— Дзвоніть Богдану, Олесю Степанівно. Він на нараді, телефон вимкнений, а я буду вдома тільки після шостої. Посидьте поки на лавці біля під’їзду, погода чудова, сонечко — якраз для ваших “сюрпризів”!
Віра Петрівна стояла посеред торгового залу супермаркету і задумливо розглядала банку зеленого горошку за акцією. Мозок, натренований тридцятирічним стажем роботи бухгалтером, автоматично вираховував вигоду: двадцять дев’ять гривень проти сорока двох. Вигода виходила пристойна, але горошок був «мозковий», а Віра Петрівна точно знала, що для її фірмового олів’є потрібен тільки ніжний.
Телефон у кишені пуховика завібрував із такою наполегливістю, ніби хотів пропалити дірку в підкладці. На екрані висвітилося: «Мати чоловіка». Саме так — офіційно і сухо. Не «свекруха», не «мама» і вже тим паче не «улюблена бабуся».
— Так, Олесю Степанівно, — Віра зітхнула і поставила банку назад на полицю. День обіцяв перестати бути спокійним.
— Віро! — голос свекрухи, зазвичай скрипучий, як незмащене колесо воза, зараз дзвенів істеричними нотками. — Я не можу потрапити до твоєї квартири! У чому справа? Ключ не підходить! Я вже і так його крутила, і сяк. Ти що, замки змінила?
Віра Петрівна переклала кошик в іншу руку.
— Доброго дня, Олесю Степанівно. По-перше, не до «моєї», а до нашої з Богданом. А по-друге — так, змінили. Ще тиждень тому. Заїдав верхній замок, боялися, що одного разу взагалі не відкриємо.
У слухавці повисла тиша. Така щільна, що її можна було різати ножем. Віра знала цю тишу. Це був момент, коли артилерія перезаряджається.
— І ти мені не сказала? — нарешті видихнула свекруха. — Рідній матері не сказала? Я тут стою з сумками на сходовому майданчику! У мене тиск! У мене, між іншим, пиріжки з капустою холонуть, які твій чоловік так любить!
— Олесю Степанівно, — перебила Віра, намагаючись зберігати крижаний спокій, — Богдан на роботі, я в магазині. Ми вас сьогодні не чекали. Вівторок же, рабочій день.
— А я повинна записуватися на прийом до власного сина через «Дію»?! — уїдливо поцікавилася свекруха. — Я вирішила зробити сюрприз! Прибрати трохи, поки вас немає, вечерю приготувати. У тебе ж дім запущений!
Віра подумки оглянула свою квартиру. Так, там не було стерильної чистоти операційної. На кріслі, можливо, лежав светр Богдана, у раковині — пара чашок після сніданку. Але «запущений дім»?
— Олесю Степанівно, у нас чисто. І вечеря є. Вчора котлет насмажила.
— Котлети! — пирхнула слухавка. — Чоловікові суп потрібен, борщ наваристий! Коротше, Віро, я чекаю п’ять хвилин. Якщо ти не примчиш, я дзвоню Богдану!
Віра Петрівна подивилася на годинник. До кінця обіду двадцять хвилин.
— Дзвоніть Богдану. Я буду вдома після шостої. Раніше ніяк. Робота, знаєте, не вовк. На все добре.
Конфлікт з Олесею Степанівною тривав не рік і не два. Це була затяжна позиційна війна, що почалася ще в дев’яності, коли Віра, молода і наївна, вийшла заміж за Богдана, єдиного «дорогоцінного синочка» мами-педагога. Богдан був хорошим — добрим і маючим золоті руки, але м’яким, як свіжий бісквіт. Олеся Степанівна ліпила з нього ідеал, а Віра, на її думку, цей ідеал безбожно псувала.
Спочатку були претензії до борщу («недостатньо червоний»), потім до пелюшок («недостатно білі»), потім до виховання онука. Онук виріс і поїхав у інше місто, а лазерний промінь енергії Олесі Степанівни сфокусувався виключно на невістці.
