— Це що таке? — Я тримала в руках пом’ятий конверт із логотипом великої компанії.
— А, це? Не підійшов я їм! Сказали, передзвонять, і тиша, — Чоловік ліниво повернувся від монітора до мене, а потім назад, повністю поглинутий черговою комп’ютерною грою.
— Не підійшов? — Я кинула сумку на диван. — Чи просто не з’явився на співбесіду? Я ж домовилася з одним знайомим, він особисто був готовий із тобою поговорити!
— Ну що ти знову починаєш? — Він продовжував клацати мишкою. — Я ж пояснював тобі багато разів: ця робота — не моє! Я себе шукаю, розвиваюся!
Я підійшла до комп’ютера й висмикнула шнур із розетки. Екран згас, і він нарешті повернувся до мене.
— Ти що робиш?! У мене там рейд був! — аж заходився від обурення він.
— Рейд? — Я схрестила руки. — Чудово! А оплата квартири й комуналки? А продукти? Може, твій рейд це все оплатить?
— Досить уже! Дістала! — Він роздратовано встав із-за столу. — Я ж працюю! Он, минулого тижня сайт сусідові зробив!
— За 3 000 гривень! — Я почала загинати пальці. — А до цього що? Місяць тому допоміг комусь із переїздом? Чи два місяці тому роздавав листівки?
— Ти ж знаєш, я не можу працювати там, де мені не подобається! На нелюбій роботі! — скривився він. — Мені потрібно щось творче, цікаве! Щось. Від чого дух захоплює!
— А мені потрібен чоловік, а не вічний підліток! — Я потяглася за телефоном. — Дивись, ось список вакансій! IT-спеціаліст, веб-дизайнер, програміст! Обирай будь-яку!
— Ці контори висмоктують із людини всі соки! Там немає жодної свободи дій! За кожним рухом стежитимуть! Навіть вийти з офісу посеред дня не можна, щоб натхнення набратися! — Він відмахнувся. — У мене інші плани! Я хочу далі розвивати свій канал.
— Який за пів року набрав тридцять підписників? — Я гірко всміхнулася. — І це при тому, що обладнання для стрімів я тобі купила!
— Усе починається з малого! — Він спробував мене обійняти. — Ти ж бачиш, що я стараюся!
— Ні, я бачу тільки, як ти граєш цілодобово! А рахунки й борги ростуть, і платити їх чомусь мушу я одна! — Я відсторонилася від нього.
— Ми ж сім’я! — обурився він. — Яка різниця, хто платить?
— Сім’я? — Я здивовано підняла брови. — Сім’я — це коли обоє працюють на спільне благо! А не коли один тягне все на собі, а другий «шукає себе» роками!
— Знову ти за своє! — Він плюхнувся назад у комп’ютерне крісло. — Гроші, гроші, гроші! А як же самореалізація?
— Самореалізація? — Я розсміялася. — За п’ять років шлюбу ти не реалізував нічого, крім прокачування персонажів у своїх іграх!
— Досить! Дістала вже! Коли заспокоїшся, тоді й поговоримо! — Він демонстративно перестав звертати на мене увагу й потягнувся вмикати комп’ютер.
Я мовчки дивилася на нього. У голові крутилися спогади: як він кинув третю роботу за рік, як відмовлявся від перспективних вакансій, як просив грошей на чергову ігрову консоль. Щось усередині мене надломилося.
Я пройшла на кухню й увімкнула чайник. Руки самі потяглися до планшета, щоб відволіктися від важких думок. Відкривши соцмережу, я випадково помітила непрочитане повідомлення від нього — мабуть, він забув вийти з аккаунта на нашому спільному планшеті.
«Братан, ти не повіриш, як мені пощастило з дружиною! — писав він другу. — Гарує, як кінь, а я тільки встигаю вигадувати відмовки! Учора знову влаштувала сцену через роботу, але я ввімкнув режим «я себе шукаю» — і вона відстала!»
Я відчула, як усе всередині похололо. Тремтячими пальцями я гортала переписку далі.
«А ти не боїшся, що вона колись плюне на все й виставить тебе з дому?» — запитував друг.
«Та ні! Вона добра і наївна! Головне, іноді вдавати, що шукаю роботу! Показую їй ліві відмови від роботодавців, вона й вірить! А я живу в радість — ігри, стріми! Вона мене забезпечує, що ще треба для щастя?»
— Слухай, може, піцу замовимо? Бо їсти хочеться, — несподівано з’явився він на кухні.
