Олена тихо плакала, боячись розбудити Сергійка. Їй здавалося, що запас сліз вона вичерпала півроку тому, коли не стало її чоловіка Ігоря. Виявляється, ні. Безробіття, безгрошів’я та безнадійність відкрили в Олені нове джерельце зі сліз.
“Що робити? Нікому ми не потрібні”, — немов стара вінілова платівка, крутилася в голові одна й та сама думка.
Вона подивилася на мирно сплячого сина, стрепенулася. Голка зіскочила із заїждженої платівки…
«Зателефоную Федору Ігоровичу — вирішила Олена. — Хоч якийсь, але ж вихід!» Вона набрала номер…
Федір Ігорович був Олениним свекром. Нетовариський, похмурий, відсторонений. Ігоря він по-своєму любив.
Тільки якось мовчки, здалека. В життя дорослого сина не ліз. Побачила його Олена вперше лише на весіллі.
Федір Ігорович тихенько сидів у кутку, немов окремо від усього цього святкового балагану. Щоправда, за столом він трохи осмілів і навіть тост виголосив:
— Ну що, синку, бажаю тобі щасливого сімейного життя. І щоб дітки… Не затягуй із цим.
Зніяковів під поглядами гостей, квапливо перехилив чарку і сів.
— Ну ні, з цим поспішати не треба! — вставила свої п’ять копійок мама Олени, Ірина Петрівна. — Треба для себе пожити. Особливо Оленці. Вона ж у мене зовсім дівчинка, двадцять два всього. Я не закидаю тобі, Ігорку, нічого. Тридцять років – теж чудовий вік. От і дбайте один про одного. Веселіться, подорожуйте, шаленійте.
Олена з Ігорем вислухали обох батьків і вирішили для себе: «Встигнемо те й інше». А за рік у них народився Сергій.
Оленчина мама зустріла їх біля пологового будинку. Глянула на онука і заворкотіла:
– Ох, ти мій маленький, ох, ти мій гарненький. Зробив мене молодою бабусею, зайчик солоденький, — А потім подивилась на доньку. — Чудовий малюк. Але краще б дівчинка. Дівчата якось ближче до матері.
Із цим Олена готова була посперечатися.
Вони з Іриною Петрівною були особливо близькі. Мама виховувала доньку, немов породистого песика для виставки. Одягала як принцесу, водила на танці та музику. Із грошима Ірина Петрівна особливих проблем не мала, навіть після розлучення. По-перше, батько Оленки справно платив непогані аліменти, а по-друге, бабуся та дідусь самозабутньо допомагали «бідолашній Іринці», якій трапився такий чоловік.
Ірина Петрівна приймала допомогу як належне. Адже їй, молодій самотній матусі, треба було і дитину підняти, і про себе не забути. Вона крутила романи, залишаючи Оленку на дідуся з бабусею. А у свята демонструвала ошатну доньку подругам і хвалилася:
— Я для Олени на все готова. Виросте в мене розумницею, красунею. Не розумію тих жінок, які скиглять «матір’ю-одиначкою бути важко». Вони просто ледацюги!
Подружки захоплювалися сильною жінкою Іриною Петрівною та її донькою-лялечкою. Потім свято закінчувалося, гості розходилися додому. А Олену відправляли спати.
— Тобі завтра до школи рано.
І все. Олена слухняно йшла. Вона не чекала поцілунків на ніч, розпитувань про те, як минув її день. Мама ніколи не заходила побажати їй на добраніч. Олена звикла. Вона успішно засвоїла, що її завдання – подобатися оточуючим, добре вчитися і не лізти вкотре до матері.
За той час, поки Олена росла, у неї змінилися три вітчима.
— Ну, не сидіти ж мені одній, — казала Ірина Петрівна доньці. — Адже я тебе в двадцять років народила, для себе й не жила, розумієш?
Олена беззаперечно знайомилася з черговим дядечком Юрою чи дядьком Сашком. Поводилася слухняно і ввічливо. А вечорами, вже лежачи в ліжку і дивлячись у стелю, мріяла: «Господи, швидше б я вже виросла. Як мені набридло всім догоджати, відповідати та мовчати! От лиш поїду від мами і буду жити своїм справжнім життям».
Так воно і сталося. Олена закінчила інститут, влаштувалася на роботу і зустріла нарешті того самого, єдиного і неповторного, Ігоря. Тепер ось і синочок народився. Життя усміхалося Оленці.
