Людмила в сотий раз поправила серветки на столі. Кинула погляд на годинник — до приходу гостей залишалося пів години. Її 60-річчя було для неї особливим святом. Прожиті роки навчили цінувати кожну мить, і вона прагнула, щоб цей день залишився в пам’яті не лише її самої, а й усіх присутніх.
На столі вже красувалися акуратно сервіровані страви: різноманітні салати, тарілки з нарізками, кілька видів домашніх пирогів. У духовці допікалася качка з яблуками, а у холодильнику чекав своєї черги святковий торт, оздоблений кремовими квітами.
Проте головним для Людмили був не сам бенкет. Вона хотіла об’єднати рідних через творчість. З юності вона захоплювалася поезією, любила малювати аквареллю і навіть нещодавно записалася на курси каліграфії. Натхненна цими заняттями, вона вирішила зробити творчість частиною святкування: прочитати свої нові вірші та провести для гостей майстер-клас з малювання.
— Ну що ж, тримайся, Василівно! — усміхнулася вона своєму відображенню у дзеркалі, поправляючи сріблясту шпильку у волоссі. Бордова сукня з витонченою брошкою додавала їй впевненості.
Її син, Максим, прийшов трохи раніше, привіз останні покупки. Він щиро радів, що мама організувала таке свято, і сподівався, що вона отримає від нього справжнє задоволення.
— Мамо, тільки не хвилюйся, гаразд? Все буде чудово, — сказав він, розставляючи на столі пляшки з мінеральною водою.
— Та я ж анітрохи не хвилююся! — вона обійняла сина, але тремтіння її рук її ж і видало. — Ти телефонував Тані? Вони точно будуть?
— Так, мамо, не переживай.
Тетяна, дружина Максима, та її родина завжди здавалися Людмилі трохи надто гучними та простакуватими людьми. Вони не розуміли її інтересів і часто кепкували з її захоплень. Але вона вірила: сьогоднішній вечір усе змінить.
Нарешті квартира наповнилася гомоном.
— Ого, Василівно, гульнула на широку ногу! — розсміялася її сваха, проходячи у гостину і роздивляючись стіл. — Пенсії, бачу, тобі вистачає!
— Це ж мої збереження, — лагідно відповіла Людмила, намагаючись не виказати образи.
— А гаряче буде? — пирхнув брат Тетяни. — А то, може, пельменів треба було наліпити? Мої діти б точно оцінили! Головне — на майбутнє не забудьте!
Людмила, ігноруючи подібні зауваження, запросила всіх до столу. Коли всі трохи поїли, вона підняла келих із шампанським і, трохи хвилюючись, мовила:
— Дорогі мої, дякую, що прийшли! Для мене це дуже важливо. Я хочу поділитися з вами частинкою своєї душі. Цього року я написала кілька віршів, і якщо ви не проти, я прочитаю один із них.
Гості переглянулися. Хтось голосно пробурмотів:
— Ну, почалося…
Людмила розгорнула витончений блокнот, вдихнула глибше й почала:
— «Лиш у шістдесят збагнула радість,
Що у кожнім дні вогнем горить.
І зрозуміла — дар прекрасний:
Творити, мріяти, любить…»
Родина Тетяни явно нудьгувала. Хтось перевіряв телефон, хтось бездумно колупав виделкою у салаті. Коли Людмила закінчила, сваха безцеремонно мовила:
— Ну, вірші – це, звісно, добре, але мені здається, ми не за цим прийшли.
Її слова, наче гостра голка, вп’ялися у серце Людмили. Вона запнулася, та все ж спробувала усміхнутися:
— А ще я підготувала майстер-клас з акварелі! Усі зможуть намалювати свою маленьку картину!
— Картини? — здивувався один із гостей. — Ну, це вже забагато! Ми ще нормально не їли, а тут якісь фарби!
Людмила відчула, як у горлі стискається клубок, але змусила себе триматися. Це був її день. Її момент. І вона вірила: зможе показати цим людям, наскільки прекрасне життя, коли наповнюєш його творчістю.
…Але несподівано хтось із гостей узяв до рук пензлик. Потім ще один. Максим узяв акварель і почав малювати поруч із матір’ю.
— А що? Це навіть цікаво! — сказала одна з Тетяниних родичок, уважно розглядаючи свої мазки.
— Дивно, — знизав плечима брат Тетяни, — але навіть мені подобається.
До кінця вечора кожен гість мав перед собою маленьку акварельну картину — навіть ті, хто спочатку лише насміхався. Людмила усміхнулася: вона таки донесла до них свою любов до творчості.
На наступний день Тетяна несміливо запитала у Людмили:
— А ви могли б мене навчити малювати?..
Цей ювілей вона точно запам’ятає на все життя.
