Олена зачинила двері квартири, зняла взуття на невисоких підборах і пройшла босоніж знайомою ламінованою підлогою. Кожен легкий звук кроків був її рідним.
Кожен куточок знайомий до найменших деталей. Сорок два роки — вік, коли точно знаєш, чого прагнеш. Стабільна посада головного бухгалтера в компанії з торгівлі продуктами.
Зарплата надходить вчасно, без затримок. Власна двокімнатна квартира в центрі Києва, неподалік від метро. Жодних боргів, позик чи залежностей.
Три роки тому Олена вдруге вийшла заміж. Після розлучення з першим чоловіком минуло шість років. Довгі, самотні, але спокійні роки. Олена звикла жити сама.
Приходити додому в порожню квартиру, де тиша, лад і ніхто не втручається з питаннями. Готувати собі вечерю чи ні — за бажанням. Дивитися серіали до пізньої ночі або лягти спати о дев’ятій. Свобода.
Петра вона зустріла на дні народження у колеги. Тихий чоловік сорока семи років, інженер-проєктувальник у будівельній фірмі, розлучений, дітей немає.
Говорив небагато, слухав уважно, не нав’язувався. Після першого чоловіка, який постійно вимагав уваги, контролював кожен крок і влаштовував сцени через дрібниці — Петро здавався справжнім порятунком.
Спокійний, поступливий, без надмірних амбіцій чи претензій.
Зустрічалися півтора року. Петро винаймав невелику однокімнатну квартиру на Троєщині, жив скромно. Олена іноді залишала його ночувати в себе.
Вранці чоловік ішов на роботу, не лишаючи жодних слідів свого перебування. Не розкидав речі, не залишав брудний посуд у мийці. Ідеальний гість.
Через півтора року Петро запропонував одружитися. Олена задумалася. Знову шлюб? Знову ділити простір, підлаштовуватися, поступатися? Але Петро запевнив:
— Я розумію, це твоя квартира. Твої правила. Я їх поважатиму й дотримуватимуся.
Олена погодилася. Розписалися тихо, без великих святкувань чи гостей. Петро перевіз свої речі. Зайняв половину шафи в спальні, поставив зубну щітку в стакан у ванній. І все. Квартира залишилася такою ж. Олениною.
Перший рік був приємним. Петро працював з ранку до вечора, приходив втомлений, вечеряв мовчки, лягав спати. У вихідні дивився спортивні трансляції чи читав новини в телефоні.
Не запрошував друзів, не влаштовував гучних посиденьок, не вимагав переставляти меблі. Олена тішилася — правильний вибір. Чоловік, який не заважає жити.
Другий рік почав приносити зміни. Петро частіше згадував про родину.
— Знаєш, мама ображається, що ми рідко до неї приїжджаємо.
— Ми були в неї минулого місяця, — Олена різала овочі для салату на кухні.
— Місяць тому — це вже давно, — чоловік гортав новини в телефоні. — Треба частіше навідуватися.
— Петре, в мене робота. Втомлююся. У вихідні хочу просто відпочити вдома.
— Розумію, — чоловік кивнув. — Але мама сама. Їй потрібна увага.
Олена промовчала.
Ганна Іванівна жила у власному будинку в передмісті Києва, у Броварах. Жінці сімдесят років, енергійна, активна. Син у неї не єдиний. Є ще молодший брат Петра, Сергій, сорок років, винаймав квартиру в іншому районі.
Ганна Іванівна телефонувала Петру щодня. Вранці, вдень, увечері. Питала, що їв, як справи, чи все гаразд. Петро відповідав терпляче, докладно.
Олена чула ці розмови й дивувалася. Дорослий чоловік звітує матері, наче школяр.
— Петре, може, не варто їй усе розповідати? — обережно зауважила Олена одного разу.
— Чому? — чоловік здивувався. — Мама хвилюється.
— Ти вже не дитина.
— Але вона моя мати, — Петро насупився. — Має знати, як справи в сина.
Олена відступила. Не її справа. Нехай телефонує, якщо йому так спокійніше.
Але Ганна Іванівна почала дзвонити й Олені. Спочатку рідко, раз на тиждень. Потім частіше. Питала, як Петро, що готує, чи здоровий. Олена відповідала коротко, ввічливо. Але роздратування наростало. Свекруха контролювала сина через невістку.
