— Едіку, я забрала результати твого обстеження, — Ольга ридала в трубку й не могла зупинитися.
Едуард В’ячеславович показав своєму заступнику очима, щоб той вийшов з кабінету, і продовжив розмовляти з дружиною. Його угоди, робочі питання зараз були абсолютно неважливі.
— І що там? Що за результати? Все добре?
— Ні, Едіку, все погано. Ти не можеш бути батьком.
— Ну як так? Це була остання надія. Ми щось придумаємо. Давай за кордоном. Я готовий пройти будь-яке лікування. Ну не плач, прошу тебе.
Оля схлипувала, а Едуард заспокоював дружину й розумів: його світ руйнується, і нічого вже не врятувати. Він не може мати дітей, а його кохана хоче стати матір’ю, і рішення, здавалося б, немає.
— Олечко, ти, будь ласка, не засмучуйся. Ну, може, у клініці помилилися?
— Ні, не помилилися. Там кілька разів усе перевірили, навіть при мені. Це остаточний результат. Помилки просто не може бути.
— Я зрозумів. Ну ти не переживай. Гаразд, відпочинь, походи по магазинах, а ввечері все обговоримо.
Він поклав трубку й задумався. Він дуже любив Олю й знав, як вона мріяла взяти на руки їхню дитину. А тепер через нього вона не зможе цього зробити й просто зав’яне, наче чудова квітка без води. Чи може він прирікати її на такі страждання? Позбавляти головного щастя в житті?
Він теж мріяв про дітей, але довго займався кар’єрою, будівництвом бізнесу й взагалі не думав про сім’ю. Часу на особисте життя не вистачало — добами пропадав на своєму заводі з виробництва металоконструкцій і думав, що мрії про сім’ю та дітей так і залишаться мріями.
Але красуня Оля все змінила. Познайомилися випадково в черзі в супермаркеті. Зазвичай усі покупки робив його водій, але от сьогодні Едуардові довелося самому, і він помітив її на касі — молоденьку, худеньку, з величезними каріми очима й розкішним довгим каштановим волоссям. Вона оплачувала свої покупки карткою, але грошей чомусь не вистачало. Касир нервував. Дівчина намагалася назбирати в гаманці дріб’язку потрібну суму, і тоді Едуард оплатив її покупки, а потім запропонував підвезти додому — і за одну хвилину зрозумів, що більше не хоче її відпускати.
Він залицявся до неї красиво. Йому було 38, їй — 23. Вона тільки-но закінчила філологічний і намагалася знайти роботу. Збиралася стати вчителькою української літератури, але ніяк не могла знайти відповідну школу. Гроші закінчувалися, роботи не було. Треба було повертатися в рідне селище й влаштовуватися там, раз у місті не вийшло. І за два тижні до свого від’їзду Оля познайомилася з багатим і харизматичним Едуардом. «Ну й що, що старший на 15 років? Ну й що, що не красень, зате турботливий, щедрий і любить її до нестями».
Друзі Едуарда не розуміли, чим його так зачепила ця дівчина. Вона була зовсім звичайною, неяскравою, лагідною, одягалася жахливо. «Зате вона неймовірно розумна. Її інтелект — це щось, — відповідав він. — Там такий глибокий світ, вона щодня мене дивує. Ні, це саме та жінка, якою треба захоплюватися, відкривати щоразу, і все одно вона залишиться загадкою».
Оля потрапила в справжню казку. Замість того щоб повертатися в селище до своєї матері, яка любила випивати, й починати працювати в сільській школі, вона залишилася в місті й вийшла заміж за Едуарда. Дім, машина, безлімітна картка, подорожі й усе, що побажаєш. Вона не працювала. Едуард сказав, що можна вигадати собі якусь справу за покликанням і займатися нею для власного задоволення. Оля читала книги, вела про це блог і тепер не думала, як раніше, де взяти грошей на продукти й чим заплатити за орендовану квартиру.
