Господи, що за старе барахло? Ви хочете, аби я це носила до кінця життя? Та соромно буде подругам показати.

Все почалося три роки тому, коли мій син Мирон, єдина моя радість, привів додому Ірину. Я сиділа на кухні, пила трав’яний чай і переглядала старі фото, коли двері відчинилися, і він, сяючи, як травневе сонце, сказав:

– Мамо, познайомся, це Ірина. Ми хочемо одружитися.

Я підняла очі й побачила її – високу, з довгим темним волоссям, у модному пальті, яке, мабуть, коштувало більше, ніж мій місячний заробіток.

Вона усміхнулася, але її очі залишалися холодними, наче оцінювали мене. Мені одразу стало якось не по собі, але я відмахнулася від цього відчуття. «Мирон щасливий, – подумала я, – а це головне».

– Вітаю, Ірино, – сказала я, простягаючи руку. – Розкажи, звідки ти, що любиш?

Вона недбало потисла мою руку й відповіла:

– Я з Тернопільщини, з маленького містечка. Працюю майстром манікюру, клієнтів вистачає. А що люблю? Мабуть, гарні речі й комфорт.

Її тон був такий, наче вона вже все про мене знала й не дуже хотіла продовжувати розмову. Я кивнула, намагаючись не звертати уваги на її зверхність. Мирон дивився на неї, як на ікону, і я вирішила, що заради нього терпітиму.

Перші тривожні дзвіночки з’явилися ще до весілля. У нашій родині є традиція – передавати обручки від батьків до дітей. Мої батьки залишили мені пару золотих кілець, які тато отримав від своїх батьків у молодості. Вони не ідеальні, але на сонці камінець на жіночій обручці виблискує, як маленька зірка. Я поклала їх на стіл перед Іриною та Мироном і сказала:

– Ось обручки моїх батьків. Я мріяла, що ви їх одягнете на весілля. Це наша сімейна реліквія.

Мирон усміхнувся, узяв кільце й почав розглядати.

– Мам, які вони гарні! Історія в них, напевно, особлива.

Але Ірина аж скривилася:

– Господи, що за старе барахло? Ви хочете, аби я це носила до кінця життя? Та соромно буде подругам показати.

Чесно, то було так, наче Іра мені в обличчя плюнула. Я ж хотіла передати родинну реліквію, а вона так нехтує!

Тоді Мирон купив нові обручки за 2000 доларів. Я аж за серце схопилася, коли побачила ціну.

На весілля Ірина запросила всю свою родину, вийшло тільки з її сторони 85 людей. Складалося враження, наче я не на весіллі, а в якомусь циганському таборі. Але невістка ще й посміла нарікати, що наші гості не принесли гідні подарунки:

– Ваша тітка це дрантя притарабанила.

– Не дрантя, а дуже гарна постіль.

– Постіль? Та її треба порізати та на ганчірки віддати, аби підлогу прибирати.

Ірина не місцева, приїхала з невеличкого смт на Тернопільщині. Жити до мене на квартиру вона не хотіла (та і я, якщо чесно, сама була би проти такої сусідки).

Тому Мирон орендував квартиру за 500$. Так вони живуть на тій чужій квартирі вже два роки. Іра працює майстром манікюру, постійно хвалиться, що має багато клієнтів у салоні.

Але я щось не бачу того “успіху”. Якщо ти такий гарний працівник, то могла відкрити власний салон чи купити житло.

Своя квартира – це дуже болюча тема для сина. Та і я сама розумію, що ситуація не дуже втішна. Все піднялося в ціні, зараз квартири дуже дорогі.

Останні місяці невістка постійно сперечалася з Мироном через квартиру, він не раз приїздив до мене ночувати.

І от минулого тижня син ошелешив мене новиною:

– Ми переїжджаємо до батьків Ірини.

– Як це? Сину, це Ірка тебе напоумила?

– Мамо, так буде краще. Поки ми житимемо в батьків Іри, то встигнемо швидше відкласти на власну квартиру.

– Але ж ти там будеш жити на пташиних правах.

– Ма, зате робота в мене дистанційна. Ірі вдома краще буде. Чи ти маєш зайві 80 000$, аби завтра купити нам квартиру?

Я категорично проти, аби син переїздив до сватів. Ну от добре, Ірина йому накапала на мізки, нічого додати. Навіщо вона це робить? Чого вона хоче добитися?

Мирон зітхнув, сів навпроти й почав крутити свою обручку – ту саму, за 2000$, яку він купив, бо Ірина відмовилася від моєї реліквії.

– Мам, це тимчасово. Ірина каже, що так ми швидше зберемо на квартиру. Там дешевше жити, ніж у місті.

– Дешевше? – перепитала я, відчуваючи, як у мені закипає роздратування. – А твоя гідність? Ти ж там будеш, як гість, усе життя залежатимеш від її батьків!

Він лиш хмикнув, наче це не мало значення.

– Іра каже, що її батьки раді нам. Вони мають великий дім, місця вистачить. І я зможу працювати дистанційно, а Іра почне будувати клієнтську базу там.

Я похитала головою, згадуючи, як Ірина поводилася на весіллі. Її родина – 85 людей, гучних, наче ярмарок, – заполонила зал, а вона ще й критикувала подарунки від наших гостей.

Мені здавалося, що вона з самого початку намагається віддалити Мирона від мене, від нашого життя.

– А якщо я скажу, що це погана ідея? – спитала я тихо, сподіваючись достукатися до нього.