— Оленко, чому ви так рідко в гості приїжджаєте? — запитала Ганна Іванівна під час чергового дзвінка.
— Ганно Іванівно, ми працюємо, — Олена намагалася говорити м’яко. — Втомлюємося. Хочемо відпочивати вдома.
— Але родина важливіша, — свекруха наполягала. — Треба підтримувати зв’язок. Збиратися разом.
— Ми обов’язково приїдемо, — Олена пообіцяла, щоб завершити розмову.
— Коли?
— Найближчим часом.
— Цієї суботи? — Ганна Іванівна не відступала.
— Подивимося, — Олена ухилилася від прямої відповіді.
Але в суботу довелося їхати. Петро наполіг. Олена провела день у будинку свекрухи, усміхаючись через силу, слухаючи розмови про сусідів, город, рецепти. Ганна Іванівна нагодувала, зібрала з собою банки з варенням і маринованими грибами. Олена повернулася додому виснажена.
— Петре, давай рідше туди їздити, — попросила ввечері.
— Чому? — чоловік здивувався. — Мама старається, готує.
— Розумію, але мені важко, — Олена втомлено потерла скроні. — Цілий день сидіти, розмовляти про буденні речі.
— Це не буденні, — Петро насупився. — Це родинне спілкування.
— Для тебе, — Олена уточнила. — Для мене це малознайомі люди.
— Малознайомі? — голос чоловіка став прохолодним. — Моя мати малознайома?
— Я не те мала на увазі, — Олена відступила. — Просто мені незручно так часто.
— Гаразд, — Петро відвернувся. — Будемо їздити рідше.
Але дзвінки не припинилися. Ганна Іванівна телефонувала, цікавилася, коли приїдуть знову. Петро обіцяв, переносив, обіцяв знову. Олена відчувала тиск, але мовчала. Не хотіла псувати стосунки з чоловіком.
Сергій, брат Петра, теж почав дзвонити частіше. Скаржився на винайману квартиру.
— Господарка підняла плату. Тепер багато віддаю. За однокімнатну на околиці!
— Це справді дорого, — Петро співчував.
— От і я кажу, — Сергій зітхав. — Думаю, може, до мами перебратися? Але там далеко до роботи. Дві години в один бік.
— Важко, — Петро погоджувався.
— А в родичів пожити не можна? — Сергій ніби між іншим питав. — Тимчасово, поки не знайду щось ближче?
— Не знаю, — Петро ухильно відповідав. — Треба подумати.
Олена чула ці розмови, напружувалася. Сергій явно натякав на їхню квартиру. Але Петро нічого не пропонував, не обговорював із дружиною. Олена заспокоювалася — значить, розуміє, що це неможливо.
Третій рік шлюбу почався спокійно. Олена думала — притерлися один до одного, знайшли рівновагу. Петро працював, приходив додому, дивився телевізор. Ганна Іванівна дзвонила, але рідше. Сергій знайшов квартиру дешевшу, перестав скаржитися. Життя увійшло в звичну колію.
Але Петро почав інакше говорити про квартиру. Не «твоя квартира», а «наша». Не «ти вирішуєш», а «ми обговоримо». Олена помічала, але не надавали значення. Формальності. Ми ж одружені, логічно казати «наше».
Одного разу чоловік запропонував:
— Давай у спальні шпалери переклеїмо. Ці вже вицвіли.
— Мені подобаються ці, — Олена заперечила.
— Але вони старі, — Петро наполягав. — Світліші поклеїмо, візуально розширять кімнату.
— Петре, я не хочу ремонту, — Олена твердо сказала. — Квартира мене влаштовує.
— Добре, — чоловік відступив. — Просто запропонував.
Але через тиждень знову:
— Може, диван замінимо? Цей уже просів.
— Диван нормальний.
— Але незручний. Спина втомлюється.
— Тоді купи собі ортопедичний матрац, — Олена запропонувала. — Диван не чіпаємо.
Петро замовк, але погляд був незадоволеним. Олена відчула — чоловік вважає квартиру своєю. Має право змінювати, переробляти, вирішувати. Але Олена не збиралася поступатися. Це її дім. Її правила.
Суботній ранок почався з прибирання. Олена пилососила вітальню, коли Петро зайшов до кімнати.
