Ганна смажила котлети, коли у двері подзвонили. Вона вийшла із кухні, щоб відкрити.
– Мам, це до мене, – зупинив її на півдорозі голос доньки. – Я відкрию.
– Добре. Я ж не знала.
– Ну, що ти стоїш? Йди, смаж свої котлети, – роздратовано сказала донька, озирнувшись від вхідних дверей.
– Чому свої? Я в кулінарії фарш купила.
– Мам, зачини двері. – донька закотила очі.
– Так би одразу й сказала. – Ганна повернулася на кухню, зачинила за собою двері.
Вона підійшла до плити та вимкнула газ під сковородою. Постоявши трохи, зняла фартух і вийшла із кухні.
У передпокої дочка одягала куртку. Поруч стояв Ігор, друг Світлани, не зводячи з неї закоханих очей.
– Привіт, Ігоре. А ви куди? Повечеряли б із нами.
– Здрастуйте, – усміхнувся хлопець і питально подивився на Світлану.
– Ми поспішаємо, – відповіла та, не дивлячись на матір.
– Може, все ж повечеряєте? У мене все готове, – повторила Ганна.
Ігор зніяковів.
– Ні! – різко сказала донька. – Ходімо. – Вона взяла Ігоря під руку і відчинила двері. – Мам, закриєш?
Ганна підійшла до дверей, але не зачинила щільно, залишила щілинку, щоб почути розмову на майданчику.
– Ти чого з нею так грубо розмовляєш? Пахне смачно, я б не відмовився від котлет.
– Ходімо. У кафе перекусимо. Набридли мені її котлети, – пробурчала донька.
– Хіба вони можуть набриднути? Я обожнюю котлети твоєї мами, міг би їх їсти щодня, – сказав Ігор.
Що відповіла Світлана, Ганна не розібрала. Голоси на сходах стали стихати, віддаляючись.
Ганна зачинила двері та зайшла до кімнати. Чоловік сидів перед телевізором.
– Борисе, ходімо вечеряти, поки все гаряче.
– Га? Ходімо. – Чоловік підвівся з дивана і пройшов повз Ганну на кухню, сів за стіл.
– Що у нас сьогодні? – Запитав вимогливо.
– Рис із котлетами, салат, – відповіла Ганна, відкриваючи сковороду.
– Скільки разів казав, що смажені котлети я не їм, – невдоволено зауважив чоловік.
– Я води додала до сковороди, вони майже парові вийшли. – Ганна застигла біля плити з кришкою в руці.
– Гаразд, давай. Але востаннє.
– У нашому віці шкідливо худнути, – зауважила Ганна, ставлячи перед чоловіком тарілку з рисом та котлетами.
– У якому віці? Мені лише п’ятдесят сім. Для чоловіка це вік мудрості та розквіту. – Чоловік наколов на виделку котлету, відкусив половину.
– Що ви всі сьогодні, змовилися, чи що? Світланка втекла, відмовилася вечеряти, ти викаблучуєшся. От перестану готувати, подивимося, як ви заспіваєте. Думаєте, в кафе їжа смачніша і корисніша?
– Ну і не готуй. Тобі теж не завадило б стати легшою. Незабаром у двері не пролізеш. – Чоловік доїв котлету і підчепив виделкою другу.
– Он як? По-твоєму, я в двері не влізу? А я ж голову ламаю, що це ти раптом стежити за собою почав. Джинси собі купив, шкіряну куртку, бейсболку. Голову поголив для маскування лисини. Для кого все це? Вже точно не для мене. Не така я! Що вже є з ким порівнювати? – спитала Ганна.
– Дай поїсти спокійно. – Борис зачерпнув виделкою рис, але до рота не доніс, опустив у тарілку. – Дай кетчуп, – сказав він.
Анна дістала з холодильника банку з кетчупом, поставила її на стіл перед чоловіком і мовчки вийшла з кухні. Вечеря на її тарілці залишилася недоторканою.
Вона зачинилась у кімнаті дочки, сіла на диван. На очах виступили сльози.
