У затишному кафе, де пахло дорогою парфумерією та плітками, Мілана звично клацнула пальцями.
— Дивись, Тетяно, «сіра миша»! — вона тицьнула екраном телефону в обличчя подруги. Тетяна, яка щойно повернулася з Туреччини і навіть узимку носила легкі кофтинки, щоб продемонструвати засмагу. «Це знак грошей!», — любила повторювати вона, скривилася. На екрані була сторінка Поліни Петрової. Фото з котиками, квіти… Жодного селфі з Мальдів чи брендових сумок.
— Ми її десять років не звали, — продовжувала Віра, хижо посміхаючись. — Давай запросимо її в ресторан. Уяви, як вона виглядатиме серед нас у своїх лахах! Посміємося досхочу. Офіціанти її, мабуть, далі порога не пустять, але я замовлю слівце, щоб її пропустили до нашого столу — як атракціон.
Тетяна сумнівалася, бо боялася «сорому перед офіціантами», але азарт Віри був заразним. Віра надіслала повідомлення. Вона була впевнена: дочка бідного вчителя та вантажника залишилася такою ж затурканою дівчинкою, яку вони колись доводили до сліз, викидаючи її підручники у смітник.
На іншому кінці міста Поліна дивилася на екран смартфона. Одне коротке повідомлення відчинило двері в особисте пекло. Вона згадала все: як батько, дипломований викладач, ночами тягав сумки на вокзалі, щоб купити донькам хліба, і як він врешті зламався, шукаючи розради у пляшці. Вона згадала старі речі, віддані сусідами, які були чистими, але «смерділи» бідністю в очах однокласників.
Найбільше боліло згадувати сміх класу, коли вона діставала зошити з урни. Вона ніколи не скаржилася батькам — вони й так поверталися додому виснажені, з блідими обличчями та кругами під очима. Поліна виросла високою, худою і тихою. У дев’ятому класі вона хотіла піти зі школи після того, як Віра кинула їй у обличчя брудну ганчірку для дошки. Але вона витерпіла. Довчила два роки. І зникла.
— Не можу я піти, Костю, — тихо сказала вона чоловікові, який підійшов ззаду і обійняв її за холодні плечі.
— Можеш, Полю, — м’яко відповів Костянтин. — Ти можеш зараз зняти сукню і залишитися вдома. Але тоді ти назавжди залишишся тією дівчинкою, яку цькували. Зустрінься зі своїм минулим. Подивися їм в очі. Не для них — для себе.
Ресторан «Прованс» сяяв вогнями, прорізаючи березневу мряку. За панорамним вікном зібралася компанія. Юрій, Олексій, Віра, Тетяна та інші. Атмосфера була напруженою. Олексій, який тепер сам мав двох дочок, почувався огидно.
— Мені соромно, що я брав у цьому участь, — кивнув він на Віру. — Ми поводилися як звірі. Якщо вона прийде, я не дозволю її ображати.
— Подорослішай! Це ж просто жарт! — огризнулася Віра, закидаючи ноги на диван.
У цей момент двері відчинилися. До столу підійшла жінка, від якої віяло спокоєм та неймовірною впевненістю. Елегантна сукня, стриманий макіяж, ідеальна постава.
— Ви, напевно, помилилися столиком, — ввічливо посміхнувся Олексій, не впізнаючи красуню. — Ні, Олексію, я не помилилася. Привіт, — відповіла жінка.
У залі запала мертва тиша. Юрій схопився з місця:
— Поліна? Це ти? Ти неймовірно виглядаєш! З «сірої мишки» в таку леді…
Віра відчула, як її нігті впиваються в оббивку дивана. План руйнувався на очах. Замість об’єкта глузувань перед ними стояла жінка, яка затьмарила їх усіх одним своїм виглядом.
До столу підійшов офіціант із величезним кошиком білих троянд.
— Поліно Андріївно, це вам. Від Костянтина Мацієвського.
— Від того самого? — вигукнула Віра. Її голос був надто гучним і здригнувся. У місті всі знали це прізвище.
— Так, це мій чоловік, — спокійно відповіла Поліна.
Віра не вгамовувалася, намагаючись знайти хоч якусь шпарину:
— Мабуть, батьки твої вже й не живі? Звідки ж гроші на навчання взяла? Відхопила багатого мужика і сіла на шию?
— Батьки живі, — Поліна дивилася прямо у вічі Вірі. — Зараз вони відпочивають з моїм сином у Дубаї. А вчилася я на бюджеті, бо в школі, попри все, отримувала лише відмінні оцінки.
Віра прошипіла щось про «Попелюшок» та «хитрість», але Тетяна, яка раніше підтакувала, тепер мовчала. Її заздрість перетворилася на дивне зацікавлення.
— Андрію, — звернулася Поліна до офіціанта, — чи можу я залишити квіти у своєму кабінеті?