— Олено, сьогодні мама з Сергієм приїдуть.
Олена вимкнула пилосос.
— Що?
— Мама з братом. Приїдуть до обіду.
— Коли ти планував мені сказати? — Олена відчула, як наростає роздратування.
— От зараз сказав, — Петро знизав плечима. — Яка різниця?
— Різниця в тому, що я могла спланувати день інакше, — Олена міцніше стиснула ручку пилососа. — Могла не прибирати. Могла піти у своїх справах.
— Ну то прибирай далі, — чоловік не зрозумів проблеми. — Вони о другій будуть.
— Петре, — Олена повільно вимовила, — я не хочу гостей сьогодні.
— Це не гості, — чоловік насупився. — Це моя родина.
— Для мене гості, — Олена випросталася. — І я не готова їх приймати.
— Олено, не починай, — Петро скривився. — Мама вже виїхала.
— Тоді зустрічай їх у кафе, — Олена запропонувала. — Посидите, поспілкуєтеся.
— Навіщо в кафе? — чоловік не зрозумів. — У нас удома місця вистачає.
— У мене, — Олена виправила. — У мене вдома. І я не хочу гостей.
— Це наш дім, — Петро підвищив голос. — Я теж тут живу. І маю право запросити рідних.
— Маєш, — Олена кивнула. — Але попереджаючи мене заздалегідь. А не ставлячи перед фактом.
— Гаразд, наступного разу попереджу, — Петро відмахнувся. — А сьогодні вже так. Мама приїде за годину.
Розвернувся, пішов на кухню. Олена залишилася стояти з пилососом, відчуваючи безсилля. Чоловік не чує. Не поважає її думку. Вирішив сам, повідомив постфактум. Ніби її згода не потрібна.
Олена доприбирала, переодяглася. Година минула швидко. О другій пролунав дзвінок. Петро відчинив двері. Увійшли Ганна Іванівна та Сергій, навантажені сумками й пакетами.
— Вітаю, — Олена кивнула з вітальні.
— Вітаю, Оленко, — Ганна Іванівна пройшла на кухню, не знімаючи куртки. — Ми тут ненадовго.
Сергій пройшов слідом, кинув сумку на диван. Велику, об’ємну. Олена насупилася. Ненадовго з такими сумками?
Ганна Іванівна почала діставати продукти з пакетів. Курка, картопля, овочі, торт. Свекруха розвернулася на кухні, наче вдома.
Дістала з шафи каструлю, поставила воду. Олена стояла в дверях, спостерігаючи.
— Ганно Іванівно, ви готувати збираєтеся?
— Звичайно, донечко, — свекруха усміхнулася. — Приготую обід. Петрик любить мій борщ.
— У нас є їжа, — Олена заперечила.
— Яка їжа? — Ганна Іванівна зазирнула в холодильник. — Майже порожньо. От я й привезла нормальних продуктів.
Олена стиснула губи. Порожньо? Холодильник повний! Просто не бабусиними заготовками з соліннями та компотами.
Сергій умостився на дивані, увімкнув телевізор. Перемикав канали, знайшов спортивну трансляцію. Олена пройшла до вітальні.
— Сергію, ви надовго? — запитала, побачивши сумку.
— На кілька днів, — брат чоловіка не відірвався від екрана. — Квартиру здав. Нову ще не знайшов. Петро дозволив у вас пожити.
Олена завмерла на мить.
— Що?
— Петро сказав, що можна, — Сергій знизав плечима. — Я на дивані посплю. Не заважатиму.
Олена розвернулася, пішла на кухню. Петро стояв поруч із матір’ю, чистив картоплю.
— Петре, вийди.
— Зайнятий, — чоловік не підняв голови.
— Вийди негайно, — голос Олени затремтів.
Петро глянув на дружину, побачив вираз обличчя. Поклав ніж, вийшов у коридор. Олена зачинила двері кухні.
— Що відбувається? — тихо, але твердо запитала.
— Мама приїхала готувати обід, — Петро почав пояснювати. — Сергій тимчасово поживе. Кілька днів.
— Ти запитав мене?
— Про що?
— Про те, чи можуть твої родичі жити в моїй квартирі?
— Олено, ну що ти, — Петро спробував узяти дружину за руку. — Це ж на кілька днів.