«Готуєш, стараєшся, а вони… Я все для них роблю, а у відповідь жодної подяки. Чоловік молодиться, дивиться на бік. Не така я для нього. Дочка дивиться на мене як на обслуговуючий персонал.
Якщо я на пенсії, то можна помикати мною? Я б працювала, якби не скоротили. Досвідчені співробітники вже не потрібні, молодих їм подавай. А що вони можуть, молоді?
Встаю раніше за всіх, хоч і не працюю, щоб сніданок приготувати. Цілий день кручусь, прилягти ніколи. Сама винна, розбалувала. От вони і сіли на мою шию, поїхали, звісивши ніжки. – Сльози скотилися з вій, побігли по щоках, залишаючи вологі доріжки. Ганна стишила схлип і швидко втерла очі та щоки долонями.
Вона завжди думала, що має гарну сім’ю. Не ідеальна, але й не гірша, ніж у інших. Донька вступила до інституту, навчається добре. Чоловік в чарку не заглядає, гроші заробляє. Вдома затишок та порядок, смачна їжа. Що йому ще треба?
Анна підійшла до дзеркала на дверцятах шафи, уважно оглянула себе. «Ну так, не пірʼїнка, але ж нічого зайвого. Та й зморшки не такі помітні на круглих щоках. Завжди поїсти любила. Готую добре. А їм, виявляється, це не потрібне. Коли працювала, укладала волосся, завивала. А тепер заколюю на потилиці, щоб не заважало. Так зручніше. Що мені, на підборах і з зачіскою прибирати? Хоча, стати легшою може й треба було б. Та й волосся пофарбувати». Вона знову сіла на ліжко і замислилась.
Вранці Ганна не встала раніше, ніж зазвичай. Продовжувала лежати, вдаючи, що спить. «Я на пенсії, маю право не схоплюватися ні світ, ні зоря. Нехай собі сніданок готують».
Продзвонив будильник. Ганна заворушилась і відвернулася до стіни.
– Що з тобою? Захворіла? – Запитав чоловік. У голосі жодної краплі співчуття.
– Угу, – відповіла Ганна і вткнулася носом у ковдру.
– Ма, ти занедужала? – До кімнати зайшла донька.
– Так, снідайте самі, – подала слабкий голос Ганна з-під ковдри.
Дочка невдоволено хмикнула і пішла на кухню. Невдовзі Ганна почула, як зашумів чайник на плиті, грюкнули дверцята холодильника, пролунали приглушені голоси дочки та чоловіка. Вона погано чула через ковдру, але розкриватись не хотіла, вирішила грати роль до кінця.
У кімнату увійшов Борис, принісши з собою запах дорогої чоловічої парфумерії. Ганна сама йому купувала туалетну воду. Потім чоловік та дочка пішли один за одним. Настала тиша. Ганна відкинула ковдру, але не встала, заплющила очі і непомітно заснула.
Вона прокинулась за годину, солодко потяглася і пішла на кухню. У раковині стояли немиті чашки, стіл усипаний хлібними крихтами. Ганна хотіла прибрати, але передумала. “Я не прислуга”. Вона вирушила у ванну і стала під душ. Потім зателефонувала шкільній подрузі.
– Анько! – радісно відгукнулася привітним голосом. – Як ти? Не втомилася відпочивати, пенсіонерка?
Ганна сказала, що скучила, що набридло сидіти вдома, та й могилку батьків давно не відвідувала. Чи не потривожить подругу, якщо зупиниться у неї?
– Звичайно, приїжджай. Буду тільки рада. Коли?
– Та от прямо зараз на вокзал поїду.
– Ой, тоді я пішла пироги ставити.
Ганна зібрала з собою трохи речей, лише на кілька днів. На кухонному столі змела крихти убік, залишила записку, що поїхала до подруги, коли повернеться, не знає.
Дорогою на вокзал вона засумнівалася. Звісно, хай спробують обійтися без неї. А то зовсім не цінують її працю та турботу. Але все ж таки, чи не надто зухвало вона чинить? “Якщо немає квитків, повернуся додому”, – вирішила Ганна. Але квитки в касі були, біля дверей автобуса вишикувалася черга, чекаючи на посадку. Ганна зітхнула і примостилася до її кінця.