Я мовчки розвернула до нього екран планшета, і він зблід.
— Ти. Ти читала мою переписку? — приголомшено запитав він, намагаючись вигадати відмовку.
— Так, уяви собі! — Я підвелася з-за столу. — «Наївна», значить?! «Живу в радість»?!
— Це. Це просто жарт! — Він відступив назад. — Я так, кращим перед другом хтів показатись! І що я такого зробив?! — огризнувся він. — Ну, не хочу я горбатитися в офісі! У мене свій шлях!
— Твій шлях — це сидіти на моїй шиї? Знаєш, скільки я заробляю? 30 000 гривень! І усі вони йдуть на тебе, твої іграшки та ці стріми!
— Ну і що? — Він схрестив руки. — Я скоро почну заробляти! Ось розкручу канал і.
— Який дивляться тільки твої друзі-геймери?! — Я гірко всміхнулася. — Знаєш, що найобразливіше? Не те, що ти не працюєш! А те, що ти навіть не збирався!
— А нащо? — спокійно запитав він. — Ти ж усе оплачуєш! Квартира твоя, машина твоя! Я можу спокійно займатися улюбленою справою!
Я дивилася на нього й не впізнавала. Куди подівся той амбітний хлопець, за якого я вийшла заміж? Чи його ніколи й не було, а я бачила те, що хотіла?
— Ти правий! Квартира справді моя. — Я повільно зняла з пальця обручку. — І машина, і все інше.
— Що ти робиш?
— Підводжу підсумки! — Я поклала обручку на стіл. — Давай порахуємо, у скільки ти мені обійшовся за ці роки?
Я дістала телефон і відкрила нотатки.
— Комп’ютер — 50 000 гривень! Ігрова консоль — 65 000! Три монітори для стрімів — 90 000! Мікрофон, камера, освітлення — ще 50 000!
— Перестань, — скривився він. — Це ж усе для роботи!
— Для якої роботи?! — запитала я, гортаючи нотатки. — Для твого каналу з тридцятьма підписниками? Далі: щомісячні витрати — ігри, підписки, донати стримерам.
— Я вивчав досвід успішних блогерів! — мовив він.
— Звісно! — кивнула я. — А заодно спускав мої гроші на внутрішньоігрові покупки! Чи ти думаєш, що я не знаю, бо сама не граю?
— Що? Як? Звідки ти про це дізналася? — здивувався він, зрозумівши, що я не така проста.
— Просто я не сліпа! — гірко всміхнулася я. — Знаєш, що найсмішніше? Я тобі вірила! Сподівалася, що ти візьмешся за голову! Коли ти казав, що звільнився через начальника, коли розповідав, як тебе недооцінюють на співбесідах.
— І що такого? — гордо підняв голову він. — Я справді вартий більшого!
— Чого саме? — Я підійшла ближче. — Сидіти вдома, грати в ігри й проїдати мою зарплату?!
— Я розвиваюся! — підвищив голос він. — Ти не розумієш сучасних трендів! Успішні люди.
— Успішні люди працюють! Гарують цілодобово! — перебила я. — А ти паразитуєш! І найгірше — ти цього не соромишся! Для тебе це норма!
— А чого соромитися? — Він знизав плечима. — Чоловік має займатися тим, що йому подобається!
— Справді? — Я розсміялася. — А як же «чоловік повинен забезпечувати сім’ю»? Чи це вже застарілий тренд?
— Ти знову за цю пісню, — невдоволено закотив очі він. — Гроші, робота.
— Досить! — гримнула я, — П’ять років я слухаю ці казки! П’ять років оплачую твої «пошуки себе»! П’ять років вірю в твої обіцянки!
— Сонечко, ну нащо ти, — Він спробував мене обійняти.
— Не чіпай мене! — відсахнулася я. — Я зрозуміла, що ти ніколи не змінишся! Тебе все влаштовує! Ти знайшов зручну годівницю й не збираєшся від неї відмовлятися! Шкода, що до мене це так довго доходило!
— І що такого? — запитав він. — Так, мене все влаштовує! Мені подобається таке життя! І що ти зробиш?
Я подивилася на нього довгим поглядом. У його очах я побачила повну відсутність сорому й каяття.
— Гаразд,— спокійно сказала я. — Тоді прямо зараз розкажи, на що ще ти витрачаєш гроші? Чи, може, збереш речі й заберешся звідси?
Він подумав, що я здалася, варто було йому трішки голосніше заговорити. Мабуть, мені просто треба було випустити пару.
