Галина Володимирівна подарувала на весілля свого сина молодятам половину квартири. Вона поставила умову, що іншу половину перепише на невістку, якщо та проживе з Максимом п’ять років у шлюбі. Проте це не сподобалося молодятам і вони наважилися на відчайдушний крок.
Я відчувала, що цей день настане. З першого моменту, як майбутній чоловік познайомив мене зі своєю матір’ю, Галиною Володимирівною, атмосфера між нами стала напруженою. Вона вірила, що її син, Максим, заслуговує на принцесу, а не на просту дівчину.
Наше весілля було скромним, але душевним, у затишному ресторані у Києві. Нарешті настав час для подарунків. Коли черга дійшла до Галини Володимирівни, вона встала, випрямилася, і в залі запанувала тиша.
— Дорогі мої Максиме й Оксано, — почала вона голосом, що не допускав заперечень. — Я хочу зробити вам подарунок, гідний мого сина. Максим дивився на матір із нервовою усмішкою. Він уже знав, що від неї можна чекати чого завгодно.
— Максиме, ти знаєш, я завжди дбала про твоє майбутнє. Тому я подарую вам… половину квартири. Зал вибухнув приглушеними вигуками. Всі знали, що Галина Володимирівна володіла трьома квартирами в центрі.
— Але, Галино Володимирівно… — Я спробувала вставити слово, моє обличчя залилося фарбою. — Постривай, Оксано. Я не закінчила, — мати Максима підняла руку, і наречена знову замовкла. — Я дарую вам половину квартири на Оболоні. Це чудове місце, чудова квартира. Але є одна умова.
Вона зробила паузу, насолоджуючись увагою.
— Ця половина оформлена на Максима. І щоб Оксана могла отримати свою частку, коли це буде потрібно, ви маєте прожити у щасливому шлюбі п’ять років. Якщо, не дай Боже, — вона окинула мене презирливим поглядом, — ви не протримаєтеся цього терміну, Максимова частина залишається його. А ти, Оксано, залишишся з тим, з чим прийшла. Я думаю, це чесно. Це найкращий спосіб перевірити надійність твого наміру.
Я відчула, як у горлі стиснулася грудка. Це був не подарунок. Це був відкритий виклик, публічна демонстрація недовіри.
— Мамо! — Максим нарешті знайшов свій голос. Він виглядав розлюченим і збентеженим. — Це що таке? Це наш день! — Це життєвий урок, синку! — Галина Володимирівна відмахнулася. — Оксано, ти ж розумна дівчина. Ти розумієш, що це — мотивація.
Я глянула на чоловіка. Його обличчя виражало суміш гніву та провини. Він знав, що матері він не зможе перечити привселюдно.
— Дякую, Галино Володимирівно, — промовила я тихо, але достатньо твердо, щоб усі почули. — Це дійсно… дуже великий подарунок. Ми цінуємо вашу “мотивацію”.
Наступні місяці були напруженими. Ми переїхали до тієї двокімнатної квартири. Вона справді була чудова. Але постійна думка про «випробувальний термін» висіла в повітрі.
Галина Володимирівна дзвонила Максимові щодня.
— Ну що, як там твоя Оксана? Готує? Чи сидить у твоїй квартирі, чекаючи, поки пройде п’ять років? — Мамо, припини! Оксана працює, як і я! Вона чудова!
— Працює? Ой, не сміши мене! Вона що знає, що таке життя? Вона просто чекає свого часу. Ти занадто наївний, Максиме.
Одного разу Галина Володимирівна прийшла без попередження. Вона оглянула квартиру, ніби інспектор.
— Оксано, ти що, не мила вікна? Тут має бути чисто! — Я помию, Галино Володимирівно. — Так, ти помиєш, коли я вже піду! Послухай, Максиме, — вона звернулася до сина, — вона не вміє вести господарство. Ти впевнений, що тобі це потрібно? Тобі варто було б знайти когось, хто не буде думати тільки про квадратні метри.
— Мамо, — Максим ледь стримувався. — Це моя дружина! Якщо ти прийшла, щоб ображати її, то вибач, але нам треба поговорити наодинці.
Галина Володимирівна пішла, грюкнувши дверима. Але її слова, як гострі уламки, залишилися.
Минув рік. Наша любов із Максимом була щирою, але постійний тиск Галини Володимирівни створював тріщини. Оксана відчувала себе чужою, ніби вона — злодійка, яка чекає на слушний момент. Одного вечора ми сиділи на кухні.
— Максиме, я не можу так більше, — тихо сказала я.
— Що не можеш? Це ж майже рік. Залишилося чотири.
