— Галюню, — саме так зверталася Тетяна до своєї невістки, коли їй щось було від неї потрібно. — Ти ж мені не відмовиш? Дівчина заплескала віями, наче лялька з вітрини магазину дитячих іграшок. — Відмовлю, навіть не вислухавши прохання, — спокійно відповіла Галина, зручніше вмощуючись у м’якому кріслі з чашкою запашного чаю. — Мені зовсім небагато треба… всього лише двадцять тисяч гривень.
— Ух ти, «всього лише», — Галина подумки всміхнулася. Вона, звісно, могла дати ці гроші. У неї вони були, і значно більші суми теж. Але зовиця, наче за розкладом, приходила до неї щопонеділка і просила «в борг», який ніколи не повертала.
— Навіщо цього разу? — поцікавилася Галина, спостерігаючи за весняним дощиком, що почав дріботіти по підвіконню.
— Мені треба купити діловий костюм. У мене за пару днів співбесіда у велику IT-компанію на позицію HR-менеджера. Не можу ж я йти ось у цьому! — Тетяна показала на свою ошатну сукню, в якій зазвичай ходила по нічних клубах. Галина оцінювально глянула на неї. Сукня як сукня — дорога, стильна, цілком пристойна.
— А куди ти поділа ті гроші, що я давала минулого разу на навчання?
— Ноутбук «здох», довелося терміново ремонтувати, — недбало кинула Тетяна, крутячи в руках новенький смартфон останньої моделі.
— Сьогодні не можу. Викручуйся якось сама, — відрізала Галина. Тетяна ще пару разів спробувала «витиснути» гроші сльозами та лестощами, але невістка стояла на своєму. Це було рідкістю, зазвичай Галина була м’якшою. Тетяна пішла, грюкнувши дверима.
Увечері, коли Галина гортала бізнес-журнал, до неї підсів чоловік. Артур мав вигляд скривдженої дитини.
— Галочко, навіщо ти образила мою сестру? У неї важлива зустріч, вона має виглядати відповідно. Від цього залежить, чи буде вона працювати.
— Співчуваю, — з сухістю в голосі відповіла Галина.
— Але в мене немає грошей на цей костюм. — Двадцять тисяч? — здивувався Артур. Він знав, що у дружини вони є. — Ти ж щотижня їй допомагала!
— У мене немає грошей, щоб купити їй мізки, Артуре. А без них, вибач, жоден костюм не допоможе.
Артур ображено пішов у іншу кімнату. Він знав, що сестра не надто тямуща. У школі ледь тягла, інститут закінчила дивом. Але вона була «своєю», а Галина тепер здавалася йому «чужою» через свою принциповість.
Галина ж пам’ятала, як починала свій шлях. Все почалося з простого спостереження: два магазини поруч, в один черга, в іншому — порожньо. Вона звернулася до свого друга Льови, талановитого програміста, і його дружини-соціолога. Разом вони розробили програму, яка прораховувала «потоки» людей.
Тоді її підтримав батько, Борис Степанович. Він досвідчений, роками працював у будівельній фірмі, повірив у її цифри. Він продав будиночок у селі та двокімнатну квартиру, що залишилася від бабусі, і вклав усе в комерційну нерухомість на перших поверхах новобудов. Галина тоді «затягнула пасок», жила в орендованій однушці на околиці Києва і харчувалася макаронами, щоб виплатити кредити.
Через п’ять років у неї було сім об’єктів, які приносили чистий прибуток. Але разом із прибутком з’явилася і «черга» родичів.
Родичі Артура спочатку були милими. Свекруха, Світлана Сергіївна, обожнювала розкіш і машини. Вона не могла сходити за хлібом пішки — для неї авто було як намисто чи каблучка.
— Моя конячка знову чхає, — зітхнула Світлана Сергіївна, завітавши до Галини через пару днів після Тетяни. — Треба терміново відремонтувати. Галина свекрусі відмовити не змогла — все ж таки мати чоловіка. Переказала гроші.
Потім з’явився свекор, Ігор Миколайович. Він уже два роки будував дачу під Борисполем. Галина з Артуром подарували йому земельну ділянку на ювілей, і з того часу це перетворилося на «чорну діру».
— Галюшо, я вже закінчив перекриття першого поверху! — з гордістю сказав він. — Треба цеглу на другий… Ти ж допоможеш?
Галина переказувала по 10-20 тисяч гривень щокварталу, але будинок чомусь не ріс вище першого поверху.