Квартиру вони з Богданом купили в іпотеку 15 років тому. Платили важко: Віра брала підробітки, Богдан таксував. Олеся Степанівна тоді грошима не допомогла («мені треба зуби робити»), зате тепер вважала цю квартиру своєю другою домівкою. Останньою краплею став випадок місяць тому, коли Віра повернулася додому раніше через мігрень і застала свекруху, яка порпалася в шухляді з її нижньою білизною. — А я дивлюся, чи резинки не розтягнулися? — не змигнувши оком, заявила тоді Олеся Степанівна. — А то Богдану труси нові купила, а ти, мабуть, у рвантї ходиш, економиш.
Того вечора Віра влаштувала скандал. Тихий, але страшний. Свекруха пішла, гордо стиснувши губи, і не звонила місяць. І ось — явлення з пиріжками.
Увечері Віра йшла додому, немов на ешафот. Біля під’їзду на лавці сиділа Олеся Степанівна. Поруч стояли дві величезні картаті сумки.
— З’явилася, — процедила свекруха. — Я тут чотири години сиджу. Сусіди дивляться, сором та й годі! Матір на вулиці тримають!
Віра мовчки відкрила двері новим ключем.
— Навіщо ви приїхали з такими баулами, Олесю Степанівно?
— Я у вас поживу трохи, — радісно повідомила свекруха, прослизаючи у квартиру. — У мене ремонт! Вирішила шпалери в залі переклеїти, майстрів найняла. Пил стовпом! Куди мені, старій жінці, діватися? Не в готель же. А у вас диван у вітальні хороший.
Запахло нафталіном і смаженою цибулею — фірмовим ароматом свекрухи.
— І надовго ремонт? — запитала Віра, відчуваючи, як сіпається ліве око.
— Ну, як піде. Тиждень, може, місяць. Йди чай став, мати з дороги!
Вечір перетворився на випробування. Прийшов Богдан, втомлений і сірий. Побачивши матір із тарілкою борщу (вона вже встигла зварити його, розкритикувавши всі Вірині каструлі), він завмер.
— Синку! Який ти худий! Тебе ця дружина взагалі годує? — Олеся Степанівна сплеснула руками. Богдан кинув безпорадний погляд на Віру. Вона стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях.
— Мама у нас поживе, — рівним голосом сказала Віра. — У неї ремонт.
Наступного ранку Віра прокинулася о шостій ранку від гуркоту на кухні. Олеся Степанівна з ентузіазмом відбивала м’ясо молотком.
— Олесю Степанівно, припиніть! — Віра вийшла в халаті, мружичись від світла. — Сусіди сплять! Ми не їмо смажене м’ясо на сніданок!
— Ой, які ми ніжні! — свекруха демонстративно опустила молоток, але тут же знову гепнула по м’ясу. — Раніше вставати треба, господинько! А то Богдан знайде собі молоду, струнку. Чоловіки очима люблять!
Минув тиждень. Життя перетворилося на філію божевільні. Телевізор ревів на всю потужність — свекруха дивилася ток-шоу, називаючи всіх «пройдисвітами». Але гірше за все було те, що Богдан почав «регресувати». Він перестав мити посуд («мама помиє»), перестав обговорювати плани на вихідні («мамі треба на цвинтар»). Він навіть почав говорити маминими фразами: «Віро, а чого ти суп не солиш? Мама каже, зовсім прісний».
У суботу Віра зрозуміла: час діяти. Вона знала, що лобова атака не спрацює — потрібна партизанська хитрість. Вона повернулася додому і з порога заявила: — Олесю Степанівно, Богдане! У мене сюрприз. Я домовилася зі своїми знайомими будівельниками. Вони завтра поїдуть у вашу квартиру проконтролювати ремонт. А то раптом майстри матеріали крадуть?