Досить швидко вона відчула смак життя й із лагідної дівчини перетворилася на зарозумілу й примхливу даму. У неї було все, але хотілося ще більше. А через два роки після весілля вона заговорила про те, що хоче дитину. Едуард підтримав. Він теж хотів дітей, а час-то йшов. Оля ставала все красивішою, а він не молодшав. Але стати батьками ніяк не виходило.
— Едіку, ну як так? Невже я ніколи не стану мамою? — плакала Оля в його обіймах.
— Усе вийде, не переживай, ми впораємося, — заспокоював він.
Здавали аналізи, ходили по лікарях, вислуховували різні думки. Їм казали, що все в порядку, треба просто почекати. Але Оля не вірила. Після кожного походу в клініку вона плакала, влаштовувала істерики й ні з ким не розмовляла.
Зрештою, за її наполяганням вони пішли ще в одну клініку. Оля сама знайшла лікаря за рекомендаціями подруг і змусила Едуарда здати всі-всі аналізи. І от сьогодні прийшли ті самі результати.
Едуард летів додому, щоб обняти дружину й заспокоїти. Увійшов у вітальню. Оля не вмикала світла й просто лежала в темряві.
— Мила, ну не засмучуйся ти так, — він обійняв її. — Ну, значить, так і має бути.
— Ти ж знаєш, як я мрію про малюка. У всіх моїх подруг уже є, а я досі не мама. Ну чому така несправедливість?
— А ти впевнена, що вони нічого не наплутали в аналізах?
— Упевнена. Я цій клініці довіряю, як собі. Едіку, я люблю тебе дуже, але як жити далі? Як ми будемо далі? Одні, як і раніше.
— Будемо жити щасливо. Ми ж є один в одного.
— Не знаю, так боляче. Мені здається, ми не зможемо бути щасливими. Не зможемо.
Оля заплакала й уткнулася в спинку дивана. Він мовчав. Його кохана жінка була засмучена. Та що там — убита горем, і все через нього. Хоч він же не робив цього навмисно.
Довго слухав її істерику, сам витирав сльози й мовчав. Було нестерпно боляче від того, що так відбувалося, але зробити нічого було не можна. Лікар сказав, що випадок безнадійний.
Після цієї розмови їхнє життя змінилося. Оля з дому не виходила, більше не писала статті для блогу, не їздила до ресторанів, не ходила на шопінг. Лежала цілими днями, плакала й майже не розмовляла. Едік кожного разу приходив з роботи, обіймав її, питав, чи любить вона його.
— Більше за життя, — тихо відповідала Оля й відверталася до стіни.
І це стало для нього схожим на катування. Едуард усе частіше думав, що якби не його хвороба, то вона була б щаслива. І виходить, саме через нього не може пізнати це щастя. Його почало розривати від горя. Він не міг думати ні про що, відчував провину за собою й вважав, що не зможе нормально жити. «Як це можливо, коли твоя кохана жінка страждає й з’їжджає з глузду?»
Через три місяці він приїхав додому з пакунком документів. Оля, як зазвичай останнім часом, дивилася в інтернеті свої улюблені відео: як вибрати малюкові коляску, ліжечко, як готуватися до материнства.
— Олю, нам треба поговорити.
— Про що?
— Так більше не може тривати. Я бачу, як ти зводиш себе, і розумію, що у всьому винен тільки я.
Вона мовчала.
— Твоєї провини немає, а ти маєш стати мамою, маєш виховувати дитину, маєш взяти її на руки. І я хочу, щоб усе так і було.
— Ну що поробиш?
— Ні, не так. Знаєш, я завжди ж казав, що готовий віддати все, щоб зробити тебе щасливою. Я тримаю своє слово. Ось документи на завод, цей дім і нашу машину. Я все переписав на тебе. Так що тепер усе твоє.
— Ти що? Що ти вигадав?
