Я вистрибнула з машини, ще не дочекавшись, поки двигун повністю затихне, і глибоко вдихнула аромат квітучої бузку та свіжоскошеної трави.
Ми приїхали на дачу — місце, яке я уявляла як оазу спокою після шаленого робочого тижня. У моїх мріях уже майоріли картини ідеального відпочинку: я лежу в гамаку під яблунею з книгою і склянкою лимонаду, а мій чоловік Юрій вправно готує шашлик.
Спів солов’їв, тиша, зелень довкола — усе обіцяло справжній рай. Але ця ідилія розсипалася, щойно з машини вийшла моя свекруха, пані Валентина.
Її суворий погляд і твердий голос одразу дали зрозуміти: тут не буде місця для моїх мрій про відпочинок. Вона бачила дачу як поле для праці, а мене — як помічницю, яка мусить виконувати її накази. Напруга між нами наростала з кожною хвилиною, і я відчула, що цей день стане випробуванням не лише для моїх планів, а й для наших стосунків.
— Юрію, нарешті! Яке тут повітря! Чуєш, як десь співають солов’ї? Просто рай якийсь… Я вже уявляю: розпалимо мангал, м’ясо в багажнику давно замаринувалося — шашлик буде неперевершений! — я вискочила з машини, ще не дочекавшись, поки двигун затихне.
Я глибоко вдихнула — свіжий, густий аромат квітучого бузку й свіжоскошеної трави наповнював легені. Дачна ділянка, потопаючий у зелені, зустрів нас тишею, яку порушували лише пташиний спів і далекий гул газонокосарки. Я вже бачила себе в старому гамаку під яблунею з книгою та склянкою лимонаду, а Юрій тим часом вправно готує шашлик. Саме таку ідилію я малювала собі весь минулий, метушливий робочий тиждень.
Та не встигла я поринути в мрії, як із машини повільно, зітхаючи й зберігаючи певну гідність, вибралася пані Валентина. Мати Юрія була міцною жінкою, звиклою до праці й нетерпимою до ледарства.
Вона обвела ділянку пильним поглядом господині, ніби вже прикидаючи, за що взятися насамперед. Її очі звузилися, а губи склалися в ту строгу лінію, яку я вже навчилася розпізнавати — це був погляд полководця перед вирішальною битвою з бур’янами та іншими дачними випробуваннями.
— Ну, приїхали, слава Богу, — стримно констатувала пані Валентина, поправляючи хустку, що з’їхала набік. — Юрію, занеси речі до хати, а ти, Соломіє, не стій стовпом — пора братися до діла.
Я здивовано заморгала. Думки про гамак почали потроху руйнуватися.
— Яке діло? Ми ж приїхали відпочивати…
Не чекаючи відповіді, свекруха вже попрямувала до старого сараю, де зберігався садовий інвентар. За хвилину вона повернулася з іржавою сапкою та парою старих брезентових рукавиць.
— На, тримай, — простягнула вона мені цей «подарунок». — У городі таке неподобство — морква вся в лободі, буряк зовсім заріс. У мене зранку спина затерпла, не розігнутися, а робота чекати не буде. Земля, знаєш, любить працю, а не ледарство.
Я глянула на сапку, холодну й незручну в руках, потім на безкінечні, за моїми міськими мірками, зарослі грядки. Перспектива провести день, зігнувшись під палючим сонцем, зовсім не тішила.
— Мамо, ну ми ж хотіли просто відпочити, — втрутився Юрій, витягуючи з багажника сумку з продуктами. — Соломія втомилася, хай хоча б чаю вип’є, оглянеться трохи.
Пані Валентина кинула на сина такий погляд, що той мимоволі зіщулився.
— Відпочивати будемо після діла, — відрізала вона. — А то звикли ви, міські модниці, одразу в гамаки та з книжками, пальцем не поворухнувши. Справжній відпочинок — у праведній праці, ось він, поруч! Пополеш грядки — і апетит нагуляєш, і користь буде. Не сидіти ж вам увесь час в офісах, як живі тіні!
Я глибоко зітхнула, намагаючись зберігати спокій. Мої ідеальні вихідні стрімко розсипалися. Я розуміла, що сперечатися зараз марно, але й здаватися не збиралася.
