— Дядьку, купіть кулончик, будь ласка, — почув Іван Олексійович за спиною тоненький дитячий голосок. — А то на ліки бабусі не вистачає.
Він пив каву, поки заправляли його машину, і не міг надихатися морозним грудневим повітрям. «Як же добре». Як же він любив зиму, особливо грудень, бо саме з дитинства добре пам’ятав цей місяць і передноворічну пору.
Ялинка, мандарини, за вікном мете сніг, а в хаті мама на кухні готує щось неймовірно смачне й ароматний запах — на весь дім. Мама. Він згадував зараз свою найріднішу людину. І з цих теплих спогадів його вирвала ця дівчинка.
— Чого тобі?
— Будь ласка, купіть кулончик. Бабусі не вистачає на ліки, — повторила дівчинка голосніше й навіть рішуче. Їй терміново треба.
Іван Олексійович рідко допомагав жебракам. Знав, що вони часто працюють на якогось багатія-хазяїна і навряд чогось потребують. А тут серце заболіло. Маленька дівчинка в кумедному блакитному капелюшку, старій потертій сріблястій куртці, витертих вельветових штанях і чоботях, явно не за розміром. Вона дивилася сумним і втомленим поглядом — таким, який буває у дорослих, які багато пожили і побачили на цьому світі. А їй же років дев’ять, не більше. Шкода якось стало.
— Ти звідки тут взялася? Гей, який ще кулончик?
— На автобусі приїхала. В місто не можна — там поліція, а на заправці можна продати. Тут не дуже слідкують. А ще можуть копійок дати і навіть булочку купити, — діловито розповідала вона.
— Ти голодна, чи що? Купити тобі?
— Голодна, але я потерплю. Не до того. То що, візьмете?
Вона простягнула срібний кулончик на потемнілому ланцюжку. Він був овальної форми, ніби кружевний. Складався з двох половинок, що щільно закривалися. Річ стара, і вона здалася йому дещо рідною й знайомою.
Іван Олексійович акуратно взяв прикрасу, стиснув її й відчув тепло. «Дивно, як метал міг бути теплим у таку холодну погоду?»
— А де ти його взяла? Вкрала, чи що?
— Ні, не вкрала. Я його в бабусі взяла. Він для неї дуже важливий, але ліки, мені здається, важливіші.
— Це ти правильно міркуєш. Так, це лише річ. Хоча, мабуть, дуже дорога для неї. Як тебе звуть?
— Валя.
— А можна його відкрити, Валю?
— Так, відкривайте, тільки не зламайте. Я його тоді не продам.
— Не хвилюйся.
Його руки тремтіли від хвилювання й холоду. Він відщепнув тугий замок, відкрив половинки й зітхнув. Усередині була вставлена пожовкла фотографія, на якій була його мама — молода, щаслива, такою, якою він її запам’ятав і постійно бачив уві сні. У Івана Олексійовича запаморочилася голова й рясно забило серце. Він почав хапати ротом повітря.
— Звідки, звідки це в тебе? — прошепотів він. Голос пропав. Сил говорити не було.
— Та кажу ж, бабусин.
— А в неї — звідки? Валю, відповідай швидко! Це важливо!
— Чого ви кричите-то? — злякалася вона. — Не знаю, він у неї завжди у шкатулці лежав, а я з ним гралася маленька. Там ще друга фотографія була — якогось хлопчика, а я її витягла й порвала. І бабуся на мене тоді лаялася.
— Навіщо порвала?
— Та той хлопчисько був схожий на нашого огидного сусіда, на Кольку. Він вічно мене кликав жебрачкою-сиротою. А я що? Я ж не винувата, що мама й тато полетіли на небо. А ми з бабусею погано живемо.
— Так, які там ліки купити треба? Зараз купимо й поїдемо до тебе. Треба поговорити з твоєю бабусею. Ти взагалі де живеш?
— Ой, далеко. В Оленівці.
— Підемо в аптеку й до бабусі. Продукти потрібні якісь?
— Ну, треба б. Яєць можна, гречки, макаронів, консервів. Ми це їмо. А вранці я останню банку кільки відкрила.
— А м’ясо ви їсте?
— Ні, зараз ні. Ось бабуся отримає пенсію — тоді курочку купить, а ту ми вже з’їли. Ну, що вона після пенсії купувала?
— Так, тоді аптека, потім магазин, і потім до вас. Сідай в машину. Он у ту білу.
— Ого, це ваша? А ви багатий, напевно.
— Так, напевно, — втомлено відгукнувся Іван Олексійович і сів за кермо.
Валя влаштувалася ззаду й буквально не дихала.
Іван Олексійович справді був багатою й дуже поважною людиною в цьому місті. Він багато років займався будівництвом і встиг непогано піднятися. Напевно, і розбагатів — на зло та всупереч долі. До 13 років Ваня жив з мамою у маленькому селищі.
Мама працювала в бібліотеці, намагалася виживати удвох з сином на копійчану зарплатню. Батька свого Ваня не знав, а коли питав, мама тільки відмахувалася й замовкала.