— Ти запитав мене? — Олена відсторонилася. — Так чи ні?
— Не встиг, — чоловік відвів погляд. — Сергій учора подзвонив. Сказав, що з’їхав із квартири. Йому нікуди.
— І ти вирішив за мене?
— Олено, він мій брат, — Петро підвищив голос. — Куди йому йти?
— До матері. В готель. Куди завгодно, — Олена відчула, як гнів заповнює зсередини. — Але не сюди. Не без моєї згоди.
— Ти егоїстка, — Петро відступив крок. — Рідному братові відмовляєш.
— Я не відмовляю, — Олена випросталася. — Я не давала згоди. Ти вирішив сам. У моїй квартирі.
— Нашій, — чоловік виправив.
— Моїй, — Олена чітко вимовила. — Оформленій на мене. Купленій на мої кошти. До нашого шлюбу.
— Але ми родина…
— Родина поважає кордони, — Олена перебила. — А ти привів сюди рідних без запитання.
— Олено, не влаштовуй сцену, — Петро спробував відчинити двері кухні. — Мама почує.
— Нехай почує, — Олена загородила двері. — Нехай знає, що її син порушив домовленості.
— Які домовленості? — Петро не зрозумів.
— Ти обіцяв поважати мої правила, — Олена нагадала. — Обіцяв, що це моя територія.
— Але минуло три роки, — чоловік розвів руками. — Ми одружені. Це наша квартира.
— Ні, — Олена похитала головою. — Нічого не змінилося. Квартира моя. І я не дозволяла нікому тут жити.
— Ти ненормальна, — Петро схопився за голову. — Братові допомогти не можеш!
— Можу, — Олена спокійно відповіла. — Але по-іншому. Дати коштів на готель. Допомогти знайти квартиру. Але не пускати жити сюди.
— Чому?! — Петро не стримався. — Чому не можна на кілька днів?!
— Тому що це мій простір! — Олена підвищила голос. — Мій! Де я хочу бути сама! Де не хочу сторонніх!
— Сергій не сторонній!
— Для мене сторонній! — Олена відчула, як зривається. — Я його кілька разів у житті бачила! Не знаю його добре! Не хочу з ним жити під одним дахом!
Двері кухні відчинилися. Вийшла Ганна Іванівна, витираючи руки рушником.
— Що тут відбувається?
— Нічого, мамо, — Петро спробував відвести матір назад.
— Не нічого, — Ганна Іванівна відсторонила сина. — Я чула. Олена не хоче приймати родину.
— Ганно Іванівно, — Олена повернулася до свекрухи, — це моя квартира. І я не давала дозволу нікому тут жити.
— Але Сергію нікуди йти, — свекруха розвела руками. — Ти хочеш залишити його без даху?
— Я хочу, щоб мене запитували, — Олена випросталася. — Перш ніж вирішувати за мене.
— Запитували, — Ганна Іванівна усміхнулася. — А якби запитали, ти б погодилася?
— Ні, — Олена чесно відповіла.
— От бачиш, — свекруха кивнула. — Усе одно б відмовила. То навіщо запитувати?
— Щоб поважати мою думку, — Олена відчула, як руки тремтять від напруги.
— Яку думку, — Ганна Іванівна відмахнулася. — Ти дружина Петра. Значить, частина родини. Значить, маєш допомагати рідним.
— Маю? — Олена усміхнулася. — Я нікому нічого не винна.
— Винна, — свекруха підвищила голос. — Бо ти в цій родині!
— У якій родині? — Олена ступила крок уперед. — Тій, що не поважає мої кордони? Тій, що вирішує за мене? Тій, що вдирається в мій дім без запитання?
— Це дім Петра теж! — Ганна Іванівна не відступала.
— Ні, — Олена похитала головою. — Він тут живе. Але це моя квартира. Моя власність. Моє право вирішувати, хто тут буде.
— Ти егоїстка, — свекруха сказала крізь зуби. — Черства, байдужа егоїстка.
— Можливо, — Олена погодилася. — Зате чесна. Я не прикидаюся. Не обіцяю того, чого не зроблю.
— А Петро прикидався? — Ганна Іванівна подивилася на сина.
— Ні, — Олена відповіла за чоловіка. — Він просто подумав, що за три роки я змінилася. Стала м’якшою. Зручнішою.
