— Фу, сирота гидка! Ти нікому не потрібна. Взагалі нікому. Тебе навіть твої батьки викинули.
Варя чудово знала, чому її чіпляють. Чому чіпляються саме до неї, а до інших не лізуть. Ну, принаймні, не так, як до неї. Знала — і все одно не могла втриматися. Вона одразу ж кинулася у бійку. Зойка, яка завжди починала перша, скрикнула й сховалася за Мішкою. Мішка був високим здоров’яком, залицяльником Зойки, тому він розмірено виставив уперед руки.
— Тихо, бездомна, тихо.
Варя з розмаху вдарила його й одразу ж вчіпилася нігтями в обличчя. Мішка ахнув, схопився за лице, зігнувся й заскиглив. А Варя побачила Зойку. Зойку й страх у її очах. З яким же задоволенням вона плюнула у самі ці очі, а потім вчепилася у її волосся й повалила на землю. Більше нічого не встигла, бо вибігли вчителі, розняли їх.
— Варю, ну як ти не розумієш? Тебе відправлять у спецпритулок. Там діти, м’яко кажучи, неадекватні. Я б не переживала, але ж я знаю, ти не така. Ти зовсім інша. Чому ти не можеш зрозуміти, що так не можна?
Галина Олександрівна ходила кабінетом. Хвилювалася. Цього разу вдалося відстояти Варю, але їй чітко дали зрозуміти, що цей раз — останній.
— Галино Олександрівно, але ж так теж не можна. Вони всі гірше за мене вчяться. Вони ніколи нічого не можуть запам’ятати з першого разу, і через це нападають на мене. Так, у мене немає батьків, але ж я в цьому не винувата.
На очах у Варі виступили сльози. Галина Олександрівна присіла поруч.
— Я розумію тебе й згодна з тобою. Але скажи мені: ти вважаєш, що в цій ситуації права саме ти? Вони ображали тебе словами. Відповідай словами. Ти ж не дурна. Невже не можеш підібрати слів? А ти як? Я навіть не знаю, як… Як дурна. Коли закінчуються аргументи — кидаєшся у бійку.
Варя плакала.
— Я нічого не можу із собою вдіяти. Ви знаєте, як мені боляче стає…
— Потрібно навчитися стримувати себе. Звернися до Анни Михайлівни. Вона знайде тобі щось почитати на цю тему. У будь-якому разі, директорка чітко дала зрозуміти: якщо ще раз щось подібне повториться — ти одразу поїдеш до спецпритулку. І повір, Варю, там ти вже не зможеш стати нормальною людиною, як хотіла. Це я знаю точно.
Наступного дня був вихідний. Валя пішла до бібліотеки просити Анну Михайлівну, щоб допомогла.
— Ой, Варюша, а в мене якраз є кілька книг з психології. Їх ніхто не читає. Педагоги іноді беруть, щоб підготуватися до якихось уроків. Ось, дивись, почати краще з оцієї. Але я тебе, знаєш, про що попрошу? Цю книгу, та й взагалі усі книги з цього розділу, мало просто прочитати. Їх потрібно зрозуміти. І щось мені підказує, ти, якщо постараєшся, зможеш.
Варя читала, не розуміла, поверталася, знову читала. Спочатку було важко, потім почало ставати зрозумілішим, а потім стало настільки цікаво, що якісь важливі, потрібні моменти Варя почала виписувати.
— Гей, дивіться, знову вона. Тебе ще не відправили туди, де місце таким, як ти? Нікому не потрібним?
Варя зупинилася. Зойка рвонула у бік, але Варя стояла, потім усміхнулася.
— Ні, не відправили. Скажи, Зой, а чому ти не чіпляєшся до тих, у кого є батьки?
Зоя ошелешено дивилася на неї й мовчала.
— Хочеш, скажу? Бо у них є батьки, які можуть надрати тобі дупу. А ти всього лиш звичайна боягузка.
Варя пішла далі, а Зойка крикнула їй услід:
— Не зазнавайся, тобі взагалі не личить! — Потім сказала тим, хто був поруч: — Взагалі не розумію, хто вигадав вчити разом нормальних і з дитбудинків. Тільки повітря псують.
Зоя по-господарськи взяла Мішу під руку, але він скинув її руку.
— Та вже якось незрозуміло, хто більше повітря псує: вони чи ти. Я от тільки подумав — ті хлопці ніколи ні до кого не чіпляються.
Зоя вирячила очі.
— Міш, ти що, на їхньому боці, чи що?
Міша підняв брову.
— А ми що, на війні, чи що? Дивлюся, вже й на боки всіх поділила.
