fbpx

Емоції та спогади вилились у сповідь, яку хочу довірити вам, дорогі читачі. Зараз мені 57. І гріх скаржитись на долю. Бог не обділив мене: маю доброго чоловіка, трьох гарних, розумних дітей. Моя сім’я для мене — найдорожче. Мабуть, це і є щастя — я дружина і мати

Але не згасає у серці моє перше і єдине кохання. Тривожить мені воно душу.

Була я тоді зовсім юною. Повернувся з армії парубок, на три роки старший від мене. На свій день народження він запросив хлопців і дівчат, серед яких, можна сказати, випадково, опинилася і я. А от його кохана на свято не прийшла. Я бачила, як іменинник хвилювався, переживав. Та нічого не вдієш… Того вечора я у нього закохалась. Очевидно, я йому сподобалась, бо на прощання у відповідь на якийсь жарт подарував мені свій годинник. У мене з’явилася надія: а може…

Ми почали зустрічатися. Але я стала для нього радше подругою і порадницею, бо він ще довго сумував за коханою. Я підставляла своє плече в тяжкі для нього години. Особливо ми зблизились, коли він утратив батька.

Я його кохала, і все. Мав він чимало хороших рис. Був наполегливий і працьовитий. Я не могла не захоплюватися тим, як він намагався повернути свою дівчину, хоч це і краяло мені серце. Але я вірила: час мені допоможе. Так само палко покохає він і мене.

Так минуло два роки. Мій коханий закінчив технікум, йому запропонували перспективну роботу в іншій області. Прощаючись, ми нічого не обіцяли один одному. Листувалися. Я сумувала за ним, він писав, що йому мене не вистачає.

Нарешті я отримала лист, від якого спалахнула щастям: він освідчився мені. Моя душа співала. Але жінка завжди залишається жінкою. Мені раптом спало на думку: як довго і наполегливо він боровся за своє перше кохання! І я захотіла, щоб він і мене добивався. Хоч трішечки, хоч недовго. Я ж добре знала його рішучість! У якомусь особливому емоційному стані я написала йому, що зустріла іншого. Відправила листа і почала чекати — була певна, що він одразу примчить.

Минали дні. Він не їхав і не писав. Мій коханий зник.

Я відправила йому кілька листів, пояснила, що це був невдалий жарт, просила вибачення. Відповіді не було. Поїхала у місто, де хлопець працював, але господарка квартири сказала, що він там уже не живе. Начебто знайшов роботу у столиці.

Так наші дороги більше не перетнулись. Та коли б і довелося нам зустрітися, я б нічим йому не дорікнула. Лише подумки промовила б: «Прости мені, моя любове, що я не оцінила тебе, завдала душевного хвилювання, яке, можливо, змінив на гірше твою долю. Та я за це дістала кару: більше я не знала щастя кохання, всі роки прожила поруч із хорошою, але нелюбою людиною…»

Думаю, ви зрозумієте, чому прошу не писати мого прізвища та адреси.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page