— Галино, добрий день, це я, Марія Іванівна. Хотіла поговорити про речі для дітей, які Надія пропонує віддати. Вони майже нові, безкоштовно, — кажу я, намагаючись звучати доброзичливо, хоча вже відчуваю, як напруга повзе по тілу.
— А, привіт, — відповідає Галина, і я чую, як на фоні гудить фен. — Речі? Які речі? — її голос холодний, ніби я відірвала її від чогось надважливого.
— Дитячі, для Марійки й Олексійка. Куртки, светри, все в гарному стані. Надія казала, що її внучка виросла, а речі залишилися. Думала, може, вам знадобляться, — пояснюю я, стримуючи роздратування.
— Ну, не знаю… Який розмір? Колір який? Склад тканини? — Галина раптом пожвавлюється, і я чую, як фен вимикається. Її голос стає майже нетерплячим.
— Розмір підійде, я питала. Колір — нейтральний, синій, бежевий. Склад — бавовна, є трохи синтетики, але якісної, — відповідаю я, відчуваючи, як вона нарешті зацікавилася.
— Ну, добре, давайте, беріть. Тільки скажіть Надії, щоб усе чисте було, я не буду прати, — каже Галина, і в її тоні з’являється щось владне, ніби вона робить мені послугу.
— Звичайно, усе чисте. То я привезу? — питаю я, хоча всередині вже кипить.
— Та привезіть, тільки швидше, бо в мене часу немає. Діти прийшли, я побігла, — і не дочекавшись моєї відповіді, вона кидає слухавку.
Я стою з телефоном у руці, відчуваючи, як прикрість стискає горло. Невже так важко сказати “дякую”?
Мене звати Марія Іванівна, і я ніколи не думала, що стосунки з невісткою можуть бути такими складними. Коли мій син Микита одружився з Русланою, я сподівалася, що в нас буде тепла, дружня родина. Але з часом я зрозуміла, що Руслана — це людина, яка живе у своєму світі, де все має обертатися навколо неї. Я не з тих, хто любить скаржитися, але іноді мені здається, що я просто не знаю, як знайти до неї підхід.
Руслана виросла в інтелігентній сім’ї. Її мама, Світлана Петрівна, — директорка школи, а тато, Олег Іванович, працює там же завучем і вчителем фізкультури. Вони виховали єдину доньку, і я думала, що Руслана успадкувала від батьків культуру спілкування, повагу до старших. Але, здається, я помилялася. Вона часто поводиться так, ніби весь світ їй щось винен, і я, як свекруха, не виняток.
Коли Микита привів Руслану знайомитися, я була в захваті. Вона здавалася милою, усміхненою дівчиною з гарними манерами. Ми сиділи за столом у нашій старенькій, але затишній квартирі, пили чай із домашнім варенням, і Руслана розповідала про свою роботу в дитячому садку.
— Мамо, Русланочка — вихователька, уявляєш? Вона так гарно з дітьми ладнає, — хвалився Микита, а я кивала, радіючи за сина.
— Ой, та нічого особливого, — скромно усміхалася Руслана. — Діти — це радість. Я люблю з ними працювати.
— Це дуже гарно, Руслано, — сказала я тоді. — Дітей виховувати — це покликання.
Тоді все здавалося ідеальним. Микита сяяв від щастя, а я думала, що моя невістка стане мені подругою, як донька, якої в мене ніколи не було. Але після весілля щось змінилося. Руслана стала відстороненою, рідко дзвонила, а коли я намагалася поговорити, відповідала коротко й сухо, ніби я заважаю.
Одного разу, через кілька місяців після весілля, я вирішила заїхати до них у гості. Вони з Микитою жили в орендованій квартирі на околиці міста. Я купила торт, фрукти, навіть прихопила трохи домашньої консервації — огірочки, які Микита так полюбляє. Постукала у двері, і Руслана відчинила, тримаючи телефон у руці.
— О, Марія Іванівна, це ви? — здивовано запитала вона, не запрошуючи мене всередину.
