– Дядьку Віталію! – хтось торкнувся його. Віталій здригнувся. Поруч стояла дівчинка років шести з величезними блакитними очима. Він мовчки злякався. Він боявся дітей, коли вони наближалися занадто близько. Не розумів, чого від них очікувати.
– Думайте, думайте! – гримнув Віталій, вдаривши долонею по столу. – За що я вам гроші плачу, га? Ще раз продумайте, що можна зробити, щоб ці люди проголосували саме за мене. І хто взагалі придумав це голосування? Раніше ж усе простіше було: заніс потрібній людині – і ти в дамках!
Віталій гупнувся в крісло, налив собі віскі. Його співробітники, яких він називав «бригадою», нахилились над столом, тихо щось обговорюючи. Він же відкинувся на спинку крісла й задумався.
Місяць тому місто виставило на торги величезний проект. Виграти його означало забезпечити себе до кінця життя. У боротьбі було два етапи: перший – презентація проекту, другий – голосування мешканців міста.
Проект у них був, але, хоч кого вони не запрошували, Віталій розумів: він звичайний, нічим не примітний. Не було в ньому того, через що можна було б сказати: «Так, це саме те, що треба!»
Його конкуренти теж не могли похвалитися чимось надзвичайним. Тож тепер усі билися за увагу й визнання жителів. Хто більше приверне увагу, про кого частіше згадуватимуть у хорошому ключі – той і переможе.
Час минав, а команда далі винаходила велосипед. Нарешті Петро, наймолодший із кучерявим волоссям, запропонував:
– Наразі зроблено все можливе. Переборщити теж не можна – люди зрозуміють. Я пропоную відвідати наш дитячий будинок. Скоро День знань. Можна приурочити поїздку до нього, купити недорогі канцелярські речі, іграшки для малечі й поїхати привітати, поговорити, поспілкуватися з дітьми.
Віталій скривився. Він не терпів дітей і взагалі ніколи не планував їх заводити. Навіть у стосунках із жінками він був лише до того моменту, поки у них не починалися натяки на сім’ю. Після першої ж такої розмови він усе закінчував.
– А що, ідея мені подобається, – неочікувано сказав Віталій. – Ти, Петре, й займешся покупкою всього необхідного. Знаєте що? Ще аніматора найміть. Нехай дрібнота порадіє.
Співробітники пішли, а Віталій підійшов до вікна. Так, йому було чим пишатися. Можливо, він не завжди був правим, може, з кимось поступав жорстко. Та не важливо. Важливо, що перед ним простяглася його власна імперія, збудована його власними руками та розумом.
Він згадав свого знайомого Павла. Колись вони реєстрували фірми в один день. Пашка був хватким хлопцем, а потім закохався й став схожий на неадеквата. Віталік просив його опам’ятатися, але де там! Вони посварились і не бачились років десять. У Віталія вже була майже імперія, а Павло так і зупинився на одному ресторані.
Нещодавно вони випадково зустрілися. Павло помітно погладшав, а його обраниця зовсім не була схожа на ту фотомодель, яку пам’ятав Віталій.
– Як ти? Що нового в житті? Одружився? Діти є? – радісно засипав питаннями Павло.
Віталій зневажливо посміхнувся.
– Не одружився, дітей нема. А от бізнес розширив. Тепер я в місті найкрупніша фірма з будівництва.
– Так, це я чув, – махнув рукою Павло, і Віталій підняв брови. Його товариш поводився так, ніби мільйони Віталія були нічого не варті, а от відсутність дітей – справжній злочин.
– Паш, а в тебе як із бізнесом? Щось ще відкрив?
– Та що ти! У мене й з одним рестораном на сім’ю часу не вистачає. А діти повинні бачити батька.
– То ти хочеш сказати, що через сім’ю поставив хрест на бізнесі? – не повірив Віталій.
Павло усміхнувся.
– Не зовсім так. У моєму випадку гроші для мене, а не я для них.
Віталій аж розлютився.
– Це як?
Павло взяв під руку свою дружину й серйозно сказав:
– А ти все одно не зрозумієш. Забудь.