Людмила зраділа, вони обнялися. Пили чай із ще теплими пиріжками і не могли наговоритися.
– Молодець, що приїхала. А тепер розповідай, що сталося?
– Тебе не обдуриш, – зітхнула Ганна і все розповіла вірній подрузі.
– Правильно. Нехай попереживають, корисно. Телефон вимкни.
– Чи не надто кардинально? – із сумнівом запитала Ганна.
– Якраз навпаки, – переконливо сказала Людмила. – Завтра підемо в салон, змінимо твій імідж. До речі, там Валентина працює. Пам’ятаєш, така непримітна завжди була? А тепер до неї черга записуються заздалегідь. По магазинах пройдемося. А що? Зробимо з тебе красуню. Нехай чоловік лікті кусає.
Вночі Ганна спала погано, все думала: Як вони там? Образилися чи раді?»
Валентина зустріла їх привітно, посадила Ганну у крісло. Поки фарбувалося волосся, підправила і пофарбували Ганні брови. Потім Валентина довго її стригла. Ганна прикрила очі, майже задрімала. Далася взнаки безсонна ніч. Валентина наполягла на макіяжі. Ганна хотіла відмовитися, але Людмила вмовила довести справу до кінця.
Ганна не впізнала себе у дзеркалі. На неї дивилася зовсім інша жінка, молодша і ефектна. А Валентина вже почала домовлятися за манікюр.
– Ні, ні. На сьогодні вистачить. Я не витримаю більше, – благала Ганна.
– Добре, запишу о восьмій ранку. Тільки не запізнюйся, потім народ піде, – суворо сказала Валентина.
– Дивись, яка стала. Хто б подумав? – поділилася думкою Людмила, коли вони вийшли із салону. – Тепер ідьмо до магазину.
– Давай іншим разом? – попросила Ганна.
– Ні, ходімо. З такою зачіскою й у старому прикиді? Краса потребує цілісності образу. – Людмила потягла Ганну до торгового центру.
З магазину Анна вийшла у штанах вільного крою, тонкій світлій кофтині та у просторому кардигані пісочного кольору. Виглядала вона задоволеною, хоч і втомилася.
У руках вона несла пакети з новою ошатною сукнею, курткою та коробкою з туфлями. Ганна відчувала себе молодшою, впевненою в собі, навіть стрункішою. Давно треба було привести себе до ладу. Добре, що Людмила підштовхнула її до змін.
Біля будинку Людмили до них підійшов чоловік із зовсім білим волоссям і темними вусами, яких не торкнулася сивина.
– Привіт, дівчата, – сказав він, із захопленням розглядаючи Ганну. – Ти зовсім не змінилася. Виглядаєш на всі сто.
– Я не … – Ганна здивовано подивилася на Людмилу.
– Ти що, не впізнала? Це ж Павло Ясінський, – підказала подруга.
– Павло? – перепитала Ганна.
– Так, – підтвердив чоловік, задоволений ефектом. Ганна насилу ваізніла у великому видному чоловікові колишнього однокласника. У школі він був худим і непоказним.
– Ходімо до мене, відзначимо перетворення Ганнусі. Ми й тортик купили, – запропонувала Людмила.
Вони втрьох сиділи на кухні, пили каву, згадували школу. Ганна почервоніла чи то від кави, чи то від захоплених поглядів Павла.
– А він досі закоханий у тебе, – сказала Людмила, коли Павло пішов.
– Годі. Скільки років минуло.
– Ти виглядаєш так, що в тебе можна знов закохатися, – запевнила подруга.
– Він так і живе у твоєму домі? – Змінила тему розмови Ганна.
– Ні. Повернувся два роки тому з-за кордону, мав проблеми. Лікарі не були певні, що зможе ходити. Дружина злякалася, кинула його. А він став на ноги. Кульгає, коли багато ходить. Так що не поспішай з висновками, придивись, – порадила подруга.
– Ти що? Я заміжня, – обурилася Ганна.
Вночі вона вирішила, що настав час повернутися додому, але Людмила нічого й чути не хотіла.