— Так, я просто недалеко була, подумала, зайду, — усміхнулася я, тримаючи пакети. — Ось, торт принесла, огірочки.
— А, ну… дякую, — сказала вона, беручи пакети. — Тільки в нас тут трохи безлад, знаєте, діти, робота…
— Та нічого, я розумію, — відповіла я, сподіваючись, що вона запросить мене хоча б на чай.
Але Руслана лише ніяково усміхнулася й сказала:
— Ну, я побігла, у нас тут справи. Дякую, що заїхали!
І двері зачинилися. Я стояла на сходовій клітці, відчуваючи, як усмішка повільно згасає. Того вечора я подзвонила Микиті.
— Сину, я щось не так зробила? — запитала я, намагаючись не звучати ображено.
— Та ні, мамо, просто в Руслани зараз багато роботи, діти, самі не встигаємо, — заспокоїв він. — Вона не хотіла тебе образити.
Я повірила. Але такі ситуації повторювалися. Кожен мій дзвінок, кожна спроба поспілкуватися наштовхувалася на холодну стіну. Руслана відповідала коротко, уникаючи розмов, а якщо я пропонувала допомогти, вона або відмовлялася, або погоджувалася, але без ентузіазму.
Одного дня мені зателефонувала моя давня подруга Надія. Ми з нею дружимо ще зі школи, і вона завжди була людиною з великим серцем. Її внучка, Софійка, швидко виросла з речей, які Надія купувала ледь не щомісяця.
— Маріє, у мене ціла купа дитячих речей залишилася, — сказала Надія, коли ми пили каву в неї на кухні. — Курточки, светри, шапочки. Все майже нове, Софійка вдягала пару разів. Може, твоїм онукам знадобиться?
— О, це було б чудово! — зраділа я. — У Руслани з Микитою двоє малюків, Марійка й Олексійко, самі знаєш, як швидко діти ростуть.
— То забирай, мені тільки в радість, — усміхнулася Надія. — Я все випрала, склала, можеш хоч завтра забрати.
Я подякувала й одразу вирішила зателефонувати Руслані. Чесно кажучи, я трохи хвилювалася. Додзвонитися до неї — це завжди лотерея. То в неї телевізор гримить, то фен гудить, то вона “зайнята”. Але цього разу вона відповіла майже одразу.
— Алло, Руслано, це Марія Іванівна, — почала я обережно. — Надія, моя подруга, пропонує віддати речі для дітей. Куртки, светри, все в гарному стані, безкоштовно.
— Речі? — її голос був байдужим, але я відчула, як вона насторожилася. — Які речі?
— Дитячі, для Марійки й Олексійка. Розмір підійде, я уточнила. Колір — синій, бежевий, тканина хороша, бавовна з невеликою домішкою синтетики, — пояснила я.
— Ну, добре, давайте, — раптом пожвавішала Руслана. — А точно чисті? Бо я не буду прати.
— Чисті, Надія все підготувала, — запевнила я.
— Тоді привозьте. Тільки швидше, бо в мене часу немає, — сказала вона й додала: — Ой, діти прийшли, я побігла.
І слухавка замовкла. Я стояла, тримаючи телефон, і відчувала, як прикрість стискає серце. Навіть “дякую” не сказала. Невже так важко бути ввічливою?
Я вирішила не здаватися. Може, Руслана просто втомлена? У неї двоє дітей, робота, я ж пам’ятаю, як це — бути молодою мамою. Тож через кілька днів я зателефонувала знову, цього разу запропонувавши допомогти з дітьми.
— Руслано, може, я заберу Марійку й Олексійка на вихідні? — запропонувала я. — Ви з Микитою відпочинете, а я з онуками погуляю, в парк підемо.
— Та ні, Марія Іванівна, не треба, — відповіла вона швидко. — У нас свої плани.
— Може, тоді я до вас заїду, допоможу з прибиранням чи їжу приготую? — не вгавала я.
— Та ми справляємося, — відрізала вона. — Дякую, але не треба.
Я поклала слухавку й подзвонила мамі. Вона завжди вміла мене заспокоїти.