— Звичайно, Поліно Андріївно, — відповів той з легким поклоном.
За столом прокотився гул. Це був не просто ресторан. Це був її ресторан. Поліна підняла бокал із напоєм.
— Я прийшла сюди, щоб зачинити двері в минуле. Багатьом із вас я вдячна за те, що навчили мене бути сильною. Деяким — за те, що я можу піти звідси з легким серцем. Сьогоднішній банкет — за рахунок закладу. Відпочивайте.
Вона жестом покликала адміністратора, і той роздав кожному з присутніх золотисту картку.
— Це картки «Улюбленого гостя». Вони дають 50% знижки на все меню. Приходьте, ми завжди раді гостям.
Поліна граціозно розвернулася і вийшла, залишивши за собою шлейф дорогого аромату та оглушливу тишу. Віра залишилася сидіти, відсторонено дивлячись у вікно. Вона вперше в житті запитала себе: «Що я зробила не так? Чому в неї є все, а в мене лише ця злість?»
Біля входу адміністратор подав Поліні пальто. Вона вийшла на свіже повітря, вдихнула запах мокрого снігу і посміхнулася. Сніжинки кружляли у світлі ліхтарів, і на душі було чисто. Вона сіла у свій позашляховик і набрала номер.
— Любий, я вже їду. Все чудово. Дякую за квіти.
— Я вже скучив, — відповів Костянтин. — Може, згадаємо студентство? Я посмажу картоплю, а ти купи в магазині тієї самої «лікарської» ковбаси?
— Домовилися! — розсміялася Поліна.
А в залі ресторану Юрій підняв келих:
— За господиню цього закладу! Вона довела, що можна пройти крізь бруд і залишитися Людиною. Бокали зазвеніли. Всі сміялися, обговорюючи успіх Поліни, крім однієї людини, чиє життя в ту ніч здалося їй паперовою декорацією, що розмокла під березневим дощем.
Минув рівно місяць. Ресторан «Прованс» жив своїм звичним життям: тиха джазова музика, аромат кави та приглушений дзвін келихів. Поліна сиділа за невеликим столиком у кутку зали, переглядаючи звіти постачальників, коли почула на вході знайомий різкий голос.
— Я ж вам кажу, у мене золота картка! Чому я маю чекати на вільний столик? — Мілана стояла біля адміністратора, нервово смикаючи ручку брендової сумки. Вона виглядала втомленою, а її колись ідеальна зачіска здавалася тьмяною.
Адміністратор ввічливо пояснював, що заклад переповнений через п’ятничний вечір, але Віра не вгамовувалася. Вона помітила Поліну і, майже бігцем, попрямувала до неї.
— О, господиня! — з іронією, що межувала з відчаєм, вигукнула Віра. — Поліно, скажи своїм людям, щоб мені знайшли місце. Твоя картка дає мені привілеї чи це був просто красивий жест для публіки?
Поліна повільно підняла очі. Вона не відчула ні злості, ні тріумфу. Тільки тихий сум.
— Сідай, Віро. За мій стіл, — спокійно відповіла вона.
Віра опустилася в крісло, уникаючи прямого погляду. Виявилося, що за цей місяць її сімейний бізнес зіткнувся з величезними проблемами, а «багаті друзі» раптом стали дуже зайнятими.
— Я прийшла, бо… бо мені справді потрібна була ця знижка, — раптом тихо зізналася Віра, дивлячись у свою тарілку. — Тетяна більше не бере слухавку. Каже, що я «токсична».
Поліна мовчала, наливаючи колишній суперниці чаю.
— Знаєш, Віро, — нарешті промовила вона. — Картка була справжньою. І знижка справжня. Але вона не купує друзів і не повертає повагу. Я дала її вам не для того, щоб ви стали моїми боржниками. А для того, щоб ви зрозуміли: у світі, де ви намагалися мене знищити, я вижила і залишилася людиною.
Віра взяла чашку. Її руки злегка тремтіли.
— Ти могла б вигнати мене. Мала б на це повне право.
— Тоді б я нічим не відрізнялася від тієї дівчинки, яка кидала мені в обличчя ганчірку, — Поліна ледь помітно посміхнулася. — Смак помсти солодкий лише першу хвилину. А смак прощення допомагає дихати все життя.
Віра вперше за вечір підняла очі. У них не було колишнього блиску «королеви класу», але з’явилося щось схоже на усвідомлення. Вона мовчки допила чай, кивнула і вийшла з ресторану. Вона не скористалася карткою того вечора. Вона просто залишила її на столі.
Поліна дивилася їй услід. Вона взяла картку і передала її офіціантові: — Віддай на благодійність. А мені час додому. Костя вже обіцяв посмажити картоплю.
Вона вийшла в нічне місто. Минуле нарешті стало просто спогадом. Теплим, як весняне повітря, і легким, як перший сніг.