— Пані Валентино, я справді ціную вашу працю й ставлюся до неї з повагою, — почала я м’яко, але твердо. — Але я розраховувала провести ці вихідні інакше — шашлики, купання, прогулянки. Робота на городі не входила в мої плани. Ми приїхали відпочити разом.
Обережно поклавши сапку й рукавиці на лавку біля ґанку, я відчула, як напруга в повітрі стає майже відчутною. Пані Валентина завмерла, її обличчя почало наливатися багрянцем. У її погляді було щось середнє між образою та обуренням.
— Гляньте на неї! — вигукнула вона, звертаючись радше до сина. — Пані, а не жінка. Приїхала відпочивати! А хто сказав, що дача — це курорт? Це праця, земля, яка годує. А такі, як ти, лише вміють споживати плоди чужої праці. Звикли в містах на диванах валятися, а як до справжнього діла — одразу «втомилася», «не в планах».
Вона театрально розвела руками.
— Ти подивися, Юрію, яку дружину завів! Де моя покійна свекруха — та з ранку до вечора працювала, ні слова зайвого. А ця — одні гамаки та шашлики. Гарна картинка, а не господиня! Привіз ляльку порцелянову, а працювати хто буде?
Мої щоки палали. Звинувачення були несправедливими, і мені хотілося пояснити, що якби свекруха звернулася до мене з повагою, я, можливо, й погодилася б допомогти. Але не так — із наказами й зневагою.
— Мамо, годі, — невпевнено попросив Юрій, відчуваючи, що ситуація виходить з-під контролю. — Ми ж домовлялися, що просто відпочинемо. Шашлики ти сама просила привезти.
— Просила! — передражнила його мати, голос її став вищим і різкішим. — А хто їх смажити буде, якщо ви обоє в гамаках лежатимете? Думаєш, м’ясо саме на шампури нанижеться? Я тут роками пітнію, щоб узимку у вас баночки з огірками були, а вдячності — нуль! Тільки невдоволення й примхи!
Сонце світило, пташки щебетали, але над ділянкою вже згущувалася напруга, що віщувала сімейну бурю.
Я відчула на собі її пронизливий погляд і внутрішньо напружилася. Ментально я вже вираховувала, як швидше виїхати звідси — викликати таксі, забрати речі й зникнути, поки залишки ідеального відпочинку не згоріли під палючим сонцем. Той спокійний, майже казковий образ вихідних розсипався в прах.
— Ну що, замовкла? — різко кинула пані Валентина, підходячи впритул. Я відчула запах землі, трави й роздратування, ніби саме повітря навколо неї стало густішим. — Думаєш, мовчанням відбудешся? Не вийде! Я таких, як ти, знаю — виросла на своєму городі, не те що ви, міські модниці, тільки носом водити вмієте!
Я повільно підняла очі. Мій погляд зустрівся з її.
— Я не хочу з вами сваритися, пані Валентино, — відповіла я спокійно, хоча голос уже був холодний, як лід. — Я приїхала відпочити, а не виконувати якісь обов’язки чи вислуховувати нвас. Якщо моя присутність вас так дратує, я можу просто піти.
Я обережно поклала плед, який збиралася розстелити під деревом, і попрямувала до машини, ясно даючи зрозуміти, що не збираюся брати участі в цій сцені. Цей жест — моє ігнорування, незворушність — остаточно розлютили пані Валентину.
— Напевне тебе не виховували у повазі невістко. Свекрусі доведеться?! — випалила вона, роблячи крок уперед.
На мить запала тиша. Здавалося, пташки перестали співати, вітер завмер, і навіть джмелі припинили гудіти.
Я повільно обернулася. Моє обличчя стало маскою холоду, але за цією маскою ховалася стиснута в клубок лють.
— Пані Валентино, — промовила я твердо, – Я вам не рабиня і не кріпачка. Юрію, — я перевела погляд на чоловіка, який стояв між нами, розгублений і блідий, — ти чув, що щойно сказала твоя мама? Ти вважаєш це нормальним? Якщо так — тоді наш відпочинок офіційно зіпсований. Вибирай: або ти поясниш своїй матері, що так зі мною розмовляти не можна, і ми спробуємо провести ці вихідні в нормальній атмосфері, або я їду просто зараз. Сама. А ти залишаєшся тут і насолоджуєшся сімейним затишком.
