— Галю, ти мусиш помити вікна, бо Святослав каже, що вони брудні, — без тіні сорому наказала Оксана, забувши, що я прийшла лише доглядати її матір. Я глянула на свої втомлені руки й зрозуміла: сьогоднішній вечір закінчиться для них несподівано.
Сусідка покликала мене на каву, щоб попросити про невелику послугу, бо я вже отримую виплати за віком і маю багато вільних годин у розпорядженні.
Усе почалося сонячного ранку, коли Оксана постукала у мої двері. Вона завжди була енергійною жінкою, яка встигала всюди — і на роботі, і вдома, і в громадських справах. Ми товаришували багато років, наші діти разом ходили до школи, а тепер уже мали власні сім’ї. Святослав, її чоловік, працював на будівництві та рідко бував удома до пізнього вечора. Я ж нещодавно залишила свою посаду в бібліотеці й насолоджувалася спокоєм, хоча іноді від тиші ставало трохи сумно.
— Галино, ти ж тепер маєш стільки часу для себе, — почала Оксана, присідаючи на край стільця в моїй кухні. — Мені дуже потрібна допомога. Моя матір потребує нагляду, а ми зі Святославом просто розриваємося. Ти ж знаєш, яка вона вибаглива.
Я знала пані Марту. Це була жінка старої гарту, яка звикла, що весь світ крутиться навколо неї. Її характер завжди був непростим, а з роками став ще гострішим.
— Оксано, я планувала зайнятися садом цього літа, — невпевнено відповіла я.
— Та що там той сад, — махнула рукою сусідка. — Квіти почекають. А мамі треба, щоб хтось просто був поруч, подав склянку води, поговорив. Ми будемо тобі віддячувати, звісно.
Я погодилася, бо не вміла відмовляти людям, яких вважала близькими. Перший тиждень минув відносно спокійно. Я приходила до них о дев’ятій ранку. Святослав уже був на роботі, а Оксана збиралася у справах. Пані Марта сиділа у своєму великому кріслі біля вікна і спостерігала за перехожими.
— Знову ти прийшла, — буркнула вона першого дня. — Думаєш, я сама не впораюся?
— Мені приємно провести з вами час, пані Марто, — усміхнулася я, намагаючись згладити кути.
— Не треба мені твоїх усмішок. Краще принеси чаю, але щоб не надто гарячий був.
Я виконувала всі її забаганки. Ми розмовляли про минуле, про те, як колись усе було інакше. Пані Марта розповідала про свою молодість, про те, як важко їй було виховувати Оксану. Але чим більше часу я проводила в їхньому домі, тим більше помічала дивних речей.
Одного разу Святослав повернувся раніше. Він виглядав втомленим і роздратованим.
— Чому в хаті не прибрано? — запитав він, навіть не привітавшись зі мною.
— Я готувала обід для вашої тещі, — тихо відповіла я.
— Оксана казала, що ти будеш робити все. Ми ж за це домовлялися.
Мене це зачепило. Ми не домовлялися про повне прибирання будинку. Я прийшла доглядати за літньою жінкою, а не ставати хатньою робітницею для молодої пари. Проте я промовчала, не бажаючи розпочинати суперечку.
Минуло ще два тижні. Мої власні справи були занедбані. Бур’яни в саду виросли вище квітів, а вдома панував безлад, бо я поверталася від сусідів виснажена фізично й емоційно. Пані Марта ставала дедалі вибагливішою.
— Ти неправильно застелила ліжко, — заявляла вона. — Тут зморшка. Хіба тебе не вчили порядку?
— Я стараюся, пані Марто.
— Погано стараєшся. Оксана каже, що ти ледарюєш половину дня.
Це було відвертою неправдою. Я не сідала ні на хвилину. Готування, прання білизни пані Марти, розмови, які більше нагадували допит. Я відчувала, як моя енергія зникає.
Одного вечора я почула розмову Оксани та Святослава на терасі, коли збиралася йти додому.
— Вона занадто повільна, — казав Святослав. — Треба було знайти когось професійнішого.
— Але Галина робить це майже задарма, — відповіла Оксана. — Ті продукти, що ми їй даємо, це дрібниці. Вона на пенсії, їй все одно немає чим зайнятися. Хай працює.
Моє серце стислося від цих слів. Я вважала їх друзями, а виявилося, що для них я просто дешевий ресурс, який можна використовувати.
Наступного ранку я прийшла з твердим наміром поговорити.
— Оксано, нам треба обговорити мої обов’язки, — сказала я, коли ми залишилися на кухні.