— Не перебивай, я все вирішив. Я йду. Хочу, щоб ти знайшла гідного чоловіка й змогла від нього народити. Ти найкраща, але нам треба розлучитися. Я не хочу, щоб ти мучилася.
— Як це? Ти що, кидаєш мене?
— Я просто віддаю тобі все, що є, і відпускаю в щасливе життя. Я довго думав і ухвалив рішення. Не можу більше бачити, як ти мучишся.
— І куди ти?
— Піду й поживу далеко від усього. Загублюся десь у глушині, подумаю про життя. Не можу прийняти свій діагноз. Не можу змиритися з тим, що роблю тебе нещасною. Так що зрозумій мене й пробач.
Наступного ранку він поїхав. Справді все лишивши їй, а собі купив стареньку машину й орендував за оголошенням будиночок у селі в сусідній області. Друзі й партнери його не зрозуміли, але відмовляти було марно.
Будинок, який він орендував, виявився добротним, але досить старим. Едуард залишив машину на вулиці й став оглядати нове житло. Меблі, що бачили види, маленька газова плитка, прогнила підлога й запилені, брудні вікна. «Так, справ тут вистачить, але це й на краще. Буде чим руки зайняти», — бурмотів Едуард, оглядаючи будинок.
У його бабусі в селі, куди він їздив щолітку, був майже такий самий. Ось там-то він і навчився фарбувати, поправляти паркани й ставні, топити піч, полоти город і доглядати за худобою та птицею. Він про це забув, коли вступив до університету, почав працювати й зайнявся бізнесом. Ну от тепер, коли життя пішло шкереберть, раптом подумав, що пожити в селі й пошукати той самий втрачений сенс буде саме те.
— Гей, хазяїне, ну, сумління май! Ану, куди ти свій кабріолет поставив? — почув він жіночий голос біля хвіртки. — І як накажеш ходити?
— А що трапилося? Чого ви кричите?
— А те й кричу. Машину свою тут поставив — не пройти, не проїхати.
Біля хвіртки стояла жінка. Вона була одягнена досить тепло: об’ємна синя куртка, біла хустка, строката спідниця, шерстяні колготки, теплі шкарпетки й величезні гумові чоботи. Вона спиралася на паркан і важко дихала.
— Пройти треба, а тут твоє корито. Ну, он же майданчик є, туди б і ставив.
— А ви чого, обійти не можете? — підвищив голос Едуард. — Он скільки місця.
— Не кричи тут мені! Не можу обійти. Це тобі два зайвих кроки зробити — плюнути, а в мене біль нестерпний, — несподівано відповіла жінка. — Нога болить. Ходжу, парканів тримаюся. Усі навкруги це знають. І машини, як попало, так не кидають. А ти новенький? Та не пройду я. Забери машину.
— Ох, вибачте.
Едуард розгубився, а потім швидко сів у автомобіль і відвіз його на вигін навпроти. Жінка дивилася на нього і спиралася на паркан. Ні, старою вона не була, як спочатку йому здалося, але років 40, не більше.
— Ой, дякую, але не став, будь ласка, більше тут. А ти до нас надовго?
— Не знаю, як піде, як життя розвернеться.
— Ховаєшся, чи що, від кого? Справ яких накоїв?
— Та ні, якщо й ховаюся, то тільки від себе.
— Зрозуміло. Знаємо, проходили. Я Ліда, живу через два будинки. Якщо що треба, заходь. Чоловіка нема, так що ніхто не прожене.
— Дякую. Едуард.
— Гаразд, ну ти заходь, сама до тебе не дійду. У нас взагалі із сусідами прийнято дружити, так і тримаємось.
Едуард прийшов до неї через тиждень, насмажив картоплі й зрозумів, що стільки йому не з’їсти. Переклав у тарілку й пішов у гості до сусідки.
— Ох, заходьте. Не чекала, правда, гостей, але завжди є чим пригостити.