— Та хто ти така, щоб мені вказувати?! — пані Валентина аж зайшлася від обурення. — Ти ще вчитимеш мого сина життю?! У моєму домі?! Яка нахабність! Приїхала тут права показувати! Я життя прожила, сина виховала, а ти тут королевою ходиш!
Вона зробила ще один крок уперед, але Юрій нарешті опам’ятався й став між нами. Його руки були простягнуті в сторони, ніби він намагався зупинити цунамі.
— Мамо, досить! — його голос тремтів, але в ньому вже прослизали нотки рішучості. — Соломіє, прошу, заспокойтеся обидві!
Але жодна з нас його не слухала. Пані Валентина продовжувала потік докорів, говорячи, що я «отруюю» їхню сім’ю, що я «прийшла на готове», що він тепер «забуде дорогу додому».
А я, не зважаючи на її слова, мовчки зібрала свої речі, акуратно, майже з гідністю, підняла плед і попрямувала до машини. Кожен мій крок був упевнений, чіткий, без тіні сумніву.
Пані Валентина не вгамовувалася, вимагаючи, щоб син залишився з нею, звинувачуючи мене в егоїзмі, у бажанні ним керувати, у тому, що я «розлучниця».
Але я вже не слухала. Я відчинила дверцята машини, сіла на водійське місце й завмерла, залишаючи за собою останній, вирішальний момент для Юрія.
Тиша повисла над ділянкою. Сонце світило, пташки щебетали, але для нас трьох світ зупинився. Усе залежало від одного кроку. Від одного слова. Від одного рішення.
Юрій стояв, опустивши голову. Його плечі поникли під тягарем не лише того, що сталося, а й того вибору, який йому належало зробити.
По суті, це був не вибір між матір’ю та дружиною. Це був вибір між минулим, і майбутнім, де він хотів би бути собою — людиною, гідною поваги, любові й свободи.
Він глибоко зітхнув, ніби набираючись сил перед стрибком у крижану воду. Підняв голову. У його очах зникла розгубленість. Залишився жаль — так, але разом із ним — ясність.
Він подивився на пані Валентину. Вона завмерла, чекаючи, впевнена у своєму праві бути почутою. довго тримала їхній зв’язок.
— Мамо, — почав він тихо, але голос звучав твердо. Жодних виправдань, жодних пояснень. Тільки довгий погляд — сповнений жалю, гіркоти й нової, досі незвіданої впевненості в собі.
І, нічого більше не сказавши, він розвернувся й повільно, але рішуче попрямував до машини, де я його чекала. Пані Валентина застигла, не вірячи своїм очам. Її син. Її Юрій. Він вибрав не її. Він ішов. Не озираючись.
— Зрадник! — вигукнула вона, голос зірвався. — Невдячний! Я тобі життя віддала, а ти?! Щоб духу твого більше не було в моєму домі! Щоб ти пропав разом із нею!
Вона бігла за нами до самої хвіртки, спотикаючись, розпатлана, хустка ганчіркою гойдалася на голові, як прапор поразки. Вона кинула вслід машині грудку землі — безсилий жест відчаю.
Грудка розсипалася в повітрі, не долетівши до паркану. Вона залишилася стояти сама поки машина не зникла за поворотом, забираючи останні нитки, що пов’язували її з сином.
Ми більше ніколи не поверталися на цю дачу. І в дім пані Валентини Юрій також більше не заходив. Спочатку вона телефонувала — то з докорами, то з благаннями.
Він не відповідав. Я також. З часом дзвінки припинилися. На місце колишніх стосунків лягла густа пелена образи й невисловлених слів.
Але ми з Юрієм вибрали одне одного. Ми заплатили за цей вибір немалу ціну, але, як нам тоді здавалося, єдино можливу. Перед нами відкривалося наше власне життя — яке треба було будувати заново, чесно, без огляду на минуле.
Проте відлуння того дня залишилися з нами назавжди — як нагадування, наскільки різною може бути любов. Навіть материнська любов буває такою, що позбавляє щастя.
Головна картинка ілюстративна.
