завжди вона.
До обіду у телефоні накопичилося двадцять три повідомлення. До вечора — тридцять сім. Вона сиділа у машині під домом, дивлячись на освітлені вікна своєї квартири. Там на неї чекала сварка. Звинувачення. Сльози зовиці і тиради чоловіка про те, як треба поводитися з гостями.
Валентина повільно піднімалася сходами, кожна сходинка здавалася неподоланною. Ключі бриніли у тремтячих пальцях. Вона зупинилася перед дверима власної квартири, наче перед судом.
З-за дверей долинали приглушені голоси — жіночий плач і роздратоване бурмотіння.
Валентина заплющила очі, набрала повітря. Вставила ключ у замок.
— А ось і вона, — пролунав крижаний голос свекрухи. Олена Григорівна з’явилася у дверному прорізі кухні, наче грозова хмара. За її спиною стояла Інна з червоними очима й тріумфальною посмішкою.
— Валентино, — свекруха вперлася руками в боки, — поясни мені, як ти посміла так поводитися з моєю донькою?
— Олено Григорівно, добрий вечір, — спокійно сказала Валентина, знімаючи туфлі й акуратно ставлячи їх у шафу.
— Який він добрий?! — розсердилася літня жінка. — Інночка розповіла, як ти з нею говорила! Дівчинка попросила приготувати сніданок, а ти її виганяти стала!
— Дівчинці двадцять п’ять років, — холодно відповіла Валентина, вішаючи пальто.
— І що?! — Інна зробила крок уперед. — Я гість у цьому домі! А гостей прийнято приймати з шаною!
— Три тижні гість, — Валентина обернулася до неї. — Приїхала на три дні, а живеш третій тиждень.
— Плани змінилися! — тупнула ногою Інна. — І взагалі, я під захистом брата!
Олена Григорівна кивнула:
— Саме так. Ти маєш дбати про сестру чоловіка, як про рідну. Готувати, прибирати за нею, створювати затишок. Це твій обов’язок!
— Мій обов’язок? — Валентина випрямилася. — А її обов’язки які? Валятися на дивані й вимагати млинці?
— Вона відпочиває! — обурилася свекруха. — У неї відпустка!
— Чудово, — Валентина рушила до спальні. — Нехай відпочиває. А готувати може сама. Руки у неї є, голова теж. Досить доросла.
— Валентино! — закричала Олена Григорівна. — Ти куди? Ми ще не закінчили!
— А я закінчила, — спокійно відповіла Валентина, зачинивши за собою двері спальні.
За дверима почулися обурені вигуки, але вона дістала навушники, увімкнула музику й лягла. Нехай кричать. Досить.
Тиждень тягнувся у напруженому мовчанні. Андрій приходив з роботи, вечеряв і зникав перед телевізором. Валентина удавала, що читає. Між ними стояла невидима стіна — він розумів, що сестра не права, але захищати її вважав своїм обов’язком. А Інна, навпаки, наче знайшла друге дихання. Почала прискіпуватися до кожної дрібниці.
— Ой, Валю, — протягувала вона, проходячи повз вітальню, — а в тебе там шпалери відклеюються. Якось негарно…
Наступного дня:
— Дивись, яке брудне вікно! Соромно перед сусідами!
А потім:
— А пил ти коли востаннє витирала? Усюди сірий наліт…
Валентина мовчала. Кожне зауваження було, наче крихка у черевику — дрібна, але нестерпно дратівлива.
У суботу вранці Валентина нарешті могла поспати. Вона згорнулася під ковдрою, насолоджуючись тишею.
— Вставай! Вставай! — двері розчахнулися, і в кімнату влетіла Інна.
— Що сталося? — Валентина сіла на ліжку, мружачись від яскравого світла.
— Сніданок! — Інна схопила її за руку, потягла з ліжка. — Давай, я голодна!
— Інно, зараз восьма ранку, субота…
— І що? — зовиця виштовхувала її з кімнати. — Час снідати! Іди готуй!
На кухні Валентина зупинилася посеред кімнати, дивлячись на задоволену фізіономію зовиці. Усередині щось клацнуло.
— Ні, — тихо сказала вона.
— Що — ні? — Інна насупилася.
Валентина повернулася до неї обличчям, випросталася:
— Я більше не збираюся тебе обслуговувати. Ти цього просто не заслуговуєш.
Інна почервоніла, почала хекати:
— Ти тут господиня? Господиня! Тоді прибирай і годуй мене!
— Я господиня свого дому, — спокійно відповіла Валентина, — але не твоя служниця.
— Андрію! — заволала Інна. — Андрійку!
