Свекруха сяяла повідомляючи ту новину. Ну ще б пак: вона зробила таку роботу, скільки душі вклала. Та щей, передають не абикому. а в руки знайомих людей – така економія.
Я сиділа і кліпала очима. Якщо чесно, я не могла повірити, що от зараз мої вуха почули саме те, що вони почули. Перше що змогла сказати:
— Галино Степанівна, а ви в мене узагалі запитували? Ніби, як мова про моє іде. Як ви домовлялись з людьми і завдаток узяли?
Я завжди пишалася своєю незалежністю — гострим лезом, яким я прокладала шлях у світі. У двадцять три, коли мені запропонували перший серйозний контракт у банку, я без вагань взяла іпотеку на однокімнатну квартиру в новобудові в Одесі. “Моя фортеця”, — думала я, вдихаючи запах свіжої фарби в ще порожніх стінах.
П’ять років я рахувала кожну копійку, ніби це була остання. Вечори на підробітках, відмова від відпусток, економія навіть на чашці кави в кав’ярні. І ось — останній платіж.
— Тепер це лише моє, — сказала я собі, тримаючи теку з документами, наче це був доказ моєї перемоги.
Та не встигла я відчути себе переможницею, як зателефонувала мама:
— Доню, може, здаватимеш квартиру? Навіщо тобі самій цілих сорок метрів?
— Мам, це ж моя оселя! — відповіла я, намагаючись заспокоїтись.
— Бачиш! Час і сім’ю заводити, а не, — вона замовкла, але її пауза була красномовною.
— Мам, мені двадцять вісім, у мене кар’єра, улюблена робота.
— І жодного серйозного чоловіка! — зітхнула вона, ніби це був останній аргумент у нашій вічній суперечці.
Щоб посміятися з її слів, через тиждень я зустріла Його. Точніше, ми зіткнулися, коли я, як завжди незграбно, пролила лате на його білосніжну сорочку в кав’ярні на Дерибасівській.
— Ой, вибачте! — я гарячково терла пляму серветками.
— Нічого страшного, — усміхнувся він. — Я Тарас.
Я підняла очі й завмерла. Високий шатен із поглядом, який бачив мене наскрізь.
— Олена, — прошепотіла я, втрачаючи дар мови.
— Дозвольте почастувати вас новою кавою? — його усмішка стала ширшою. — Раз ця постраждала.
Вечір у кав’ярні затягнувся до закриття. Тарас виявився фінансистом, керівником відділу в банку. Ми говорили про роботу, книги, подорожі. А коли він сказав:
— У вас неймовірна усмішка. Я не вірив у кохання з першого погляду, але, — я відчула, як тану.
Роман закрутився стрімко. За місяць Тарас познайомив мене з батьками — Петром Івановичем і Галиною Степанівною. Мама Тараса, Галина, оглянула мене, ніби приміряла до сімейного портрета:
— Гарна дівчина, і квартира своя — це добре.
Я не надала цьому значення. Мами завжди мріють про онуків.
Я помилялася.
Весілля зіграли за пів року — скромно, без пафосу, як я хотіла. Галина Степанівна, звісно, обурювалася:
— Як так, Тарасе? Ти ж єдиний син, положення зобов’язує!
— Мамо, ми хочемо свята для близьких, — відрізав Тарас.
Медовий місяць провели в Карпатах. Потім постало питання, де жити. Я завжди думала, що житиму в своїй квартирі — моїй.
— У мене двокімнатна в центрі, — запропонував Тарас. — До роботи близько.
— А мою здаватимемо, — погодилася я, не втрачаючи надії на свою фортецю.
За вечерею в батьків Тараса Галина Степанівна загадково посміхалася. Після кількох келихів вона сказала:
— Дітки, ми з татом подумали. Навіщо вам клопіт з орендарями?
— У якому сенсі? — не зрозуміла я.
— Ми знайшли покупців на твою квартиру до шлюбу, — сказала вона так, ніби йшлося про продаж старого дивана. — Пристойні люди, готові заплатити гарні гроші.
Земля пішла з-під ніг.
— Вибачте, що? — ледве видавила я.
— Галино Степанівно, може, не зараз, — озвався Петро Іванович.
— А коли? — свекруха підвелася, наче на трибуну. — Гроші підуть на перший внесок за більшу квартиру, ближче до нас.
— Мамо! — Тарас насупився. — Ми цього не обговорювали.
— А що обговорювати? — вона не вгавала. — Ви сім’я, навіщо вам зайва нерухомість?
— Зайва? — я тихо перепитала, відчуваючи, як усе всередині стискається. — Я п’ять років платила іпотеку.