— Ой, Галю, не зараз. У мене стільки справ. Мама знову скаржилася, що ти вчора забула зачинити кватирку, і їй було холодно.
— Я зачинила її, пані Марта сама її відчинила пізніше.
— Не вигадуй. Мама ніколи не каже неправди. Слухай, мені треба, щоб ти сьогодні ще й вікна помила. Святослав каже, що вони занадто брудні.
— Я не буду мити вікна, Оксано. Я прийшла допомагати з мамою.
Оксана здивовано підняла брови.
— Ти що, відмовляєшся? Ми ж на тебе розраховували. Хто ще погодиться терпіти характер моєї матері?
— Саме тому я і допомагаю. Але я не ваша служниця.
Того дня я пішла раніше. Пані Марта кричала мені вслід, що я невдячна. Я йшла вулицею і відчувала неймовірну втому. Чому ми часто дозволяємо іншим користуватися нашою добротою? Чому близькі люди стають тими, хто ранить найболяче?
Минув тиждень. Я не приходила до сусідів. Оксана кілька разів телефонувала, але я не піднімала слухавку. Я займалася своїм садом. Квіти знову почали оживати під моїми руками. Проте спокій був недовгим.
Святослав прийшов до мене сам. Він виглядав розгубленим.
— Галина, повернися, будь ласка. Там у хаті справжній хаос. Оксана не встигає, матір постійно плаче і вимагає саме тебе.
— Святославе, я маю своє життя. Ви говорили, що я ледача і повільна. Навіщо вам така помічниця?
— Ми просто були втомлені. Ну, вибач, якщо щось не так сказали. Нам справді важко.
— Важко всім. Але ви вирішили, що мої зусилля нічого не варті.
Він пішов, грюкнувши хвірткою. Я бачила, як вони почали наймати різних жінок. Але ніхто не тримався більше двох днів. Пані Марта виганяла їх усіх, вимагаючи, щоб повернулася Галина.
Оксана прийшла знову через місяць. Вона виглядала блідою і виснаженою.
— Мама зовсім перестала слухатися. Вона каже, що тільки ти знаєш, як правильно заварювати її чай. Будь ласка, прийди хоча б на кілька годин.
— Я можу заходити як сусідка, — відповіла я. — Але не як працівниця. І тільки тоді, коли у мене буде бажання.
Вона погодилася. Але коли я прийшла наступного дня, усе повторилося.
— Чому ти так довго? — вигукнула пані Марта. — Швидше берися до роботи. Одяг треба попрасувати, обід запізнюється.
Я зрозуміла, що ці люди ніколи не зміняться. Для них світ поділяється на тих, хто наказує, і тих, хто виконує. Я мовчки розвернулася і вийшла.
— Куди ти? — крикнула Оксана з коридору. — Ти ж обіцяла!
— Я обіцяла зайти як сусідка. Сусіди не прасують ваш одяг.
Я повернулася додому і заварила собі чаю. Нарешті в моїй душі панував мир. Я зрозуміла, що вільний час на пенсії — це не провина, за яку треба виправдовуватися перед іншими, а нагорода за довгі роки праці.
Стосунки з Оксаною та Святославом охололи зовсім. Ми лише киваємо один одному при зустрічі. Іноді я чую, як пані Марта свариться за стіною, і мені стає трохи сумно, але я більше не дозволяю цьому смутку керувати моїми діями.
Кожен із нас має право на власні кордони. Іноді сказати “ні” — це єдиний спосіб зберегти себе. Ми часто боїмося образити інших, забуваючи, що в цей час вони ображають нас своєю байдужістю до наших потреб.
Чи правильно я вчинила, залишивши літню жінку без свого нагляду, знаючи, що її рідні не справляються? Або, можливо, це був єдиний шлях навчити їх цінувати чужу працю і час?
Як часто ви опинялися в ситуації, коли ваша доброта ставала для когось обов’язком? Чи вмієте ви вчасно зупинитися, коли відчуваєте, що вами починають користуватися?
Це питання залишається відкритим для кожного, хто хоч раз намагався бути “хорошим” для всіх навколо. Життя надто коротке, щоб витрачати його на людей, які бачать у вас лише інструмент для свого комфорту.
Дорогі друзі, якщо ця історія відгукнулася у вашому серці, будь ласка, поставте свою вподобайку. Нам дуже важливо знати вашу думку, тому напишіть у коментарях, що ви думаєте про вчинок Галини. Ваші слова допомагають нам ставати кращими та ділитися з вами новими розповідями. Будь ласка, напишіть коментар, це справді важливо для нас.