Людмила зробила глибокий вдих, намагаючись зберегти спокій. Вона з усмішкою підійшла до мольбертів, які заздалегідь розставила вздовж стіни. На кожному лежали аркуші акварельного паперу, палітри, пензлі та фарби. Її очі світилися, коли вона повернулася до гостей, сподіваючись, що творче заняття все ж зацікавить їх.
— Ну що, друзі, спробуємо створити шедевр? — з легким тремтінням у голосі запропонувала вона. — Я впевнена, що кожен із вас зможе! Це зовсім нескладно.
— Мам, вибач, а де Таня? — раптом запитав Максим, оглядаючи кімнату.
— Вона вийшла на кухню, — відгукнулася сестра Тетяни, Ольга, витягуючи з сумки телефон.
— Діти, мабуть, зголодніли. Та й, чесно кажучи, ми всі теж, Василівно. Може, вистачить цього всього? Які ще картини, які пензлі? Краще б пирогів ще принесла.
Людмила завмерла, але намагалася не виказати, як сильно її зачепили ці слова. Вона зробила крок до мольбертів і тихо сказала:
— Я все розумію. Але ж свято — це не тільки їжа. Це емоції, спілкування, радість… Творчість. Невже вам не хочеться спробувати щось нове?
— Нам хочеться не залишитися голодними, — голосно пробурчав чоловік Ольги, і вся родина засміялася.
Максим, який досі мовчки спостерігав за всім, нахмурився. Він уже збирався щось сказати, але в цей момент до кімнати повернулася Тетяна. Вона тримала на руках молодшу дитину й виглядала вкрай незадоволеною.
— Людмило Василівно, ну серйозно, — мовила вона, і її голос виразно пролунав у тиші. — Може, просто поїмо ще чогось? Несіть качку, я бачила, вона в духовці стоїть. Ці акварелі… це не для нас.
Людмила відчула, як щось у ній надломилося. Вона так старалася. Планувала кожну деталь цього вечора, мріяла, як усі разом будуть творити, ділитися натхненням! А тепер її зусилля висміювали, наче це був якийсь безглуздий каприз.
— Не для вас? — раптом запитала вона, сама дивуючись твердій нотці у своєму голосі. — А для кого? Для мене? Для кого тоді все це було?
Гості завмерли. Навіть Тетяна здалася розгубленою. Але тут втрутилася сваха:
— От-от, я ж кажу…
— Все це — тільки для себе, для свого задоволення, — зухвало додала Ольга. — А ти подумала, що нам це взагалі не цікаво?
— Я подумала, — твердо відповіла Людмила, відчуваючи, як тремтять руки. — Я сподівалася, що ви зможете оцінити щось більше, ніж чергову порцію олів’є.
— Ой, почалося! – сказала Ольга, наливаючи собі напій. — Як завжди: замість того, щоб годувати, починаєте нас вчить життю.
Раптом Максим гучно грюкнув кулаком по столу. Усі здригнулися й замовкли. Він різко підвівся.
— Досить! — гримнув він так голосно, що навіть діти у сусідній кімнаті перестали возитися. — Ви сюди їсти прийшли чи на ювілей? Це мамин день, а не ваш! Вона старалася для всіх, а ви поводитеся не гарно!
— Максиме, що ти собі дозволяєш? — обурилася Тетяна, але чоловік тут же її перебив:
— А що, Таню? Ти теж так думаєш? Мама влаштувала свято так, як хотіла вона. Але замість вдячності — «Не те», «Не подобається», «Не для нас». Може, вистачить уже?
У кімнаті повисла важка тиша. Людмила, ошелешена тим, що відбувається, відчула, як на очі навертаються сльози.
— Не потрібно, Максиме, — тихо сказала вона. — Нехай усе буде як є.
— Ні, мамо, потрібно, — він обвів поглядом усіх присутніх. — Якщо комусь здається, що його тут недогодували — можете просто зараз піти. І більше не приходити.
— Максиме, це вже занадто… — прошепотіла Тетяна, намагаючись взяти його за руку, але він відсторонився.
— Занадто — це ваша поведінка! — його голос знову став грубим. — Усі. Ми йдемо. Мамі потрібно відпочити.
— Йдемо? Ти серйозно? — Тетяна виглядала розгубленою, але Максим більше не став сперечатися.
Він різко вийшов із кімнати, забравши дітей, а Тетяна лише знизала плечима й повернулася до Людмили:
— Ну, вибачте, Людмило Василівно. Я намагалася.
Після цих слів гості почали швидко збиратися. Шум, метушня, грюкання дверима… А потім — тиша.
Людмила стояла посеред кімнати, дивлячись на мольберти, що так і залишилися недоторканими. Стіл, де ще недавно лунав сміх, тепер здавався чужим.
І тільки Максим повернувся. Обійняв її міцно-міцно й сказав:
— Мамо, усе було чудово. Правда.