— А що, не стала? — свекруха склала руки.
— Ні, — Олена спокійно сказала. — Не стала. Я така ж, як і була. З тими ж правилами. З тими ж кордонами.
З вітальні вийшов Сергій. Став поруч із матір’ю, подивився на Олену.
— Чого вона підвищує голос?
— Не хоче, щоб ти тут жив, — Ганна Іванівна поскаржилася.
— Серйозно? — Сергій усміхнувся. — Петре, ти що, у дружини дозволу питаєш? Ти чоловік чи ні?
— Сергію, не треба, — Петро спробував зупинити брата.
— Що не треба? — Сергій не вгамовувався. — Вона ж у твоїй квартирі живе!
— У моїй, — Олена повернулася до Сергія. — У моїй квартирі. Оформленій на мене.
— Ну й що? — брат чоловіка знизав плечима. — Ви одружені. Значить, спільна.
— Ні, — Олена повільно вимовила. — Не спільна. Моя.
— Скупердяйка, — Сергій розсміявся. — Боїшся, що брат твого чоловіка з’їсть твої продукти? Зносить диван?
— Боюся, що ви залишитеся надовго, — Олена чесно відповіла. — Боюся, що з кількох днів стануть тижні. З тижнів — місяці.
— Та хто тебе питає? — Сергій ступив уперед. — Петро господар тут!
— Ні, — голос Олени став твердим. — Не господар. Жилець.
Тиша. Усі завмерли на мить. Петро зблід. Ганна Іванівна зітхнула. Сергій витріщився на Олену.
— Що ти сказала? — тихо запитав Петро.
— Те, що є, — Олена не відвела погляду. — Ти в моїй квартирі живеш, а ще й вирішуєш за мене! Приводиш рідних без запитання! Поводиться, наче господар!
— Я твій чоловік! — Петро підвищив голос.
— Чоловік, — Олена кивнула. — Але не власник квартири. Не той, хто приймає рішення щодо моєї власності.
— Отрута, — Сергій випалив. — Ось ти хто. Зарозуміла жінка. Ми для неї ніхто.
— Сергію! — Ганна Іванівна схопила сина за руку.
— Що Сергію? — брат чоловіка не стримався. — Чуєш, що каже! Вважає Петра нахлібником!
— Не нахлібником, — Олена виправила. — Чоловіком, який живе в моїй квартирі. І має поважати мої правила.
— Які правила? — Петро схопився за голову. — Я три роки тут живу! Три роки!
— І три роки поважав мої кордони, — Олена нагадала. — А сьогодні порушив. Вперше. І востаннє.
— Що ти маєш на увазі? — чоловік насупився.
— Те, що якщо твоя родина не піде прямо зараз, — Олена повільно вимовила, — підеш ти. Назавжди.
— Ти ставиш умову? — Петро не повірив.
— Ставлю, — Олена кивнула. — Або вони йдуть. Або ти мені не чоловік.
— Петре, — Ганна Іванівна схопила сина за руку. — Не слухай її. Це й твій дім.
— Ні, мамо, — Петро похитав головою. — Це її квартира. Вона має рацію.
— Що?! — свекруха обурилася.
— Квартира оформлена на Олену, — чоловік втомлено сказав. — Я тут не господар.
— Але ти чоловік!
— Чоловік, який живе в квартирі дружини, — Петро опустив голову. — І сьогодні зрозумів це остаточно.
— Значить, ти обираєш її? — Ганна Іванівна не вірила. — Замість родини?
— Я не обираю, — Петро підняв голову. — Я визнаю правду. Олена не хоче вас тут. Це її право.
— А ти? — свекруха не відпускала. — Ти хочеш залишитися з нею?
Петро подивився на дружину. Олена стояла з незворушним обличчям, чекала відповіді. Чоловік довго мовчав. Потім зітхнув.
— Не знаю, мамо. Не знаю.
— Тоді ходімо, — Ганна Іванівна розвернулася. — Сергію, збирайся.
— Мамо, я ж…
— Збирайся! — свекруха не терпіла заперечень.
Сергій пішов до вітальні, забрав сумку з дивана. Ганна Іванівна зібрала продукти на кухні, поклала назад у пакети. Петро стояв у коридорі, дивився в підлогу.
— Петре, ти йдеш? — запитала мати біля дверей.