Мішка пішов коридором. Зоя розгублено озирнулася. Поруч майже нікого не залишилося. Вся її свита просто розсіялася. Лишився тільки Колька Прищавий. Він завжди щось жував, тому був круглий, як колобок. Але через те, що тато його був директором заводу, Кольку були раді бачити всі і завжди.
— Ну, чого ти переживаєш? Варька так і залишиться сиротою, а ти — ні. Просто не лізь до неї — і все.
Зоя фиркнула. Вона не потребувала ні чиїх порад, а вже тим паче — Кольчиних. Але чіпляти Варю перестала. Та й коли вже було. Це був передостанній рік. Потрібно було надолужувати все те, що було упущено. Варя готувалася до іспитів. Вона точно знала, що стане психологинею, психіатринею й усім, що стосується психіки людини. Галина Олександрівна вірила у неї. Та й усі вчителі були впевнені, що ця дівчина досягне всього, чого забажає.
— Варь. Ти на випускний йдеш?
Вона підвела очі від книги.
— Ні, не хочу.
— У сенсі? Тобі ж золота медаль світить.
— Ну й що? Скажу, що захворіла.
Таня, її сусідка по кімнаті й однокласниця, зітхнула.
— І як це в тебе виходить не хотіти того, чого всі хочуть? Мені он подружки обіцяли красиву сукню на випускний дати.
Варя відклала книгу.
— Таню, а от якщо ти зіпсуєш цю сукню — що робитимеш?
Таня розгублено завмерла.
У всіх вихованок дитбудинку був один головний біль — випускний наряд. Звісно, було що вдягнути, та й позичали одне в одного, але жоден наряд, навіть наполовину, не дотягував до нарядів «вільних» випускниць.
— Не знаю.
— Ех, знайшлися б якісь багаті родичі в мене, щоб сукню купили й так допомогли… Та ж ні. Уся родина в третьому поколінні — не благополучні.
Варі в цьому плані було простіше. Вона не знала нікого взагалі. Навіть не знала, чи був у неї хтось, тому що, як було записано в паперах, знайшли її на ґанку дитячого будинку в красивій колясці з запискою, що вона нікому не потрібна.
Варя тому так агресивно й реагувала на усі задирання однокласників. Тема була вже надто болюча.
— А ти чула, як наші вечірку обговорювали? Хочуть у ресторані святкувати, але через таких, як ми, не будуть.
— Чула, звісно. Тому й не хочу йти. Нехай собі святкують.
Таня засмучено зітхнула.
— Може, ти й права.
У кімнату постукали. Заглянула Галина Олександрівна, їхня вихователька. Виглядала вона якось дивно. Варя навіть підскочила.
— Галино Олександрівно, що з вами? Щось сталося?
Вихователька дивилася на неї й мовчала. Потім все ж таки заговорила:
— Варюша, ти тільки не хвилюйся… Там до тебе прийшли. Приїхали.
Варя широко розплющила очі, відчувши, як затремтіли руки.
— Хто?
— Я так зрозуміла — бабуся.
Варя тихо опустилася на ліжко. Вона підсвідomo все одно чекала, що можливо, колись… Але думати про це собі не дозволяла, щоб не розчаровуватися. А зараз зрозуміла — їй страшно. Страшно дізнатися, чому вона стала непотрібною тоді, і навіщо її знайшли зараз.
Варя встала, на ватних ногах підійшла до дверей, обернулася на Таню, що дивилася на неї повними сліз очима.
— Ти це чого?..
— Я… я не знаю… Іди вже.
Вони йшли коридором до кабінету директорки, і Галина Олександрівна швидко говорила:
— Варюша, там така жахлива історія… Ти головне — вислухай, не відштовхуй бабусю.
— А чому бабуся? А батьки?
— Ти все дізнаєшся, вона сама тобі все розкаже.
Увійшли в кабінет, і Варя зупинилася. Назустріч їй підвелася літня жінка. Вона була прекрасною. Саме для свого віку — прекрасною. Сиве волосся було укладене так, наче вона щойно з салону. Модний і, видно, дуже дорогий костюм. Високі підбори, макіяж. Варя навіть задивилася. А ще по кабінету гуляв запах приємних парфумів. Таких точно ні в кого з вихователів не було.
— Добридень.
Губи Варі зрадницьки задрижали. Літня жінка витерла сльози.
— Ну, добридень, Варваро.
Варі стало погано. Її посадили на стілець, дали води. Жінка присіла поруч і взяла її за руку. Вона плакала.
— Я, коли їхала сюди, дуже боялася, що буде помилка. Розуміла, що потрібно буде чекати аналізи… А зараз бачу — дарма. Ти дуже схожа на мого сина.