Він подивився на мене, і в його очах промайнула втома.

– Мам, ти ж знаєш, що квартира в місті нам не по кишені. Ми вже два роки знімаємо за 500$ на місяць, а власного нічого не нажили. Іра хоче стабільності, і я її розумію.

Я прикусила губу. Стабільність? Чи контроль? Ірина завжди здавалася мені людиною, яка хоче все тримати в своїх руках. І тепер вона тягне мого сина до свого містечка, до своєї родини, де він буде чужинцем.

Наступного дня я вирішила поговорити з Іриною. Може, хоч вона пояснить, що в неї на думці. Я запросила її на каву в маленьке кафе біля мого дому.

Вона прийшла в яскравій сукні, з ідеальним манікюром, який, мабуть, робила сама собі. Ми замовили каву, і я одразу перейшла до справи.

– Ірино, поясни мені, чому ти так наполягаєш на переїзді до твоїх батьків? – спитала я, намагаючись тримати голос спокійним.

Вона підняла брову, наче моє питання її здивувало, і відпила ковток кави.

– Софія Іванівна, це ж логічно. У моєму містечку життя дешевше. Ми зможемо відкладати більше грошей. Хіба ви не хочете, щоб Мирон мав власну квартиру?

– Хочу, звісно, – відповіла я, стискаючи чашку. – Але чому саме до твоїх батьків? Чому не залишитися тут, у місті, де у Мирона робота, друзі, життя?

Вона знизала плечима й усміхнулася – трохи зверхньо, як мені здалося.

– У місті все дороге. Оренда – 500$ на місяць, продукти, транспорт. У нас вдома ми зможемо жити майже безкоштовно. Хіба це не краще?

– Для кого краще? – не стрималася я. – Для Мирона це означатиме втрату незалежності. Він буде жити за вашими правилами, в чужому домі.

Її усмішка згасла, і вона нахилилася вперед.

– Софія Іванівна, я хочу, щоб у нас було майбутнє. Власна квартира – це перший крок. У місті ми роками топчемося на місці. У моїх батьків є дім, зв’язки, можливості. Я зможу там швидше розкрутити свій бізнес.

– А Мирон? – перепитала я. – Ти подумала, як він почуватиметься, живучи в домі твоїх батьків? Він же твій чоловік, а не гість.

Вона відкинулася на спинку стільця й склала руки.

– Мирон сам погодився. Він хоче того ж, що й я. Ви ж не думаєте, що я його змушую?

Я не відповіла одразу, бо її слова звучали логічно, але щось у її тоні змушувало мене сумніватися. Вона завжди вміла подати все так, ніби її ідеї – єдино правильні.

Але я знала свого сина. Він не любить сперечатися, він поступається. І я боялася, що цього разу він поступиться занадто далеко.

Наступні тижні я намагалася переконати Мирона передумати. Ми гуляли парком, і я знову завела розмову.

– Сину, послухай, – почала я, зупиняючись біля старої липи. – Я розумію, що квартира – це важливо. Але переїзд до Ірининих батьків. Ти розумієш, що будеш приймаком там?

Він зупинився й подивився на свої черевики.

– Мам, я знаю, що ти хвилюєшся. Але Іра права. У місті ми ледве зводимо кінці з кінцями. А там ми зможемо відкладати хоча б 1000$ на місяць. За пару років назбираємо на перший внесок.

– 1000$? – перепитала я. – А скільки коштуватиме твоя свобода? Ти ж там будеш залежати від її родини. Її батьки, сестри, брати – усі вони матимуть на тебе вплив.

Він усміхнувся, але якось невпевнено.

– Мам, я впораюся. Іра обіцяла, що ми матимемо свій простір. І я вірю їй.

– Віриш? – Я ледве стримала роздратування. – А що, як вона захоче тримати тебе під контролем? Ти ж її чоловік, а не гість у її родині.

Він зітхнув і потер чоло.

– Мам, ти перебільшуєш. Іра мене любить. Вона хоче нашого спільного добра.

Я промовчала, бо не знала, як пояснити, що її любов здається мені більше схожою на бажання керувати. Але я бачила, що Мирон уже вирішив.

Минуло кілька місяців, і вони таки переїхали. Я приїхала до них у гості через пів року. Їхній дім – великий, але переповнений родичами Ірини.

За обіднім столом зібралися її батьки, двоє братів, сестра з чоловіком і дітьми. Я сиділа поруч із Мироном, який виглядав втомленим, хоч і старався усміхатися.

– Ну, як тобі тут? – тихо спитала я, коли ми вийшли на подвір’я.

Він знизав плечима й глянув на далекі поля.

– Нормально, мам. Робота йде, гроші відкладаємо. Іра вже має базу клієнтів.

– А ти щасливий? – наполягала я.

Він помовчав, а потім сказав:

– Іра старається. Вона хоче, щоб у нас усе вийшло. Звісно, сумую додому, але мушу потерпіти, щоб мати власний дім. Уже 6000 маємо, ще трішки і уде на перший внесок.

Я ледь не розплакалась. Він сумує. Я знала, що так буде.

Повернулась я з єдиною думкою: як допомогти синочечку, як витягти його із болота куди він так нерозумно втрапив? Може до стаціонару лягти, аби він сюди до мене приїхав? А вже як буде тут то я все зроблю. аби тут і лишився. Не потрібна йому така жінка. Мені треба його врятувати від впливу Ірини що б не стало.

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page