Віталій бачив, як вони веселилися, як танцювали лише один з одним і рано пішли. Потім викинув їх із голови. Чим вони взагалі могли бути йому цікаві? І чому він саме зараз згадав Пашка? Дивно.
У двері постукали, показалася кучерява голова Петра.
– Віталію Олександровичу, все зробив, все купив. Завтра об 11-й ви повинні бути в дитячому будинку. Аніматори будуть на місці, журналісти теж.
– Швидкий ти, однак, – похвалив Віталій.
– Віталію Олександровичу, можна мені сьогодні піти на годину раніше? У мене побачення о шостій, а треба квіти купити.
Віталій закотив очі. «І цей туди ж», – подумав він. Світ точно з’їхав з глузду. Він лише кивнув і підійшов до проекту. Все було ідеально, прораховано до міліметра. Але Віталію це не подобалося. Були часи, коли на нього спускалося натхнення, і він бачив проект у голові, залишалося лише перенести все на папір.
Як правило, такі проекти були найвдалішими. Але цей – від нього віяло холодом. Це була звичайна, нічим не примітна робота. Робота без душі, за гроші.
Віталій гірко усміхнувся. Останніх п’ять років у нього нічого не було «для душі». Все за гроші.
Як тільки Віталій увійшов у велику залу, по вухах його вдарив дитячий галас. Він скривився. Терпіти не міг усі ці крики та соплі.
– Віталію Олександровичу, ось, сідайте, тут усе буде добре видно.
Він присів, оглянувся. Команда на місці, журналісти теж, у залі багато потрібних людей.
– Що, Віталю? Хід конем? – почув він поруч.
Біля нього стояв його головний суперник, Микола Дмитрук, і криво посміхався.
– Це ти, звичайно, хитро придумав, але врахуй, я так просто не здамся.
– Давай, Колю, вперед. Ніхто ж не забороняв гру.
Микола на секунду завмер.
– Це так, але до цього була гра за правилами, а ти вирішив використати дітей, причому сиріт. Некрасиво, Віталю.
Микола пішов, а Віталій усміхнувся. Дурниця. У боротьбі всі засоби хороші, тим більше що ці діти не мають до нього жодного стосунку.
Свято було в розпалі, а у Віталія вже розколювалася голова від дитячих криків. Він бачив, що дітвора радіє його дешевим іграшкам, і десь навіть поколювало. Міг би й дорожчі купити. Але він швидко прогнав ці думки.
– Дядьку Віталію! – хтось торкнувся його.
Віталій здригнувся. Поруч стояла дівчинка років шести з величезними блакитними очима. Він мовчки злякався. Він боявся дітей, коли вони наближалися занадто близько. Не розумів, чого від них очікувати.
– Ось, – дівчинка показала йому ляльку, яку їй щойно подарували. – Дякую.
Віталій видавив посмішку.
– Будь ласка.
– У мене тобі є подарунок, – сказала вона. – Дивись, я коли виросту, обов’язково поїду в такому.
Вона простягнула йому аркуш паперу й тут же побігла. Віталій машинально сунув його в кишеню.
Вечором він знову стояв перед проектом. Дивився, дивився. Дорого, багато, але бездушно. Хоч, здавалося, можна вже й не хвилюватися. Усі вечірні новини шуміли повідомленнями про те, як Віталій підтримує дітей-сиріт. Можна було сказати, що тендер у нього в кишені.
Він плеснув собі віскі, сів на білий шкіряний диван. У кишені щось кольнуло. Він дістав дитячий малюнок, покрутив у руках, хотів уже викинути, але зупинився. Він розгорнув аркуш. Якісь незрозумілі лінії, кружечки. Але коли відійшов і подивився здалеку – його осяяло. На малюнку був зображений парк. Неточний, з неправильним масштабуванням, але цілком зрозумілий.
– Так-так-так… – прошепотів Віталій.
Він скинув усе зі столу, прикріпив дитячий аркушик і закріпив великий аркуш ватману. Очі горіли.
– Усі проектувальники – до мене! – викликав він секретарку. – Всі і негайно!
Протягом години почали підтягуватися ті, хто працював з ним плече-о-плече. Спочатку невдоволені, потім вони вдивлялися в ескіз боса, дивилися на малюнок, і ніби світлішали обличчям. Вони поскидали піджаки, відмічали на кресленні, що беруть у роботу, й мовчки занурювалися в креслення.