— Мамо, я не розумію, що роблю не так, — зізналася я. — Руслана весь час мене відштовхує. Хочу допомогти, а вона ніби не хоче мене бачити.
— Маріє, не бери близько до серця, — м’яко сказала мама. — Усі люди різні. Може, їй потрібен час, щоб звикнути до тебе. Ти ж свекруха, а не рідна мама. Дай їй простір.
— Але ж я стараюся, мамо! — зітхнула я. — Хочу, щоб ми були родиною, а вона…
— Просто роби своє, — порадила мама. — Допомагай, але не нав’язуйся. Вона ще молода, навчиться.
Я вирішила поговорити з мамою Руслани, Світланою Петрівною. Може, вона підкаже, як знайти спільну мову з донькою? Ми зустрілися в кафе неподалік від її школи. Світлана Петрівна була, як завжди, елегантна й зібрана.
— Світлано Петрівно, я до вас із таким делікатним питанням, — почала я, розмішуючи каву. — Руслана… вона така закрита. Я хочу бути ближчою, допомагати, але вона ніби не хоче.
Світлана Петрівна зітхнула й усміхнулася.
— Маріє, моя Руслана завжди була трохи самостійною, — сказала вона. — Вона звикла все вирішувати сама. Не сприймайте це як щось особисте. Вона просто… не любить, коли хтось втручається.
— Але я ж не втручаюся, — заперечила я. — Хочу бути частиною їхнього життя, онуків бачити.
— Я розумію, — кивнула Світлана. — Я поговорю з нею. Але знаєте, Русланочка в нас із характером. Їй треба час.
Я подякувала, але в душі залишилося відчуття, що нічого не зміниться.
Минуло кілька тижнів, і я вирішила зробити ще одну спробу. Наближався день народження Марійки, і я подумала, що це гарна нагода зібратися всією родиною. Я зателефонувала Микиті.
— Сину, давай влаштуємо свято для Марійки? — запропонувала я. — Я можу торт спекти, подарунок куплю. Може, Русланочка не проти?
— О, мамо, це класна ідея! — зрадів Микита. — Я поговорю з Русланою, але думаю, вона буде за.
Але коли я зателефонувала Руслані, щоб уточнити деталі, вона знову була холодною.
— Марія Іванівна, ми самі все організуємо, — сказала вона. — Торт уже замовили, а подарунки Марійці не потрібні, у неї все є.
— Але я хотіла б долучитися, — м’яко сказала я. — Може, я хоч щось зроблю?
— Та не треба, ми справимося, — відповіла вона й знову кинула слухавку.
Я сиділа на кухні, дивлячись на свій недопитий чай, і думала: що я роблю не так? Може, я занадто стараюся? Може, Руслані не потрібна моя допомога? Але ж я хочу бути бабусею, хочу бачити, як ростуть мої онуки, хочу бути частиною їхнього життя.
Того вечора я зателефонувала татові. Він завжди був моїм голосом розуму.
— Тату, я не знаю, що робити з Русланою, — зізналася я. — Вона ніби не хоче мене в своєму житті.
— Маріє, слухай, — сказав тато спокійно. — Ти не можеш змусити людину тебе полюбити чи прийняти. Робиш усе, що можеш, — і досить. Не вимагай від неї того, що вона не готова дати.
— Але ж вона навіть “дякую” не каже, — зітхнула я.
— То її вибір, — відповів тато. — Ти роби своє, а вона хай вирішує, як їй бути. Головне — твої онуки. Для них старайся.
Я досі не знаю, як знайти спільну мову з Русланою. Я продовжую допомагати, коли можу, — то речі привезу, то печиво для онуків спечу. Але кожен раз, коли чую її холодний голос чи бачу, як вона уникає розмови, мені стає прикро. Я не хочу нав’язуватися, але й не хочу втрачати зв’язок із сином та онуками.
Може, я занадто стараюся? Може, Руслані потрібен час, як казала її мама? Чи, може, я просто не вмію бути свекрухою? Я хочу, щоб ми були родиною, але як цього досягти, коли одна сторона цього не хоче?
А як би ви вчинили на моєму місці?