Батько Ігоря не приїхав з села зустрічати онука.
— Захворів тато, ти не ображайся — вік, — сказав Оленці Ігор. — Батьку вже шістдесят п’ять. Я у них пізня дитина.
Олена й не ображалася.
— Нехай одужує. А ми потім до нього самі приїдемо. Літо на носі. У селі влітку благодать.
Ігор усміхався і цілував дружину:
— Який же ти в мене скарб, Оленко.
До середини літа вони ніяк не могли зібратися в гості до Федора Ігоровича. Сергійкові стукнуло три місяці. І Олена вже почала здогадуватися, що свекор просто не має бажання їх бачити.
— Ігорчику, може, не нав’язуватимемося? Схоже, твоєму батькові не до нас, — якось сказала вона чоловікові.
У чомусь вона мала рацію. Скільки разів Ігор дзвонив і питав:
— Тату, ти з онуком не хочеш познайомитись?
— Хочу… — не дуже впевнено відповів Федір Ігорович, а далі обов’язково була причина, чому знайомство варто відкласти.
То дах протікає, «Як же я вас у дірявий дім запрошу».
То батькові треба було виїхати у справах, «Пам’ятаєш Віктора, друга мого, щось він погано почувається. Приїхати просить. Боїться, що скоро того може й не дочекатися».
То ще щось.
Зрештою, Ігореві набридло чекати.
— Тату, ти не хочеш, щоб ми до тебе приїжджали? Так і скажи. Прикро, звичайно, але хоч правда.
— Я з малечею якось не дуже… — спантеличився Федір Ігорович, — Та й гостинність моя шкутильгає. Ти ж знаєш: я самітник. Ну та добре, приїжджайте! А то й справді, негарно.
І вони поїхали. Та не одні, до них нав’язалася Ірина Петрівна.
— Мені також свіже повітря корисне. – повідомила вона. — А крім того, я вам з дитиною допоможу та й зі сватом поспілкуюсь.
— А що ти цього року на море не їдеш зі своїм… — Олена зрозуміла, що не пам’ятає імені останнього маминого чоловіка.
— Ми з Едіком розлучилися, — сказала Ірина Петрівна. — І більше про нього ні слова!
Олена зітхнула, але не змогла вигадати причину, щоб не брати маму з собою.
Федір Ігорович хвилювався. Якби син сам приїхав, то це ще півбіди. З Ігорем вони сяк-так уживалися: мовчали кожен про своє, займалися справами, загалом, непогано проводили час. А ось як бути з невісткою та онуком?
Ну не вмів Федір Ігорович спілкуватися, та й не дуже любив.
Коли машина сина зупинилася у дворі та з неї першою вийшла Ірина Петрівна, хвилювання Федора Ігоровича перетворилося на заціпеніння. “І вона тут? Ну ось як вести себе з цією пані?»
Ірина Петрівна потяглася, оглянула нехитре господарство Федора Ігоровича, скривилася. Але нічого не сказала. Поки що.
— Давайте мені Сергійка, — скомандувала вона, зазирнувши до машини.
І вже з онуком на руках, провалюючись тонкими каблучками в землю, пройшла повз ґанок до блідого, мов стіна, Федора Ігоровича.
— Мило тут у вас… — сказала, але щирістю там і не пахло.
Федір Ігорович кивнув і простягнув руки:
— Давайте, онука потримаю. Тяжкий мабуть.
Ірина Петрівна подивилася на його долоні:
— Ну, ні! Дитину брудними руками? Ви з глузду з’їхали!
Федір Ігорович сховав руки за спину, буркнув щось нерозбірливе і відійшов убік.
Ірина Петрівна віддала Сергійка Оленці і вирушила інспектувати будинок.
— Це стайня! — оголосила вона за п’ять хвилин. — Сідаймо назад у машину і поїхали звідси. Малюку не можна тут бути!
Олена подумки вилаялася, подивилася на Ігоря, обличчя якого швидко червоніло.
— Мамо!
— Що мамо?
— Хочеш, я відвезу тебе на станцію, і ти поїдеш, куди тобі подобається? Сама! — Олена зробила наголос на останньому слові.
— Та що ти за матір така? Я ось коли тебе ростила…
— Спихала мене на бабусю та дідуся, ганяла по секціях, демонструвала друзям, як дресировану мавпочку! Пам’ятаю! – Скипіла Олена.