— Та я взагалі-то зі своїм. Картопля от, одному дуже багато.
— О, це я із задоволенням. Тоді капусти принесу й солоних помідорок. Зараз усе буде.
Вона виставила все на стіл, а Едуард знову помітив, як їй важко ходити.
— Давайте, я допоможу.
— Та не треба, звикла вже. І на фермі звикла теж. Важкувато, звичайно, але треба якось крутитися. Поки ходимо, живемо, а як тільки ляжемо, так і помремо. Давайте вашу картоплю спробуємо.
Ліда наколола на виделку шматочок, відкусила й почала жувати. Потім її обличчя змінилося.
— Що, неїстівна? — усміхнувся гість.
— Чесно кажучи, огидна, — розсміялася вона. — Ніколи ще не їла сирої солоної картоплі. Так, солі ви не пошкодували.
— Ну, кулінар із мене так собі.
— І чим же ви живитеся? А як чоловік один живе, повинен добре готувати. Макарони, чи що, з консервами?
— Макарони, — зітхнув Едуард. — Тільки теж не дуже виходять.
— О, а може, борщу хочете з часничком? Ну? І сальцем?
— Та не відмовлюся, чесно кажучи, зголоднів.
— Так, зараз принесу. Як же це ви до таких літ дожили, а готувати не навчилися?
— Та начебто не треба було. Домробітниця була. Вона-то все й готувала.
— О, а ви що, князь чи король? У вас що, прислуга?
— Та ні, міг собі дозволити. Непогано жив, але потім якось усе рухнуло. Дружина, чи що, забрала?
— Та ні, сам усе віддав. Я ж їй життя поламав, то вирішив хоч якось спокутувати.
Едуард розповів усе, аж до моменту, як переїхав сюди. Ліда слухала, витирала сльози й мовчала.
— Ви дуже шляхетна людина. Уявляю, як вам важко. Але, знаєте, лікарі все ж помиляються іноді. Може, все не так безнадійно? Я он теж жертва лікарської помилки, тільки в інший бік. Життя мені поламали.
— Це ви про ногу?
— Ну так. Я ж із світанком приходжу. Ну от якось прийшла, темно на фермі, а у нас там ремонт був, виявилося, і підлогу розібрали. Коротше, не побачила ями. І дуже сильно покалічилася. Поки швидка приїхала, поки до міста довезли, потім операція. І щось там вони неправильно зробили. Нога болить, ходити толком не виходить. Я потім ще в місто їздила, подивилися, сказали — хірург накосячив. Нерв перетиснутий, але ніхто за це братися не буде. Бояться, що взагалі лежачою залишуся. Сказали: «Поки ходиш, ходи».
– І що? Немає ніякого рішення?
— Ну, десь за кордоном за таке беруться, але як я доїду туди? Нема в мене таких грошей, та й сил теж. Борщу налити тобі? Ой, вам… Може, на «ти»? Не звикла я «викати». Давай.
— А заміжня була?
— Була. Кинув, як тільки все трапилося. Сказав, каліка йому не потрібна. Каже, чоловіків мало, так що точно собі іншу дружину знайде. А я ж так любила, переживала, і боляче ж було. Мені здається, від усіх цих переживань здоров’я теж погіршилося. Хоч, може, надумала.
— Ти мені от коли розповідаєш, як за дружину свою переживав, я й повірити не можу, що такі чоловіки бувають. Може, чаю хочеш з варенням?
— Так, було б чудово.
Едуард уже розумів, що очі заплющуються. Вперше за кілька місяців він розслабився й відчув спокій. Так було зручно поруч із цією жінкою. І перший раз, здається, про нього так піклувалися. Раніше він піклувався про Олю, а от тепер раптом хтось — про нього. Борщ, соління, чай із домашнім варенням. І Едуард зрозумів, що хотів би залишатися в цьому дивовижному домі якомога довше. Усе його колишнє життя чомусь зблідло. Виявляється, для щастя потрібно не так уже й багато.
