fbpx
Дозвілля
Горпина мовчки сиділа біля вікна, інколи посміхалася своїм не веселим думам. Згадувалося все. Тягнула все на своїх плечах. Город, хата, школа. Та й все що стосувалося дітей обходило хіба її.

Горпина мовчки сиділа біля вікна, інколи посміхалася своїм не веселим думам. Згадувалося все. Поверталася в ті далекі дні, здавалося, навіть не свої, а чужі, ніби знала про них з чужих оповідок. Але ж ні… . Це було її життя і все відбувалося з нею. Чомусь спогади стали її невід‘ємною частиною. Може тому що стала старша і бачила все під іншим кутом, з віком набралася мудрості. А може тому що діти вже виросли і вилетіли з батьківського гніздечка, створивши свої сім‘ї. Вона думає і згадує про них щодня, сумує за ними маленькими, бракує їй тих не легких, проведених в клопотах днів. Було дуже важко! Але вона тоді жила! Не мала часу думати. Дітки маленькі, треба було всіх припильнувати, нагодувати, покупати та вложити, в чистеньке ліжечко, спати. Самій вже очі закривалися і деколи засинала швидше ніж вони. То ж не було часу відволікатися на моральні негаразди. Хотілось вдосталь виспатися.

Тепер коли хата опустіла і діти всі на боці, а вони з Семеном залишилися, все якось помінялося. Здавалося буде більше часу і вони матимуть про що поговорити, згадуватимуть прожиті роки довгими вечорами. Думала стануть ще ближчими, бо лишилися самі. Та де там! Зрозуміла гірку істину. Прожила весь вік, немов одна. Та ні! З дітьми. Тому вона й відчула дику самотність, бо вони вже тепер не з нею. Колись не розуміла, бо найближчі, найкращі і найдорожчі були поруч. Були малими, роти їм не закривалися, інколи аж голова пухла від їхнього щебетання. Втомлена була кожен день і не до роздумів було. Засинала як без пам’яті. Так і проходило життя. Тягнула все на своїх плечах. Город, хата, школа. Та й все що стосувалося дітей обходило хіба її. Семен працював, приходив змучений. Важка робота в нього, вона розуміла. Дуже любила чоловіка, старалась полегшити йому життя, інакше не вміла. Так і жили з дня в день, з року в рік і думала, що щасливішої від неї на цілому білому світі нема.

І лише тепер розуміє, що вони чужі люди. І згадати не може, коли ж то вони так відчужилися? І як то вона того не зауважила? Глянула на чоловіка, той дивився в телепередачу, яка їй зовсім не подобалася. Навіть дратувала. Як вона так могла помилитися? Втратила молодість, пожертвувала багато років. Зайшла в старість з людиною, з якою не має спільних тем та поглядів. Нема того душевного тепла, про яке так мріяла. Його уваги, як жінці, їй завжди бракувало. Горпина все це виправдовувала браком часу, кожен мав свої обов‘язки і кожному було важко по – своєму. Не раз згадує їхнє знайомство і шалену любов, що горіла в її серці до чоловіка. Втрачала від нього голову. В молодості дивилась на Семена і розуміла, що закохується в нього ще сильніше. Жінка сумно посміхнулась. Зрозуміла— кохала лише вона, а йому було зручно.

Господиня вона не погана, про все і про всіх дбала, кохала його і цінувала. Лишній раз не потривожила , зробила сама, лиш би Семен відпочив. Але ж він так не дбав про неї, не хвилювався як вона почувається та коли встигла переробити всю хатню роботу, з маленькими діточками на руках. Так і прожили. Тому тепер кожний мовчки займається своєю справою. Він не пам’ятає того що вона. Що важливим було для неї, для нього — дрібничкою. Виховувала та вчила дітей вона одна, Семен на ту справу не мав часу, ні терпіння та й взагалі вважав, що діти і все що їх стосується, лише жіноча праця і справжні чоловіки не пхають свого носа до них. А себе він завжди вважав справжнім мужчиною! Деколи вона щось згадує про синів та дочок, про їхнє дитинство, а чоловік на неї дивиться такими очима якби розповідала про сусідських чи він би жив у іншій хаті , а не разом з ними. І це зачіпає, та тривожить! Як можна не знати про рідних дітей навіть половини, з того життя, що провели з ними? Не розуміє вона цього! Ох не розуміє! Але виявляється можна…

Жінка згадує, що погляди на життя їхні не збігалися, але вона жертвувала собою, бо кохала і бажала сімейного миру та затишку. Не раз стерпіла мовчки образу, яку потім виплакала в подушку, лиш би не засмутити коханого. Ох! Не варто було! Семен привик так жити і міняти нічого не збирався. А її душила самотність. Не з тою людиною вона прожила, не з тою зустріла старість. Не своє життя, не свої мрії втілювала, не свої бажання виконувала. Не сьогодні вона стала самотньою, хоч чоловік знаходиться в одній кімнаті з нею. Відчуття самотності прикріше за саму самотність. Воно виникає, коли не люблять, не розуміють, не цінують, просто користуються нею та її працею, бо так вигідно і добре. Не цього жінка хотіла все життя! Не про це мріяла ще юною дівчинкою. Мріяла про справжню, неповторну і міцну любов! Про ту, що описували в книгах, про таку як палала в її серці і душі. Отримала ж незаповнену пустку, глибоку рану від свого прозріння. Байдужість людини, з якою прожила поряд сорок років.

А так хочеться по- справжньому жити! Не існувати і проводжати день в минуле, не гаяти час на те, що не потрібно їй і йому теж… . Чужі вони, чужі! Не можливо ж так жити! Це її душить. Хочеться щиро сміятися, кохати, хочеться радіти кожному дню, не вернути ж їх ніколи. Час летить, не дає опам‘ятатись. Хочеться літати і мати одну мрію на двох! Розуміти одне одного з половини слова і від погляду. Прожити так як не жилося, відчути те, що не відчувалось, бо ніколи цього в неї не було. І байдуже що скажуть люди, рідні і сам Семен. Не мають ніякого значення думки інших людей. Щастя цінніше! Не важливо скільки їй років, вона ж жінка! А щастя від віку не залежить. В кожного все відбувається в потрібний час, Горпина в це вірить. Саме ця віра є великою підтримкою і мотивацією чекати свого дня, часу і моменту , що різко змінить її майбутнє. Думки ці гріють, вливають сили і обнадіюють жінку.

Галина Мазурик, “Прозріння”