Спиці в руках свекрухи завмерли.
— Навіщо? Не треба… — Олеся Степанівна заметушилася. — Я ключі… я їх на дачі забула!
— На дачі? — здивувалася Віра. — Ви ж казали, що з вокзалу одразу до нас? Коли встигли?
Пазл склався. Ніякого ремонту не було. Це було рейдерське захоплення території через нудьгу. Увечері, коли свекруха захропла у вітальні, Віра вийшла на кухню і набрала подругу Людочку:
— Алло, Люсю… Мені потрібно забронювати кімнату у твоїй комуналці для однієї «інтелігентної дами»… Так, із тим самим сусідом-баяністом.
Вранці за сніданком Віра оголосила:
— До нас сьогодні приїжджає моя племінниця із Саратова. З трійнятами. Їм по два роки. І з собакою. Ротвейлером. У них труби прорвало, жити ніде. У тісноті, та не в образі, правда, Олесю Степанівно?
Свекруха впустила бутерброд маслом донизу.
— Куди?! Тут місця немає! Я на дивані сплю!
— А ми розкладачку поставимо в коридорі, — незворушно парирувала Віра. — Ви ж рано встаєте, будете собачку вигулювати. Ротвейлер Рекс — хлопчик добрий, тільки взуття гризе і гавкає по ночах. І діти… вони дуже люблять грати «в городки» кришталевими вазами.
При згадці про вазу обличчя Олесі Степанівни перекосило. У цей момент зазвонив телефон Віри. Це була Людочка. Віра ввімкнула гучний зв’язок. Із трубки пролунав пекельний гавкіт і дитячі верески (Людочка підготувалася на славу).
— Алло, тітко Віро! Ми вже у дворі! Рекс озвірів, хоче їсти! У вас є три кілограми сирого м’яса?
Олеся Степанівна схопилася з жвавістю олімпійського спринтера.
— Ноги моєї тут не буде! Це псарня! Богдане, викликай таксі!
— Куди ви, мамо? У вас же ремонт! — «здивувалася» Віра.
— Немає в мене ніякого ремонту! — випалила свекруха. — Я квартиру здала студентам! Гроші потрібні були! Думала у вас пересидіти, зекономити!
Віра усміхнулася. Шах і мат.
— То ви здали житло і приїхали нам на голову? Ну що ж, раз ваша квартира зайнята, Богдан відвезе вас на дачу. Там пічка є, перекантуєтеся два тижні.
У двері наполегливо подзвонили.
— Це вони! Ротвейлер! — у жаху прошепотіла свекруха, хапаючи валізу. — Тікаємо!
Вона відчинила двері, готова прориватися крізь «чудовисько», але на порозі стояла сусідка баба Шура з тарілкою пирогів.
— Вірочко, у вас галас такий… думала, вбивають кого, — прошамкала вона. Олеся Степанівна оглянула порожній майданчик. — А де собака?
— Собака затримується, — м’яко сказала Віра, кладучи руку на плече свекрухи. — Але вона обов’язково буде. Вам краще поспішити.
За п’ятнадцять хвилин квартира спорожніла. Богдан поїхав проводжати маму на дачу, підозріло мовчазний. Здається, він почав про щось здогадуватися, але тиша була йому дорожча за істину.
Віра закрила двері на всі замки і накинула ланцюжок. Вона пройшла на кухню, прибрала в холодильник забуту в паніці банку огірків і дістала свою банку зеленого горошку. Намазала бутерброд, налила чаю.
— Алло, Людочко! Відбій! Оскар твій, дорога!
Віра відкусила бутерброд, дивлячись у темне вікно. На душі було спокійно. Вона розуміла, що це лише виграна битва, і Олеся Степанівна повернеться — з новою хворобою чи новим вигаданим потопом. Але це буде потім. А сьогодні в її домі була тиша. Її тиша.