– Тільки приїхала та їдеш? Так не піде. Прояви характер. Нічого з твоїми не станеться. Дорослі. Поживи хоч тиждень. Павло, до речі, квитки до театру взяв. Ти коли востаннє була в театрі?
– Сто років назаж, на ялинку разом зі Світланкою ходила.
– На ялинку, – передражнила її Людмила. – Вигуляємо твою нову сукню.
Ще через три дні Ганна все ж таки включила телефон.
– Мамо, ти де? Тато у лікарні! Приїдь швидше, – тут же зателефонувала Світлана.
Серце тривожно занило. Анна почала збиратися в дорогу. Павло відвіз її на вокзал.
– Ань, якщо що, я поряд. Не соромся, звертайся. Я допоможу чим можу.
– Дякую, Павле.
В автобусі вона зателефонувала до Світлани. Донька розповіла, що її дуже здивувала витівка матері. Думала, що повернеться наступного дня.
– А батько? – Запитала Ганна.
– Знаю, тобі неприємно буде чути, але я все ж таки скажу. Батько мав іншу. Бачила кілька разів, як він із під’їзду сусіднього будинку виходив. Просив не казати тобі. Коли ти зникла, він навіть ночувати не приходив. А вчора зненацька повернувся чоловік тієї жінки. Весь двір чув, як він тата випроваджував. – Світлана на мить замовкла. – Мам, ти не хвилюйся, все обійшлося. Швидка вчасно приїхала.
Ганна слухала та зітхала. Ніби ж відчувала, що не треба їхати. Додому вона потрапила надвечір. До лікарні вже пізно йти.
– Мамо, ти так змінилася. Тебе годі й впізнати. – Дочка говорила з Ганною зовсім іншим тоном. Шанобливо, чи що. Не відходила від неї цілий вечір, ділилася новинами.- Я злякалася, що ти не повернешся, що також знайшла собі когось.
– Нікого я не знайшла. Просто хотіла провчити вас. Ви з батьком мене за людину перестали вважати.
– Вибач, мам, але ти сама винна. Як вийшла на пенсію, за собою стежити перестала, на іншу людину перетворилася. Дивись, батько ревнуватиме. Ти пробачиш його? – торохтіла Світлана.
А Ганна обвела поглядом кімнату. Як добре вдома. Все своє, рідне.
Вранці вона встала рано, зварила курячий бульйон і поїхала до лікарні. Борис виглядав не дуже через відрослу сиву щетину на обличчі. Побачивши Ганну, заплакав, просив вибачення. Вона годувала його з ложечки бульйоном.
За два тижні Бориса виписали з лікарні. Коли вийшли з таксі біля під’їзду, повз нього пройшли чоловік з жінкою. Борис здригнувся, відвернувся. Жінка відвела очі. Ганна зрозуміла, що це є її суперниця. Струнка, рудоволоса, молода. Борис похнюпився, згорбився, поспішив зникнути в під’їзді.
– Ти не поїдеш більше? – спитав він удома.
– А що, я вже підходжу? Начебто не схудла, – відповіла Анна.
– Я ж вибачився. Не знаю що на мене найшло. Посмаж котлет, га? Скучив я за твоїми стравами – попросив він.
Ганна насмажила котлет, приготувала смачну вечерю.
– Як пахне! – потягла носом Світлана, яка повернулася з інституту.
Вони сиділи разом за столом, як раніше, коли дочка ще навчалася у школі, Борис не критикував дружину, їв усе і нахвалював її. І Ганна готова була стояти біля плити цілодобово, аби догодити чоловікові.
Ганна дивилася на рідних людей і раділа, що всі вдома, всі живі та майже здорові, що вона їм потрібна.
У сім’ї не завжди буває все гладко. Когось кудись заносить, тим більше коли життя на осінь повертає. Все вже не таке, як у молодості, а душа ще молода. Так важко змиритися із цим. І хочеться утримати, повернути колишні сили.
Кожен отримав свій урок. Головне вони разом. А як інакше? Коней на переправі не міняють. А то можна і не втриматися в сідлі молодого коня, опинитися раніше часу на кінцевій станції життя.