— Я не про роки! Я про ставлення! Я втомилася від того, що мене сприймають як шахрайку! Я тебе люблю, а не твою квартиру!
— Я знаю, Оксано. — Якщо ти знаєш, то давай щось зробимо! Або ми переїдемо на орендовану квартиру, або…
— Куди ми переїдемо? Це ж чудова квартира. І це мій подарунок тобі! Це несправедливо, що ти маєш від нього відмовлятися через маму!
Але я вже прийняла рішення. Наступного дня я зібрала свої речі. Тільки свої, не чіпаючи нічого в квартирі. Залишила Максимові записку:
«Коханий, я не можу жити в квартирі, де я лише тимчасовий гість. Це не наш дім. Я поїхала до Полтави. Я тебе дуже люблю, але я не зможу повернутися, поки ми не знайдемо справжнє рішення. Без умов і термінів. Якщо ти хочеш бути зі мною, ти знаєш, де мене знайти. Без квартир і без умов. Твоя Оксана».
Максим приїхав через три дні. Його обличчя було втомленим і засмученим. Я зустріла його на порозі.
— Ти з глузду з’їхала? Що ти собі дозволяєш? Ти залишила Київ! — Я залишила те, що мене руйнувало, Максиме. Я не хочу жити під прицілом. Ти мене розумієш? — А я? Я що, не руйнуюся? Я рік живу між тобою і нею! — Я не змушую тебе вибирати. Я прошу тебе вибрати нас. Ми повинні жити окремо від цієї мотивації.
Ми довго говорили. Він намагався переконати мене повернутися в Київ, але я була непохитна. Я любила його, але цінувала себе більше.
— Добре, Оксано, — нарешті зітхнув він. — Я тебе почув.
Він повернувся до Києва, а я залишилася. Через тиждень він подзвонив і сказав, що зняв квартиру в Полтаві.
— Це не столиця, — сказав він, — але це наш дім. Без умов. Ти повернешся? — Так, коханий. Я повертаюся, — посміхнулася я вперше за довгий час.
Ми почали жити у Полтаві. Жили скромно, але щасливо. Я працювала, він знайшов віддалену роботу. Минуло півтора року. Народився наш син, Олексій. Життя було прекрасним.
Одного разу подзвонила Галина Володимирівна.
— Максиме, ви де? Я приїхала до вашої квартири, а там чужі люди!
— Здрастуйте, мамо. Ми у Полтаві. Я здав ту квартиру, щоб мати гроші на життя тут. — Що? Ти здав мою квартиру? Ти що, ти втратив розум? Ти ж знаєш умови! Оксана не повинна була впливати на твоє майно!
— Мамо, Оксана не впливала. Я сам вирішив. Я не хочу жити в місті, де моя дружина почувається погано. Я вибрав її.
Галина Володимирівна приїхала до нас у Полтаву того ж дня. Вона була розлючена, але коли побачила маленького Олексія у візочку, її обличчя пом’якшало.
— Максиме, що це за жалюгідна кімната? Ти повернув мені всі мої гроші! — Мамо, ти подарувала квартиру, щоб мене контролювати. Але я не продаюся. Ми щасливі тут.
Тоді сталося щось несподіване. Галина Володимирівна сіла на стілець, прикрила очі й тихо заплакала.
— Я… я така самотня. Я думала, що якщо дам вам гроші, ви будете поруч. Я думала, якщо Оксана буде думати про ці квадратні метри, вона буде піклуватися про тебе, як я. Я просто хотіла тобі найкращого. Я думала, вона тебе не любить.
Максим підійшов до неї і обійняв.
— Мамо, вона мене любить. Більше, ніж будь-яку квартиру.
— Оксано, — жінка підняла на мене червоні очі. — Пробач. Прости мене за мої жорстокі слова. Я була не права. Я… просто боялася, що ти не справжня.
Я мовчала. Мені було важко пробачити.
— Я вас розумію, Галино Володимирівно. Але ви робили нам боляче.
— Я знаю. Я… я продам ту квартиру, Максиме. І гроші віддам тобі. На частину ти купиш собі житло тут, а частину я покладу на рахунок Олексію. Я хочу, щоб ви були щасливі. Без умов.
Максим глянув на мене. Я кивнула. Це був справжній подарунок. Без хитрощів і без прихованих умов. Це був подарунок від матері, яка нарешті зрозуміла, що любов не вимірюється квадратними метрами.
— Дякую, Галино Володимирівно, — сказала я щиро. — А тепер… хочете потримати онука?
Галина Володимирівна усміхнулася вперше за нашу історію. Вона обережно взяла Олексія на руки. На її обличчі з’явилася не властива їй ніжність. Нарешті, ми були сім’єю.