– Терміни? – поцікавився один.
– Учора, зрозумів? – відрізав Віталій.
До обіду наступного дня картина почала прояснюватися. Люди пожвавилися, перемовлялися між собою.
– Це бомба. Такого в нашому місті ще не було.
Віталій і сам бачив. Проект вийшов за рамки стандартів. Він мав душу.
– Віталію Олександровичу! – у кабінет, мов вихор, влетів Петро. – Все пропало!
– Що пропало? Говори нормально!
– Ось, читайте самі…
– Вголос читай! Не бачиш, скільки роботи!
Петро, тремтячи, прочитав заголовок статті в інтернеті: «Поклик генів». На фото був Віталій, який розмовляв із тією самою дівчинкою в дитячому будинку. Стаття стверджувала, що він, «добродій», колись прогнав вагітну дівчину, щоб та не заважала йому займатися бізнесом, а тепер таємно відвідує власну доньку-сироту, матір якої випадково стала інвалідом, а дитину забрали органи опіки.
Планшет вислизнув із рук Віталія. Все сходилося. Величезні блакитні очі… Такі були тільки в Лєни. Вагітна… Ось чому тоді вона заговорила про стабільність. А він грубо відповів: «Хочеш стабільності? Іди на завод».
Він узяв піджак і рішуче повернуся до команди.
– Працюємо! Треба встигнути!
А потім влаштував справжній розгром у дитячому будинку. Виявилося, що вихователька злила всю інформацію Миколі. За півгодини Віталій знайшов, де живе Лєна, і за десять хвилин умовив директора віддати йому Машу.
Він не вмів поводитися з дітьми, але був впевнений, що вони поладнають.
– Мамо! – Маша кинулася до самотньої постаті в інвалідному візку.
Жінка, повільно обернувшись, скрикнула:
– Доню!
Вони довго плакали, обійнявшись, а Віталій стояв поруч і готовий був власними руками себе задушити.
Лєна підвела на нього заплакані очі.
– Ти звідки тут? Чому ти не повідомила?
– А який сенс? Ти ж себе пам’ятаєш?
– Так, ти права, Лєно. Не знаю, як ми будемо далі, але точно не так, як зараз. Кому потрібно сказати, що ти виїжджаєш?
– Куди?
– Як куди? До мене. Зараз же обдзвоню всі клініки. Ми поставимо тебе на ноги. І Машою теж займемося. Вона туди не повернеться.
Лєна довго дивилася на нього.
– Ти змінився?
Він знизав плечима.
– Не думаю. Просто панцир іноді ламається.
Віталій стояв перед своїм проектом. Він був закритий чорною тканиною. Він бачив, як насмішкувато посміхався Микола, який вже розповідав про свій. Віталій зняв тканину.
Люди розглядали, здивовано переглядалися. Підійшов Микола і в шоці подивився на нього.
– У тебе ж був інший проект!
Віталій промовчав. А коли прийшов час, почав так:
– Цей проект я зробив за два дні. Той, що готувався кілька місяців, просто викинув. А ідею, його основу, так би мовити, дала мені моя донька, про існування якої я навіть не підозрював.
– Це що, та сама, що сидить у дитячому будинку? – вигукнув Микола.
– Вона там більше не знаходиться. І Маша, і її мама зараз живуть у мене. І, звичайно ж, моя донька ніколи туди не повернеться.
Тендер Віталій виграв. А відзначити цю подію вирішив вдома. Щось тепер сильно тягнуло його додому. Він знав – там його чекають. Маша, що стрибає на шию, немов кошеня, і Лєна, що слабо, поки що несміливо, посміхається.
Що таке якийсь тендер поруч із рідними людьми?
І чомусь знову згадався Пашка. «Мабуть, треба якось його відвідати. Будемо дружити сім’ями», – подумав Віталій. – «А що? Непогана ідея».
І от уже через рік, коли були пройдені операції та реабілітації Олени, коли вона вже навіть танцювала, вони зустрілися з Пашкою на весіллі Віталія.