— Що ти репетуєш? — Андрій з’явився у дверях, скуйовджений, сонний.
— Твоя дружина мене ображає! — Інна ткнула пальцем у Валентину. — Відмовляється приготувати сніданок!
— Валю, що відбувається? — чоловік здивовано подивився на неї.
— Відбувається те, що твоя сестра вважає мене своєю особистою прислугою, —
Валентина схрестила руки. — Вдирається до спальні о восьмій ранку й вимагає сніданок.
— Ну то приготуй! — Інна тупнула ногою. — Я ж гість!
— Гість? — Валентина засміялася. — Гість живе три дні, а не місяць! Гість допомагає господарям, а не створює їм додаткові клопоти!
— Інка має рацію, — Андрій став поруч із сестрою. — Валю, ти повинна про неї подбати. Вона ж наша родина.
— Повинна? — голос Валентини став крижаним. — А вона що повинна? Цілими днями валятися на дивані?
— Вона відпочиває! У неї відпустка! — обурився Андрій.
— За мій рахунок! — Валентина розвернулася до них. — Ця квартира — не безкоштовний готель! За всі рази, коли твоя сестра тут «гостювала», вона жодного разу не дала ані копійки! Електрика, вода, газ — усе за мій рахунок! Продукти їсть — мої! І жодної гривні в бюджет!
— Як ти можеш говорити про гроші? — зітхнула Інна. — Я ж сім’я!
— Сім’я? — Валентина скептично всміхнулася. — Сім’я не використовує одне одного. Сім’я не сідає на шию.
— Ось так ти ставишся до родини! — похитав головою Андрій. — Я від тебе такого не очікував, Валю.
— А я не очікувала, що мій чоловік стане на бік утриманки проти власної дружини, — холодно відповіла Валентина. — Тож якщо комусь тут щось не подобається — двері он там.
Брат і сестра переглянулися. Інна демонстративно зітхнула:
— Андрійчику, збирай речі. Нас тут не чекають.
— Авжеж, — театрально зітхнув Андрій. — Поїдемо до мами. Там нас хоча б нагодують.
Вони попрямували до кімнат, гупаючи дверцятами шаф і шелестячи пакетами. Валентина стояла на кухні, схрестивши руки. Вона бачила, як ті поглядають на неї крадькома, сподіваючись, що вона кинеться їх зупиняти, просити вибачення.
Але Валентина лише спостерігала, як вони збирають валізи й залишають її квартиру. Двері зачинилися з фінальним клацанням замка. Валентина залишилася сама посеред кухні, вдивляючись у порожній дверний отвір. Тиша огортала квартиру, мов м’яка ковдра.
Вона пройшлася кімнатами — усюди був порядок. Ніяких розкиданих речей, брудного посуду, телевізора, що гуде з ранку до ночі. Ніхто не вимагав сніданку в ліжко чи не бурчав про пил на полицях.
За тиждень Андрій повернувся. Не сам — зі свекрухою як групою підтримки.
— Валя, годі вже виставляти цирк, — заявив він з порогу. — Поїхали до мами, перепросиш у Інни. І забудемо все як страшний сон.
— Ні, — спокійно відповіла Валентина.
— Ти взагалі розумієш, що накоїла?! — виступила вперед Олена Григорівна. — Ти зруйнувала сім’ю! Через млинці!
— Не через млинці, — Валентина сіла в крісло. — Через неповагу.
— Ми спробуємо ще раз, — Андрій простягнув руку. — Інка буде допомагати по господарству.
— Ні, — Валентина похитала головою. — Усе скінчено, Андрію.
Розлучення тривало пів року. Свекруха наполягала, що половина квартири належить її синові. Адвокат Валентини терпляче пояснював: житло куплене до шлюбу, шлюбного контракту немає, претензії безпідставні.
— Вона розбила сім’ю! — кричала Олена Григорівна біля суду. — Через шматок хліба вигнала чоловіка!
— Я нікого не виганяла, лише ставила межі, — відповіла Валентина й попрямувала додому.
Вдома вона сиділа біля вікна з горнятком кави, спостерігаючи за заходом сонця. У квартирі панувала тиша — лише шум дощу за вікном. Ніхто не вривався з вимогами сніданку. Ніхто не скаржився на брудні вікна.
Телефон мовчав — жодного слова від зовиці, жодних докорів від свекрухи. Валентина вперше за багато років могла просто бути — без виправдань, без тривоги. Вона підійшла до дзеркала у передпокої. Відображення показувало спокійну жінку з прямим поглядом. Без вибачень у очах, без постійної готовності догоджати.