Ірина Петрівна замовкла. Сіла назад у машину і ображено відвернулася.
Ігор, тихо лаючись під ніс, викладав з багажника речі. Федір Ігорович непомітно пішов у будинок готувати вечерю. Олена з Сергійком на руках поспішила за ним, кинувши матері:
— Зачекай. Скоро поїдемо.
Свекор порався на кухні.
— Вибачте нас, – тихо сказала Олена. — Почнемо з самого початку. Ось цей чудовий хлопець, ваш онук, Сергій.
Федір Ігорович, мовчки показав Оленці щойно вимиті долоні та підхопив онука на руки. Олена винувато посміхнулася:
— Ігор зараз підійде, а я поки маму відвезу…
Федір Ігорович кивнув, і Олена вийшла з дому.
— Ну, вибач, не стрималася! — Ірина Петрівна зовсім не почувалася винною. — Але це ж і справді стайня Та й узагалі, дивний цей Федір. Відлюдькуватий, похмурий. Що він може дати Сергійкові?
— Помовч, мамо! Нормальний сільський будинок, — обірвала її промову Олена. — І чому Федір Ігорович обов’язково має щось давати? Мені буде цілком достатньо, якщо він просто любитиме онука.
— Ха, любити! Такі любити не вміють. Йому взагалі люди не потрібні, схоже! Живе один і йому добре, — не вгавала Ірина Петрівна.
Олена не хотіла відповідати. Мовчки довезла матір до платформи, мовчки висадила і, піднявши хмарку пилюки, поїхала назад.
Втім, у чомусь вона була згодна з матір’ю. Федір Ігорович був дивний. Він майже не розмовляв з Оленою та Ігорем. Мовчки займався своїми справами. Іноді грався із Сергійком. Тільки от не сюсюкав над ним, а розмовляв, наче з дорослим.
— Ти пробач, Сергію, я не дуже вмію з малечею спілкуватися. Але ти знай, я радий, що ми познайомились. Будемо з тобою дружити. Я твій дід, тож можу тебе навчити рибу ловити, наприклад… Ну це коли підростеш, — казав він маленькому онукові, який зачаровано лежав на дивані в гнізді з ковдр.
Той, на подив Олени, уважно слухав діда. Хмурив світлі брівки, ніби вникаючи у суть розмови.
А коли вони збиралися їхати, Федір Ігорович ще більше здивував Олену.
— Знаєш, я, може, й не душа компанії, але хочу тобі сказати: якщо щось не так, то завжди дзвони. Обов’язково допоможу чим зможу.
Олена розгубилася, пробурмотіла: «Дякую».
А за три місяці після цієї поїздки Ігоря не стало. В одній точці зійшлися: водій джипа, який щось святкував напередодні, слизький після дощу асфальт та машина Ігоря, який поспішав на роботу.
Олена погано пам’ятала ті дні: Федір Ігорович розчавлений, а мама буквально розсипалася в співчуттях, люди, одягнені в чорне… І туга. Така величезна та важка, що Олена не могла дихати.
— Я тобі допоможу, Оленко. Впораємося, — заспокоювала Ірина Петрівна.
А Федір Ігорович тільки мовчки обійняв її і засунув у руку білий конвертик. Олена теж не знайшла слів.
— Ото байдужий чоловік! – сказала Ірина Петрівна. — Ні радіти не вміє, ні журитися! А що це він тобі дав?
Ірина Петрівна зазирнула у конверт.
– Гроші? Не дуже багато, але і на цьому дякую! Гаразд, я вам допомагатиму!
Після всього Олі довелося швидко взяти себе в руки. Сергійко маленький, не можна просто лежати, дивлячись у стінку, і переживати. Потрібно рухатися, жити заради сина. І вона жила, як виходило.
Гроші, залишені Федором Ігоровичем, дуже стали в нагоді. Поки Олена сиділа вдома, їхня маленька фірма перестала приносити прибутки. Сергійко ніби по-своєму переживав втрату: нездужав без кінця і краю.
Квартплата, ліки, щоденні потреби вимагали оплати. Олена б і рада була знайти роботу, але куди подіти синочка? На няньку грошей не було.
Мама, яка обіцяла допомагати, навіть у вихідні відмовляла. У неї з’явився ще один чоловік, Геннадій. А після чергової розмови вона і слухавку перестала брати.