Жінка зітхнула, помовчала, потім продовжила:
— Коли мій син пов’язав своє життя з Катериною, я одразу знала, що добром це не скінчиться. Не лізла, бо в нього своя голова на плечах. Вони каталися по світу, жили весело, легко. А потім… потім Слава захворів. Хвороба зжерла його за рік. Дізналася я про це надто пізно, коли вже нічого зробити було не можна. Катерина втекла раніше. До мого приїзду її вже не було, тому я й не знала, що вона при надії була.
Вона народила й вляпалася в якусь історію. Їй потрібно було тікати, а ти була непотрібним тягарем. Вона подзвонила мені всього три місяці тому. Життя її було складним. Кілька разів намагалася тебе знайти, але, на жаль… І ось не стало її місяць тому, а я дізналася, що в мене є онука, яка знаходиться невідомо де. Я підняла всіх, кого тільки можна, і ось я тут. Якби я знала, що ти існуєш, я б обов’язково знайшла тебе раніше, набагато раніше. Бо в мене на цьому світі більше нікого немає.
Того дня Варю відпустили з бабусею.
— Варю, нічого страшного, пропустиш підготовку до іспиту. Тим більше, що тобі й готуватися, по суті, не потрібно.
Стелла Аркадіївна подивилася на Варю з цікавістю.
— Добре вчишся?
Галина Олександрівна, що вийшла їх проводити, відповіла за Варю:
— Взагалі-то Варвара йде на золоту медаль.
Стелла Аркадіївна зітхнула.
— У Слави теж була золота медаль.
Клас шумів. Жартуючи? Поки вони вирішували, як відзначати випускний, за них хтось все вирішив.
— Я не розумію, що відбувається.
Міша крутив у руках запрошення на випускний у найдорожчий ресторан міста.
— Хто все оплатив?
Зоя знизала плечима.
— Та яка різниця? Що тут думати? Але явно ж, крім батьків, нікому. Хоч ніколи не думала, що в наших батьків стільки грошей.
Тут у клас, де всі сиділи, увійшов Колька.
— Я все дізнався. Батьки тут ні до чого. Навіть мої в шоці. Їм просто надіслали запрошення. А коли тато дізнався про суму, яку заплатили за ресторан, ледь не знепритомнів.
— Хм, цікаво. Сиротам теж прийшли запрошення.
— Ну так, причому їм-то в першу чергу — і разом із нарядами, або з грошима на наряди. Я чув, як Танька з кимось розмовляла.
— Ну, взагалі нічого незрозуміло.
— Та дізнаємося в процесі.
У ресторані було багато людей. Тут були не лише випускники й батьки, а й учителі, і навіть вихователі. Ті випускники, що були з дитячого будинку, нічим не відрізнялися від інших. Костюми, пишні сукні, зачіски. Зоя зі злістю оглядала наряд Таньки. Він був явно дорожчий і кращий, ніж її. Колька намагався розвідати хоч щось. Йому й самому було цікаво, хто це так розщедрився. У їхніх батьків, навіть усіх разом узятих, стільки грошей на випускний явно не було.
Усі розсілися за столики. Один лишався порожнім. Зоя штовхнула Мішку.
— Схоже, ті, хто тут головні, сидітимуть саме там.
Міша кивнув.
— Ну так, дивись, навіть ведучий є.
Вони слухали ведучого, потім директорку школи. Усе як завжди, не рахуючи розкоші навколо. А потім ведучий оголосив:
— О, я бачу тих, хто влаштував це свято для вас. Зустрічайте оплесками Стеллу Аркадівну та її онуку Варвару!
Усі схопилися, аплодували, витягували шиї, намагаючись розгледіти, хто ж це. Спочатку побачили незнайому літню жінку в шикарній вечірній сукні. Вона явно була не місцева. Це якось одразу впадало в очі. А за нею… за нею йшла Варя.
— Не може бути! Якого чорта вона там робить?
Зоя навіть ногою тупнула, а Мішка замислено протягнув:
— Якщо я все правильно зрозумів, то Варька і є та сама Варвара, онука цієї жінки.
Зоя завмерла, потім прошепотіла:
— Ні, не може цього бути… За що це їй? Вона ж дитбудинку, нікому не потрібна!
Міша здивовано подивився на Зою.
— Нічого собі, тебе як розбирає… Ну, якщо тобі так неприємно, можеш піти. Це ж виходить, Варя все купила. Напевно, тебе нудитиме.
Зоя мало не лопнула від злості, а Міша продовжив:
— Коль, я не помиляюся? Це ж та Стелла, як — марка меблів.
— Точно, Міш, вона. Я взагалі думав, що прості смертні ніколи її не бачать. Слухай, треба потім підійти, автограф взяти. Вона ж гроші робить буквально з повітря. Ух, Варю тепер таке життя чекає. Нікому з нас таке не снилося.
Зоя сердито плюхнулася на стілець.