— Ой! — Галина Степанівна тріумфально підхопила. — Стільки сил, а тепер можна все вирішити! Купите велику квартиру, буде де дитячу облаштувати.
Я встала й мовчки вийшла на балкон. Тарас наздогнав мене:
— Пробач за маму. Вона іноді захоплюється.
— Захоплюється? — я обернулася, мій голос тремтів. — Вона розпоряджається моєю власністю!
— Технічно, — він зам’явся, — за законом майно після шлюбу спільне.
Я подивилася на нього так, що він відвів погляд.
— Ви це обговорювали до весілля? — запитала я.
— Мама вважає, що сім’ї краще жити окремо, але поруч.— пробурмотів він.
— А що ще вважає твоя мама? — мій голос став крижаним. — Район вибрала? Планування? Шпалери?
У дверях з’явилася Галина Степанівна:
— Оленко, чого ти розхвилювалася? Ми дбаємо про ваше майбутнє!
— Про наше чи ваше? — я різко обернулася.
— Оленко! Я ж мати.
— Тараса. Не моя, — я не відводила погляду.
— Але ми одна сім’я! — її голос став владним.
— Сім’я — це коли поважають, — я подивилася на Тараса, відчуваючи, як усе палає. — Коли не плетуть інтриг за спиною.
— Які інтриги? — обурилася свекруха. — Тарасе, скажи їй!
Він мовчав, опустивши очі.
— Ось як, — тихо сказала я. — Найприкріше не те, що твоя мама хоче керувати нашим життям. А те, що ти це дозволяєш.
З сусідньої кімнати озвався Петро Іванович:
— Галино, може, не треба.
— Хай скаже, які ми погані! — свекруха виструнчилася. — Ми ж добра хочемо!
— Добра? — я гірко всміхнулася. — Ви хочете, щоб я продала квартиру, яку заробила сама. Щоб ми купили житло за вашим вибором, поруч із вами. Щоб ви контролювали кожен наш крок.
— Ми хочемо бути ближче до сина! — вигукнула вона.
— А син цього хоче? — я повернулася до Тараса.
Він підняв очі, і в них промайнула тінь усвідомлення.
— Олено, не гарячкуй, — почав він.
— Не гарячкувати? — я кивнула своїм думкам. — Добре.
Я пішла до передпокою, накинула пальто.
— Куди ти? — Тарас стрепенувся.
— Додому, — мій голос був твердим.
— Але ти вдома! — він не розумів.
— Ні. Я в гостях у твоїх батьків. Додому — у свою квартиру. Ту, яку твоя мама назвала “зайвою”.
Галина Степанівна сплеснула руками:
— Боже, яка сцена! Подумаєш, запропонували вигідну угоду.
— Мамо, замовкни, — вперше в голосі Тараса з’явилася твердість. — Олено, поговорімо.
— Про що? Про те, як ви планували продати мою квартиру? Чи про те, як ти мовчав? — я подивилася на нього. — Є речі страшніші за зраду. Наприклад, боягузтво.
Петро Іванович кашлянув:
— Може, ми з Галиною підемо.
— Не треба, — я не обернулася. — Я йду.
— На ніч? — Тарас був у паніці.
— У свою квартиру. Ту, яку твоя мама вже продала.
— Ніхто нічого не продав! — вигукнула Галина Степанівна. — Ми лише знайшли покупців.
— Без моєї згоди, — я відчинила двері й зупинилася. — І знаєте що? Дякую вам.
— За що? — вона була здивована.
— За те, що показали справжнє обличчя. Ваше — і Тараса, — я востаннє глянула на нього.
Двері зачинилися з тихим клацанням.
— Тарасе! — вигукнула Галина Степанівна. — Дожени її!
— Ні, мамо, — він важко опустився на диван. — Досить.
— Що досить? — її голос тремтів.
— Того, що ти лізеш у наше життя.
У своїй квартирі я нарешті могла дихати. Сорок квадратних метрів — мій простір, де немає ані мами, ані зрад. Кожен сантиметр — моя перемога.
Телефон розривався від дзвінків — Тарас, свекруха, навіть Петро Іванович. Я вимкнула звук. Жаль, що не можна так просто вимкнути прив’язаність.
Вранці прийшло повідомлення від Тараса:
— Нам треба поговорити. Будь ласка.
Я не відповіла.
На роботі колеги помітили мій стан.
— Олено, ти якась розгублена, — зазирнула начальниця Марія Василівна. — Що сталося?
— Мабуть, розлучаюся, — відповіла я.