Увечері Галина дістала свої записи. Любов до цифр у неї була від батька. Вона склала таблицю і вжахнулася: витрати на утримання родини Артура за останні два роки зросли вдесятеро. Свекруха, свекор, зовиця… Всі вони звикли до «безлімітного банку».
— Досить, — прошепотіла вона.
Допомогти Галині зголосилася її молодша сестра Надя. Надя була енергійною дівчиною: малювала сайти, вчила англійську, займалася масажем і завжди прагнула заробляти сама. Вони розробили план.
Наступного дня Надя забігла до Артура, коли Галини не було вдома.
— Привіт! А де Галя?
— Поїхала на об’єкт, — сухо відповів Артур.
— Ти чув новину? — Надя театрально замовкла. — У Галі величезні проблеми. Вона не змогла виплатити останній кредит. Продала вже дві точки, і, здається, завтра продасть третю. Бізнес руйнується. Артур зблід.
— Не може бути… А як же наші гроші?
— Які гроші, Артуре? — здивувалася Надя. — Тут хоча б квартиру не відібрали за борги.
Через годину Галина повернулася додому з «пригніченим» виглядом.
— Галюню… як бізнес? — тремтячим голосом запитав Артур.
— Погано, Артуре. Дуже погано. Кредити задушили, орендарі з’їжджають.
— Але в тебе ж залишилися гроші? Нам же батьки казали… Мама машину в кредит взяла, розраховувала на твою допомогу!
— Яку машину? — Галина «здивувалася».
— Новий кросовер! Вона ж думала, ти перекриєш… А батько? Він же в банку теж кредит взяв на добудову дому, бо твоїх грошей не вистачало на «елітну» оздобу!
Галина ледь стримала сміх. Свекор розтринькав її допомогу і ще й заліз у борги? Це був фініш.
Наступного дня до квартири Галини прийшла вся «делегація»: Світлана Сергіївна, Ігор Миколайович і Тетяна. Артур стояв біля вікна, наче на суді. В цей час на кухні батько Галини, Борис Степанович, готував свої фірмові булочки з маком.
— Галюню, — почала свекруха. — Нам терміново потрібні гроші на внески за кредитами.
— Грошей не буде, — відрізала Галина. — Я банкрут. Завтра продаю п’ятий об’єкт.
— Але в тебе ж є приховані рахунки! — вигукнула Тетяна.
Тут із кухні вийшов Борис Степанович із тацею булочок. Він мовчки поставив їх на стіл, дістав аркуш паперу і щось швидко написав.
— Галю, на, підпиши, — сказав він. Галина прочитала і «зблідла».
— Що це? — Артур вихопив папірець. — «Наказ про звільнення»?
— Так, — суворо сказав Борис Степанович. — Це моє підприємство, Галина в ньому лише найманий директор. Вона завалила справу, розтринькала капітал на ваші забаганки, тому я її звільняю.
Родичі заніміли. Вони й гадки не мали, що цей старий на— справжній власник компанії.
— То грошей… зовсім не буде? — писнула Тетяна.
— Все, — відповів Борис Степанович. — Квартира, до речі, теж моя. Прошу всіх звільнити приміщення.
Через п’ять хвилин квартира спорожніла. Навіть Артур пішов із матір’ю, кинувши на прощання: «Якщо ти не продаси свою частку і не допоможеш моїм батькам — я подаю на розлучення!»
Галина залишилася сама. Вона відчинила двері батькові, який щойно повернувся після «вистави».
— Ну що, доню, вистава вдалася? — засміявся Борис Степанович.
— Тату, ти геній. Свекруха була синя, як баклажан.
Через місяць Артур справді подав на розлучення, сподіваючись відсудити половину бізнесу. Але юристи Галини швидко пояснили йому, що все майно — це дошлюбна власність або належить її батькові. Більше того, Галина пригрозила зустрічним позовом про стягнення коштів, які були витрачені на його родичів без його власного заробітку. Артур зник із горизонту, намагаючись разом із батьками якось погасити кредити.
А ще через місяць Галина, Надя та батьки їхали на новому авто в люксовій комплектації.
— Хороша машина, — примовляв Борис Степанович. — Кондиціонер, підігрів… Але стару свою в гаражі залишу. Про всяк випадок.
Галина дивилася у вікно на квітучі українські поля. Вона зрозуміла головне: цифри ніколи не брешуть. Брешуть лише люди, які вважають, що чужий успіх — це їхня особиста годівниця. Тепер у її житті був лише струмок щирості та справжньої любові, а «кредитна історія» з родичами Артура була закрита назавжди.