— Едіку, Едіку, ти заснув, чи що? Від борщу розслабися? — Ліда дивилася на нього з тривогою й торкалася за плече.
— Так, дещо придрімав трохи. Пригрівся й заснув. Ох, дякую за частування, за компанію. Ну, піду.
— Та куди ж ти підеш? Уже темно, а ти мов п’яний. Давай я на дивані постелю. Ще дорогою впадеш. Оце тебе розвезло. І наче не пили. Та гаразд, іди, лягай, відпочивай.
Едуард перебрався на диван і провалився в сон. А прокинулися вони чомусь разом. Ліда усміхалася й сором’язливо ховала очі. Він гладив її по голові й теж усміхався.
— Не прога́няєш мене, Лідо.
— Та куди тебе гнати? Після такого ти просто зобов’язаний зі мною одружитися, — захіхотіла вона. — Вставати вже пора. Омлету будеш?
— Буду. А може, й одружуся, до речі.
— Та годі, на кульгавій кобилі — не вигадуй.
Але Едік не лукавив. Він був щасливий. Йому було тут добре. Не так, як з Олею — надривно, а просто спокійно й щасливо.
Вони почали жити разом. Він влаштувався на ферму завгоспом. Його досвіду керівника великим підприємством для цього вистачало. До місцевих Едуард теж швидко звик, і вони ставилися до нього із повагою.
Якось за вечерею Ліда поклала перед ним знімок УЗД.
— Едіку, тут таке… Я в лікаря сьогодні була.
— І що це?
— Я вагітна. Двійня.
— Як? Я ж не можу мати дітей.
— Ну, виходить, все-таки можеш. Ось картинка.
— Як так? Не розумію.
— Я теж навіть не очікувала. А тепер виходить, мама й тато на старості літ.
— Та мені ж сказали, що я не можу стати батьком.
— А я от запитати тебе хотіла. Здається, саме час. Тобі лікар тоді особисто сказав чи дружина твоя колишня?
— Ти на що натякаєш?
— Ну, відповідай на питання.
— Оля мені це сказала.
— То виходить, помилилася.
І тут Едуарда ніби током прошибло. Або вона все це підстроїла.
— Не знаю, але зараз зрозуміло лише одне — треба шукати місце для двох ліжечок і купувати дві коляски.
— Вітаю.
Вона розплакалася, а разом із нею й Едуард.
Через тиждень він поїхав до міста й через надійних людей усе з’ясував. Оля справді його обдурила. У неї давно був залицяльник-одноліток, з яким вони придумали весь план: переконати чоловіка в тому, що він не можк мати дітей, підробити медичні документи й виростити в ньому величезне почуття провини, а потім змусити заплатити компенсацію.
В інший час Едуард був би знищений цією зрадою, але зараз він розумів — для нього це неважливо. Тепер у нього було зовсім інше життя. І, крім того, він мав забезпечити щасливе життя своїм майбутнім дітям і коханій Ліді. І, звичайно, вилікувати її ногу, щоб вона назавжди забула про свій біль.
Усе, що він віддав Ользі, за допомогою поліції й добрих друзів із минулого, які вміють переконувати, він повернув. Ольга, мов поранена змія, повзла в своє селище й повернулася жити до матері, яка готова була доньку зі світу зжити, адже грошей та більше не надсилала, і тепер сама потребувала допомоги.
Едуард купив для своєї родини новий дім. Туди вони переїхали з Лідою й близнюками Сашею і Льошею. У їхній перший вечір у домі вони сиділи поруч із ліжечками, дивилися на хлопчиків і не могли повірити.
— Лідо, іноді так страшно стає від думки, що якби я тоді так багато картоплі не насмажив і не прийшов би в гості, виходить, нічого б цього й не було.
— Виходить, що так.
— Може, це доля?