— Як? Ви ж щойно одружилися!
— І тому встигла помітити, — я запнулася.
— Що?
— Що вийшла заміж за хлопчика, який досі живе з мамою, навіть якщо фізично деінде.
Тарас знайшов мене біля бізнес-центру, тримаючи каву, ніби це могло все виправити.
— Поговоримо? — він простягнув стакан. — Як тоді, пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, — я взяла каву. Смак був той самий — солодкий, але несправжній. — Тільки тоді я не знала, що ти такий.
— Який? — він намагався зрозуміти.
— Несамостійний. Залежний від мами. Готовий зрадити дружину, щоб не засмутити маму.
— Я не зраджував! — він підвищив голос, але одразу знітився. — Пробач. Я заплутався.
— У чому? Чию сторону обрати? — я гірко всміхнулася.
— Олено, це не про сторони! Це моя сім’я.
— А я хто? — мій голос став різким.
Він замовк.
— Ось бачиш, — я всміхнулася гірко. — Для тебе сім’я — це мама з татом. А я — додаток.
— Неправда!
— Правда, Тарасе. Тому ти мовчав, коли твоя мама вирішила розпорядитися моєю квартирою. Її бажання для тебе важливіші за мої права.
Він провів рукою по обличчю.
— Я не спав уночі. Думав.
— І що надумав?
— Що ти права. У всьому, — він важко зітхнув. — Я не зміг стати на твій бік.
Я мовчки пила каву, що вже охолола.
— Вчора я вперше поговорив із мамою. По-справжньому.
— І що?
— Сказав, що я не дитина, що вона не має права втручатися, що через її контроль я можу втратити дружину.
— А вона?
— Хлипала. Тато відвів її до спальні, — він невесело всміхнувся. — Знаєш, що вона казала? “Я все життя тобі віддала, а ти”
— Класична маніпуляція, — кивнула я.
— Саме так. І я тільки зараз це зрозумів, — він глянув мені в очі. — Пробач.
— За що?
— За боягузтво. За мовчання. За те, що не захистив.
Я відпила кави, відчуваючи, що це останній ковток усього, що я могла собі дозволити.
— І що тепер? — запитала я.
— Хочу все виправити. Якщо дозволиш.
— Як?
— По-перше, я з’їжджаю з квартири батьків. Сьогодні.
— Куди? — я не приховала здивування.
— Поки в готель. Потім зніму квартиру.
— У тебе ж є своя, — нагадала я.
— Ні. Вона записана на маму, — він криво всміхнувся. — Як і все в моєму житті до тебе.
— Ясно, — я помовчала. — Що по-друге?
— Прошу дати мені шанс. Довести, що я можу бути чоловіком, а не маминим сином.
Він дістав ключі.
— Я зробив дублікати від своєї квартири. Хотів зробити сюрприз.
Я дивилася на ключі, не знаючи, як реагувати.
— Візьми, — тихо сказав він. — Не для повернення. Щоб ти знала — у тебе є вибір.
Я повільно взяла ключі.
— Знаєш, що найцікавіше? — запитала я, дивлячись йому в очі.
— Що?
— Що я тебе люблю. І тому так жаль.
Він здригнувся, ніби мої слова влучили в саме серце.
— Олено.
— Послухай. Я виходила заміж за сильного чоловіка. А виявилося.
— Що я слабак?
— Що ти не вільний. Кожне наше рішення проходить перевірку твоєю мамою.
Телефон Тараса задзвонив. На екрані висвітилося “Мама”.
— Не відповіси? — запитала я, відчуваючи, як стою на краю прірви.
Він скинув виклик, не вагаючись.
— Ні. Вперше в житті — ні.
Телефон задзвонив знову. Я бачила, як він напружився.
— Знаєш, що вона хоче? — він гірко всміхнувся. — Сказати, що я невдячний син.
— І що ти робив раніше?
— Біг до неї. Кидав усе й біг, — він похитав головою. — Як соромно.
Телефон задзвонив утретє. Тарас витягнув сім-карту.
— Досить.
— Ти впевнений? — я не могла повірити.
— Ні. Мене трясе від думки, що вона хвилюється. Але я мушу це зробити. Заради нас.
— Нас? — перепитала я.
— Якщо ти ще бачиш “нас” можливим.
Я дивилася на ключі в руці, відчуваючи, як серце дає останній шанс.
— Мені потрібен час. І простір. Щоб зрозуміти, чи справді ти готовий змінитися, чи це реакція на мій вчинок.
— Скільки часу? — він сподівався на відповідь.