Чоловік підняв голову, подивився на Олену.
— Ти справді хочеш, щоб я пішов?
— Хочу, щоб ти поважав мої кордони, — Олена відповіла. — Якщо не можеш — так, краще піди.
— Я намагався, — Петро тихо сказав. — Три роки намагався. Але сьогодні не витримав. Сергію справді нікуди.
— Мені шкода, — Олена кивнула. — Але це не моя турбота.
— Не твоя, — чоловік усміхнувся. — Звичайно. У тебе взагалі немає турбот, крім своїх кордонів.
— Петре, — Олена ступила крок уперед. — Якби ти запитав мене заздалегідь. Обговорив. Ми б знайшли вихід. Я могла дати коштів на готель Сергію. Допомогти знайти квартиру. Будь-що. Але не жити тут.
— Але ти б відмовила, — чоловік нагадав. — Сама сказала.
— Відмовила б у проживанні, — Олена уточнила. — Але не в допомозі.
— Яка різниця, — Петро відмахнувся. — Результат один. Сергій без даху.
— Сергій дорослий чоловік, — Олена твердо сказала. — Який має сам вирішувати свої питання. Не перекладати їх на брата.
— Петре, ходімо, — Ганна Іванівна покликала з-за дверей.
Чоловік подивився на матір, на дружину. Зітхнув.
— Мені треба подумати.
— Думай, — Олена кивнула. — Але рідні твої тут не залишаються.
— Зрозумів, — Петро пройшов до спальні. Дістав із шафи сумку, почав складати речі.
Олена стояла в дверях, спостерігала. Чоловік мовчки пакував одяг, взяв ноутбук, зарядки. Зачинив сумку, вийшов до передпокою.
— Я подзвоню, — тихо сказав.
— Добре, — Олена кивнула.
Петро вдягнув куртку, відчинив двері. Ганна Іванівна та Сергій уже стояли в під’їзді. Чоловік вийшов, озирнувся.
— Вибач.
— За що?
— За те, що не зрозумів раніше, — Петро опустив голову. — Що ти справді не змінилася. Що твої кордони важливіші за все.
— Не важливіші за все, — Олена виправила. — Просто важливі. Так само, як і твої.
— У мене немає кордонів, — чоловік усміхнувся. — Я завжди готовий допомогти родині.
— Навіть на шкоду дружині?
— Думав, що не на шкоду, — Петро знизав плечима. — Думав, ти зрозумієш.
— Не зрозуміла, — Олена похитала головою. — І не зрозумію.
Петро кивнув, вийшов. Двері зачинилися. Олена залишилася сама в спорожнілій квартирі. Пройшла до вітальні, сіла на диван. Той самий, на якому мав спати Сергій. Провела рукою по оббивці. Чистій, недоторканій.
Квартира знову була її. Повністю. Без чоловіка, без його рідних, без сторонніх людей. Олена чекала полегшення. І воно прийшло. Не відразу, за кілька хвилин. Коли усвідомлення того, що сталося, вляглося.
Шлюб закінчився. Другий шлюб за сорок два роки. Знову сама. Знову в порожній квартирі. Але цього разу без жалю. Олена не зрадила себе. Не поступилася там, де поступатися не можна. Не дозволила порушити кордони.
Петро подзвонив через три дні. Голос втомлений, розгублений.
— Олено, можемо зустрітися?
— Навіщо?
— Поговорити. Вирішити, що далі.
— Добре, — Олена погодилася. — У кафе на Хрещатику. О сьомій вечора.
Зустрілися в суботу. Петро виглядав неохайно — неголений, круги під очима, зім’ята сорочка. Сів навпроти, замовив каву.
— Я жив у мами, — почав без вступів. — Три дні. Зрозумів, що не можу.
— Чому?
— Вона контролює кожен крок, — чоловік втомлено потер обличчя. — Питає, куди йду, з ким, навіщо. Як у дитинстві.
— Ти доросла людина, — Олена відпила чай. — Можеш винайняти квартиру.
— Можу, — Петро кивнув. — Але не хочу. Хочу додому.
— У мою квартиру?
— У нашу, — чоловік виправив. Потім зітхнув: — У твою. Так, у твою.
— Навіщо? — Олена подивилася в очі чоловікові. — Щоб за місяць знову привести рідних?