Людмила закрила очі й усміхнулася крізь сльози. Може, не всі зрозуміли її сьогодні. Але найважливіша людина, зрозуміла. І цього було достатньо.
Людмила стояла посеред своєї спорожнілої вітальні, наче зачарована. Гучні розмови, їдкі зауваження, дзенькіт посуду — все зникло, залишивши по собі лише дзвінку тишу. Недоїдені страви, перекинутий келих вина, серветка, що лежала на підлозі. Вона повільно нахилилася, підняла її і поклала на край столу, ніби намагаючись повернути хоча б якийсь порядок.
Сльози підступали, але вона вперто трималася. Не тому, що не було важко, а тому, що вона вже надто добре знала: у житті треба бути сильною. Її вірші, її фарби, її свято — все це виявилося непотрібним, чужим, навіть смішним для тих, кого вона так старанно намагалася вразити.
Двері тихо рипнули. Людмила здригнулася й обернулася.
На порозі стояв Максим.
— Ти ще тут? — запитала вона хрипким голосом.
— Так, мамо. Таню з дітьми відправив додому, а сам вирішив повернутися, — він підійшов ближче. — Ти як?
Вона хотіла сказати, що все гаразд, що вона не в образі, що переживе. Але її губи затремтіли, і вона все ж не стрималася:
— Максиме… здається, я справді помилилася. Всі ці… вірші, картини… Нікому це не потрібно.
Максим насупився, сів поруч і взяв її за руку.
— Мамо, це не ти помилилася. Це вони помилилися. Розумієш, люди бувають різні. Хтось бачить лише їжу на столі й більше нічого, а хтось… — він зам’явся, добираючи слова. — А хтось бачить світ таким, яким бачиш його ти. Просто такі люди зустрічаються рідко.
Людмила схлипнула й швидко витерла очі.
— Але це ж наша сім’я, Максиме! Я хотіла, щоб вони мене зрозуміли. Хотіла показати, що можна жити інакше, що можна…—– її голос затремтів, — що можна не лише їсти й пити.
— Вони цього не зрозуміють, мамо, — твердо сказав Максим. — Не тому, що ти не постаралася. Ти зробила все, що могла. Просто їм це не цікаво. І ти не зобов’язана нікому нічого доводити.
— Ти так думаєш? — вона глянула на сина з надією.
— Я впевнений, — він легенько стиснув її руку. — А ще я впевнений, що є люди, які це оцінять.
Вони сиділи мовчки кілька хвилин, кожен заглиблений у свої думки. Потім Максим різко встав, підійшов до мольберта й провів пальцями по чистому аркушу акварельного паперу.
— Мамо, ти ж так і не показала, як це робиться. Як малювати. Покажеш мені?
Вона здивовано підняла на нього очі.
— Ти хочеш спробувати?
— А чому ні? — він усміхнувся вперше за весь вечір. — Давай, покажи, що я можу намалювати.
Людмила повільно встала, досі не вірячи, що її дорослий, завжди серйозний син раптом виявив інтерес до творчості. Вона взяла пензель і передала йому, обережно поклавши свою долоню поверх його руки.
— Гаразд… Почнемо з найпростішого. Дивись, — вона занурила пензель у воду, потім у фарбу. — Уяви собі небо. Світле, блакитне, з легкими хмарами. Тримай пензель вільно, ось так. І не бійся помилятися.
Максим слухняно повторював її рухи, спочатку незграбно, але з кожною новою лінією стаючи впевненішим. Людмила спостерігала, як він намагається, і відчувала, як у серці розливається тепло.
— У тебе гарно виходить, — тихо сказала вона.
— Ти це просто так кажеш, — усміхнувся Максим, але вона похитала головою.
— Ні. Я кажу правду. Це справді гарно.
За пів години на аркуші з’явився пейзаж. Можливо, він був далеким від досконалості, але це не мало жодного значення. Людмила дивилася на сина й розуміла: можливо, сьогодні вона щось втратила, але натомість знайшла щось значно цінніше.
— Дякую, мамо, — сказав Максим, відкладаючи пензель.
— За що? — здивувалася вона.
— За те, що ти така, яка є, — він міцно її обійняв, і вона нарешті дозволила собі розслабитися, відчуваючи, як відходить важкість цього вечора.
Наступного ранку Людмила встала рано. Її день розпочався з чашки чаю й блокнота, який вона відкрила на чистій сторінці. Натхнення накрило її, мов хвиля, і рядки народжувалися один за одним:
«Лише в самотності прозріла,
Що щастя — поруч, тиша, мить.
І хто душі моїй відкриє,
Того я буду берегти…»
Її свято склалося не так, як вона мріяла, але більше не було розчарування. Вона зрозуміла: важливо не те, як тебе сприймають інші, а те, як ти сприймаєш себе.
І це усвідомлення стало для неї найціннішим подарунком на 60-річчя.