— Не знаю, — я зітхнула. — Але зрозумій: справа не в квартирі.
— А в чому?
— У повазі. До моїх рішень. Моєї незалежності. До того, що я — особистість, а не додаток до твоєї мами.
Він кивнув, визнаючи правду.
— І ще, — я зробила паузу, — якщо ми будемо разом, потрібні чіткі межі.
— Які?
— Твоя мама не втручається в наші рішення. Жодних вечерь за розкладом. Жодних несподіваних візитів. І жодних розмов про продаж моєї квартири.
Він зблід.
— А якщо вона не погодиться?
— Тоді тобі доведеться обирати, — мій голос був твердим. — І цього разу — свідомо.
Раптом біля входу з’явилася Галина Степанівна, сповнена праведного гніву.
— Тарасе! — вигукнула вона. — Додому!
Я мовчки спостерігала. Тарас поблід, але не здався.
— Ні, мамо, — твердо сказав він. — Я не піду.
Вона завмерла.
— Що значить “ні”? Я твоя мати!
— Саме так. Мати. Не власниця, не ляльковод — мати. Я тебе люблю. Але більше не дозволю маніпулювати собою.
— Це вона тебе налаштувала? — вона тицьнула в мене пальцем.
— Ні, мамо. Це ти поставила клин між мною і дружиною. Я ледь її не втратив.
— Я все для тебе!
— Мамо, припини, — Тарас похитав головою. — Цей номер більше не працює.
— Який номер?
— Маніпуляції. “Я все для тебе” — значить, я тобі винен.
Я спостерігала, як Тарас ламає старі пута.
— Я люблю тебе, — сказав він матері. — Але я більше не той хлопчик, яким можна керувати. У мене є дружина. Своє життя.
Галина Степанівна ледь не впала.
— Які рішення? — вона махнула рукою. — У цій її комірчині жити?
— Моя квартира — не комірчина, — спокійно сказала я. — Це мій дім. Я його заробила. І пишаюся цим.
Вона повернулася до мене, ніби мої слова були зайвими.
— Мовчи! — вигукнула вона. — Ти в усьому винна!
— Мамо! — Тарас підвищив голос. — Ще одне слово проти Олени — і я піду. Назавжди.
Вона застигла, не вірячи.
— Ти мені таке кажеш?
— Ні. Я встановлюю межі. Вперше в житті, — його слова повисли в повітрі.
Він повернувся до мене:
— Я зняв номер у готелі. Вечірні сцени мені не потрібні.
Я кивнула, відчуваючи полегшення.
Він глянув на мене:
— Я не прошу повертатися. Просто дай мені час. Стати тим, кого ти заслуговуєш.
Я мовчала. Щось у мені тануло, але я не могла здатися так легко.
Через три місяці я перевіряла документи в офісі, коли пролунав дзвінок у двері. Відчинивши, побачила Тараса.
— Привіт. Можна увійти? — його голос був упевненим.
Я мовчки відступила. За ці місяці ми бачилися пару раз випадково. Він тримав слово — дав мені час і простір.
— Як ти? — запитала я, ставлячи чайник.
— Краще. Знаєш, я з’їхав, — продовжив він. — Орендував квартиру.
— Я знаю. Твій тато дзвонив, — я підняла очі. — Сказав, що пишається тобою. І просив вибачення за мовчання тоді, за вечерею.
— Правда? — Тарас здивувався.
— Так. А твоя мама? Її “покупці”?
— Я сказав, якщо вона ще раз заговорить про продаж твоєї квартири, я продам свою. І поїду в інше місто, — він усміхнувся. — Вона здається, зрозуміла.
Я розлила чай, рука ледь тремтіла. Його слова давали відчуття свободи.
— Знаєш, — сказав він, дивлячись у чашку, — я змінююся. Не заради тебе — заради себе. Щоб стати кращим. Сильнішим. Вільнішим.
Я нахилилася вперед:
— І що далі?
— Може, почнемо спочатку? — він підняв очі. — Привіт, я Тарас. Тепер точно дорослий і самостійний.
Я всміхнулася:
— Привіт, Тарасе. Я Олена. У мене є своя квартира, і я не збираюся її продавати.
— Навіть не думав пропонувати, — відповів він, усміхаючись.
— Може, сходимо кудись? Просто поговорити?
— Просто поговорити, — погодилася я. — Звучить добре.
За вікном падав перший сніг, м’яко вкриваючи Одесу.
Чи можна вірити тому, що Тарас здатен стати самостійним, чи його залежність від мами повернеться? Чи можна відновити довіру після таких подій?
Головна картинка ілюстративна.