— Ні, — Петро похитав головою. — Зрозумів. Це твій простір. Твої правила. Більше не порушуватиму.
— Обіцяв уже три роки тому, — Олена нагадала.
— Тоді не розумів, — чоловік опустив голову. — Думав, що за три роки ми станемо справжньою родиною. Де все спільне. Де немає твого й мого.
— А ми не стали?
— Ні, — Петро підняв очі. — Бо ти з самого початку чітко розділила. Це моя квартира. Мої правила. Ти тут гість.
— Не гість, — Олена виправила. — Чоловік. Який живе в моїй квартирі.
— Яка різниця? — Петро усміхнувся. — Результат один. Я не можу запросити рідних. Не можу щось змінити. Не можу приймати рішення.
— Можеш, — Олена заперечила. — Якщо запитаєш. Якщо обговоримо. Якщо знайдемо компроміс.
— Але в суботу ти сказала — навіть якби я запитав, ти б відмовила.
— У проживанні Сергія, — Олена уточнила. — Так. Але я запропонувала іншу допомогу. Кошти, пошук квартири.
— Це не те, — Петро похитав головою.
— Чому?
— Бо родина — це коли ділишся всім, — чоловік пояснив. — Навіть простором. Навіть комфортом.
— Для тебе, — Олена спокійно сказала. — Для мене родина — це коли поважають кордони. Навіть якщо не розуміють.
Петро мовчав. Пив охололу каву, дивився у вікно.
— Значить, ми не пасуємо одне одному.
— Мабуть, — Олена кивнула.
— Але я не хочу розлучатися, — чоловік подивився на дружину. — Хочу спробувати ще раз. Обіцяю — більше не приведу нікого без запитання.
— А мати? — Олена запитала. — Вона пробачить мене?
— Не знаю, — Петро чесно відповів. — Вона дуже ображена.
— Зрозуміло, — Олена допила чай. — Тоді в мене умова.
— Яка?
— Твоя мати більше не приїжджає без запрошення, — Олена чітко вимовила. — Ти не приводиш її. Якщо вона хоче тебе бачити — зустрічаєтеся в іншому місці.
— Олено, це моя мати…
— Яка не поважає мене, — Олена перебила. — Яка вважає мене егоїсткою. Яка налаштовуватиме тебе проти мене.
— Не буде…
— Буде, — Олена твердо сказала. — Уже налаштовує. Ти сам бачиш.
Петро опустив голову. Знав, що дружина має рацію. Ганна Іванівна вже три дні розповідала, яка Олена погана, скупа, байдужа. Переконувала сина розлучитися, знайти нормальну жінку.
— Гаразд, — тихо сказав чоловік. — Погоджуюся. Мама не приїжджатиме.
— І Сергій теж, — Олена додала.
— І Сергій, — Петро кивнув.
— Добре, — Олена встала. — Тоді можеш повернутися.
— Прямо зараз?
— Коли захочеш.
Петро повернувся того ж вечора. Привіз сумку, розклав речі по шафі. Олена готувала вечерю, чоловік накривав на стіл. Як завжди. Ніби нічого не сталося.
Але щось змінилося. Петро став тихішим, замкнутішим. Менше говорив про родину, про матір. Телефонував Ганні Іванівні рідко, коротко. Зустрічався з нею в кафе, сам, без Олени.
Олена не наполягала на спільних візитах. Розуміла — свекруха її не пробачила. І не пробачить. Це нормально. Не всі можуть прийняти чужі кордони.
Минув рік. Шлюб тривав, але став формальнішим. Петро й Олена жили як сусіди — ввічливо, охайно, дотримуючись дистанції. Близькості не було. Лише побут.
Олена розуміла — це тимчасово. Петро не змирився. Просто чекає. Чекає, коли вона пом’якшає, поступиться, дозволить матері приїжджати. Але Олена не збиралася поступатися. Квартира залишилася її фортецею. Її простором. Де вона господиня, а не гість у власному домі.
І якщо заради цього доводилося жертвувати теплом у шлюбі — Олена була готова. Краще жити з прохолодним чоловіком у своїй квартирі, ніж у постійному напруженні з сторонніми людьми.
Краще самотність із гідністю, ніж товариство з приниженням.
Олена обрала себе. І не шкодувала.
Головна картинка ілюстративна.