— Мамо, мені потрібна твоя допомога! — одного разу благала Олена. — Я збожеволію скоро. Грошей ні на що не вистачає. Давай ти у вихідні будеш із онуком сидіти. А я кур’єром попрацюю чи в пункті видачі, а може ще десь. Головне, щоби платили за вихід.
— Олено, не нагнітай. Свекор вам презентував конвертик. Невже вже все? Економнішою треба бути. А я зараз не можу, ми ремонт із Геною затіяли. Сама кручусь як білка в колесі. Ти пробач, але як не стало твого Ігоря, то життя на планеті Земля не зупинилося.
— Яке ж ти зашкарубла, мамо, — сердито сказала Олена і кинула слухавку.
Ірина Петрівна вважала себе незаслужено скривдженою і з того часу не дзвонила. Олені було не до гордості, і вона сама кілька разів набирала мамин номер. Марно.
Отоді на неї і навалилася безвихідь. Але несподівано згадалася поїздка до свекра. Немов у минулому житті все це було. Федір Ігорович обіймає і каже: «Якщо що — дзвони, допоможу».
«Але йому самому, мабуть, важко. Сина втратив, а тут я зі своїми проблемами», — засумнівалася Олена. Але тут же на думку спала інша: «А може, Федір Ігорович сам зліг? Може, ми йому потрібні… Треба подзвонити! Олена набрала номер.
— Федоре Ігоровичу, це я… Як ви? — Вона не знала, з чого почати.
— Погано, Оленко. Та й тобі, відчуваю, несолодко. Інакше не подзвонила б, — тихо відповів свекор. — Приїжджайте, допоможемо одне одному. Ви мені потрібні, та й я вам знадоблюсь.
Наступного дня Олена зібрала речі, одягла Сергія, і вони рушили в дорогу.
Виявилося, що свекор у неї не такий вже й дивний. Мовчазний, трохи похмурий — це так. Але всередині цього кокона заховано золоте серце і добра душа.
— Давай, Оленко, я з малим посиджу. Відпочинь трохи, — пропонував Федір Ігорович.
І Олена вдячно погоджувалася. Вона багато спала спочатку. А потім начебто й жити стало легше. Саме в місцевому магазині знайшлася вакансія. Попередня продавиня вийшла заміж і в місто переїхала, Олена пішла на її місце. Пощастило. Потім Федір Ігорович підказав їй здавати квартиру в місті. Як вона сама не здогадалася, не розуміла навіть.
Повертатись назад Олена навіть не думала. Саме тут, у свекра, її душа, нарешті, заспокоїлася, а бажання жити окріпло і розправило крильця.
Про матір Олена не згадувала. Образилася, та й бог з нею. Тому вона дуже здивувалася, коли одного недільного ранку до хвіртки увійшла Ірина Петрівна.
— Привіт, доню! Ледве тебе знайшла.
— Яким чудом до нас? – поцікавилася Олена.
— Ну, помиритись хотіла. Не права була, — сказала Ірина Петрівна. — Мабуть і справді, зовсім зле тобі було, якщо ти в цю глухомань подалася. Та ще й практично до сторонньої людини. Зайшла до тебе, а там чужі люди. Кажуть, не знаємо нічого: квартиру винаймаємо, господиня десь за містом живе. Отут я й здогадалася, що ти до свекра поїхала.
— Не варто було тобі приїжджати. — Олена подивилася матері у вічі. — Адже ми з тобою не сварилися. Просто я і Сергій виявилися тобі не потрібні. А силою любити не змусиш, на що ж ображатись.
— А йому ви потрібні? — Ірина Петрівна кивнула у бік будинку.
— Потрібні, як виявилось. І він нам потрібний. А ти, мамо, їдь додому. Запрошувати до нашої «стайні» я тебе не буду. Нема чого. Я ось що думаю, тебе просто черговий чоловік покинув. Тому ти й згадала про мене та Сергійка. Вирішила знову пограти у зразково у матір. Даремно. Краще знайди собі нового чоловіка. Це в тебе чудово виходить. Прощвай.
Олена розвернулася і пішла до хати.
А Ірина Петрівна вирушила додому. І як вона здогадалася, що я знову одна? На чолі в мене написано, чи що? – думала вона. Справді, черговий чоловік Геннадій тиждень тому залишив її після гучної суперечки.
— Ірцю, душа в тебе гнила. Ти ж тільки себе й любиш! – сказав він на прощання. — Ніхто з такою не житиме. Так і будеш самотою довіку.