— Ну. Я. Це. Стим оплатив минулого місяця, — пробурмотів він, удаючи сором.
— 15 000 гривень на цю нісенітницю?!
— А що такого? — Він притулився до одвірка. — Були знижки, я купив пару ігор! Вони були потрібні!
— Пару?!
— Ну, так.
— Ти сама залишила свою другу карту вдома! — огризнувся він. — Ти завжди зайнята на роботі! Що мені було.
— Для оплати продуктів і побуту! — перебила я. — А ти що влаштував?!
— Нічого особливого! — Він знизав плечима. — Звичайні витрати!
— Звичайні? — Я встала. — Спускати половину моєї зарплати на іграшки — це нормально?
— А що такого? — відповів він. — Ти казала — усі гроші спільні! Чи вже ні?
— Спільні — це коли обоє заробляють! — Я прибрала телефон. — А не коли один сидить на шиї іншого!
— Знову ти за своє! — Він скривився. — Гроші, робота. Ти на цьому зациклена!
— Ні! — Я похитала головою. — Я прозріла!
— Ми сім’я! Чи ти забула про «в багатстві й у бідності»?
— Бідність і паразитизм — різні речі! — відрізала я. — І з мене досить!
— У якому сенсі? — не зрозумів він. — Чого досить?
— П’ять років я тягнула тебе! Досить! Збирай речі й забирайся з моєї квартири!
Я дістала телефон і почала відключати свою карту від усіх його аккаунтів, заблокувала рахунок до перевипуску. Він спостерігав, і його самовпевнена посмішка змінилася гримасою.
— Думаєш, найрозумніша? Думаєш, я без твоїх грошей не проживу?
— Ні! — Я глянула в його очі. — Я думаю, що ти нарешті показав своє справжнє обличчя!
— І що далі? Вигониш мене? — Його обличчя змінилося, коли він зрозумів, що звичний світ тріснув.
— Так! Уяви собі! Я щойно так сказала! — спокійно відповіла я. — Квартира моя, тож можеш шукати собі житло!
— Тобто ти серйозно? — Він нервово всміхнувся. — Через гроші готова зруйнувати сім’ю?
— Сім’ю? — Я пішла до кімнати, складаючи його речі у валізу. — Сім’я — це коли двоє підтримують одне одного! А в нас, я не знаю, як це назвати!
— А як же кохання? — У його голосі з’явилися запобігливі нотки. — Ми ж кохали одне одного!
— Кохали! — погодилася я. — Я кохала того, ким ти прикидався! Цілеспрямованого, амбітного! А ти шукав спонсора для гарного життя!
Він плюхнувся на ліжко.
— Гаразд, я зрозумів! Я знайду роботу! Завтра піду на співбесіду! — Він недбало сів і постукав поруч, запрошуючи мене сісти.
— Ні! — Я похитала головою. — Я більше не вірю в ці казки!
— Але я справді змінюся! Дай шанс!
Я обережно вивільнила руку й подивилася на нього з презирством.
— Ти навіть зараз не каєшся! Ти боїшся втратити джерело фінансування!
— Неправда! — обурився він. — Я тебе кохаю!
— Ні! — Я застібнула валізу. — Ти кохаєш комфортне життя за мій рахунок! Знаєш, у чому твоя головна помилка?
Він мовчки дивився на мене.
— Ти думав, що я завжди буду наївною! Але завтра я подаю на розлучення! — Я попрямувала до дверей із його валізою.
— Ти не можеш так вчинити! — Він скочив. — Це підло!
— Підло? — Я обернулася в дверях. — А обманювати дружину п’ять років, прикидатися, що шукаєш роботу, витрачати її гроші на іграшки — це нормально?
Він відкрив рота, але не знайшов відповіді.
— Забирайся звідси.
Я подзвонила братові, щоб він приїхав і допоміг змінити замок, а ще розповіла, що вигнала свого чоловіка. Брат зрадів, адже роками намагався пояснити, що мій чоловік — мені не пара.
Раніше я відмахувалася, але тепер визнала свої помилки. Але ж як може жінка, яка вважається успішним керівником на роботі, яка прораховує усе наперед бути наскільки наїною у побуті?
Я озираюсь на минуле і мені щиро соромно за себе. От цікаво, де були мої очі і вуха і взагалі. Ну от як так?
Цікаво, то я одна така. чи є ще серед нас такі ж дівчата?
Головна картинка ілюстративна.