Коли ж він одного разу допік її своїми розпитуваннями, вона розплакалася й у сердито крикнула: «Немає твого батька! Втік він, боягуз, боргів по всьому селищу назбирав і все програ́в. Дім наш програ́в і втік. До нас сюди можуть його дружки якось заявитися й дім забрати. Розумієш? Нікого в нас з тобою нема. Тільки ти в мене, а я в тебе. Ось і вся родина».
Потім Ваня дізнався, що мама все зароблене віддає за свого чоловіка, всіма правдами й неправдами намагаючись відстояти дім. Але, незважаючи на безвихідь, вона не дозволила дорослим проблемам і помилкам зіпсувати його дитинство.
Пекла пиріжки, читала йому вночі книжки, прикрашала ялинку дощиком і блискучими іграшками, водила його на річку й навіть показувала, як вудять рибу. Іноді з роботи вона приносила якісь неймовірні смакоти: шоколадки, вафельні торти, копчене м’ясо.
Ваня уплітав за обидві щоки й питав: «Мамо, звідки це все?» — «Допомагає одна жінка, Галина Вікторівна. Вона зі мною працює й іноді щось передає для тебе. Каже — коли є, треба ділитися. Ну а я не відмовляюся».
Він бачив Галину Вікторівну лише раз, та й то майже не пам’ятав того. Йому було років десять, коли Ваня звалився з високою температурою й жахливим болем у горлі. На дворі стояла люта зима. Дороги до селища замело. Виїхати неможливо.
Швидкій взагалі не пробитися. Він лежав у маренні й напівсні. Мама відпоювала його чаєм, терла оцтом, давала якісь ліки, але краще не ставало. І вже пізнім вечером приїхала Галина Вікторівна — висока молода жінка у пуховій хустці й шубі. Вона привезла сильні таблетки.
— Це хороші антибіотики, німецькі. У нас таких нема. Точно допоможуть.
— Галино Вікторівно, я навіть не знаю, що робити.
— Бери, бери й відпоюй чаєм. Як дороги почистять — одразу викликай лікаря.
— А якщо не дотягнемо?
— Та ну ти що! Він у тебе хлопець кремезний, дотягне.
— Ох, ви стільки для мене робите.
— Та як же не робити? У мене в самої таких двоє. Знаю, як із хлопчаками важко й скільки їм усього потрібно.
— Якби не ви — ми б не вижили. Скільки справ накоїв Олексій. Чоловік мій колишній. Я віддячити вам хочу за всю вашу доброту. Є одна річ — і я хочу віддати її вам.
Вона зняла з шиї срібний кулон.
— Це ти що видумала? Там наші фотографії з Ванечкою. Візьміть на пам’ять. Річ стара, не дуже цінна, але ви стільки зробили для нас. Хочу, щоб лишилося у вас. Ви наче наша родина.
— Ну, Вєро, ти даєш.
— Будь ласка, візьміть.
Подальшої розмови Ваня не чув. Він заснув і проспав до ранку. Одужував довго, але завдяки тим самим таблеткам став на ноги. Мама потім ще довго говорила, що це Галина врятувала йому життя, а Ваня був абсолютно щасливий з мамою й знав, що вона робить усе для нього, і уявляв, як виросте, піде працювати, купить їй новий золотий кулон.
Але все сталося інакше. В один із тихих вечорів до них прийшли троє чоловіків і почали вимагати звільнити дім. «Борги треба повертати». Віра кричала, благала, плакала, билася в істериці, а потім різко встала, замахнулася на одного з непроханих гостей, але раптом гепнула, упала на диван і обім’якла. Чоловік намацав у неї на шиї пульс і спокійно промовив: «Відкинулася! Проблема сама собою вирішилася. Чудеса!»
У молодої й красивої мами просто зупинилося серце. Після того Ваню відправили в дитячий будинок.
Першого року він там не пам’ятав. Так горював за мамою, за своїм колишнім життям. Зруйнувався його світ, і не було в ньому більше ні світла, ні тепла.
У дитячому будинку було важко. Його били, він оборонявся, як міг, і мріяв лише про одне — вирватися звідти й зажити так, щоб не їсти шоколадну цукерку під ковдрою, а дозволити собі все, що захочеться.
Він пообіцяв собі, що будь-що розбагатіє — і в нього вийшло. Багато вчився, працював, ризикував, пробував і зміг створити сильний бізнес.
Напевно, всього б цього й не сталося, якби він рано не одружився на Олені й не став батьком двох чудових доньок — Віри й Каті. І коли в нього щось не виходило, хотілося відступити, але він завжди думав про них — що вони будуть їсти, чи вистачить їм суконь, іграшок. І він боявся тієї бідності, в якій жив разом із мамою. Не міг дозволити, щоб навіть віддалено його дівчатка це відчули.
Так, він був багатий і не соромився цього. Своєю працею, своїм розумом він усе це заробив і завжди пам’ятав про маму й Галину, яка врятувала йому життя. І ось зараз у цієї дівчинки він побачив кулон, у який була вставлена фотографія його мами. «Невже та бабуся — і є Галина?»
— А чим вона хворіє? — запитав Іван Олексійович, коли вони вже купили все потрібне в аптеці й магазині.
Там Валя поводилася дуже скромно. Узяла лише гофрований пакунок із десятком яєць, булку хліба, макарони й три невеликі консерви. Іван сам доверху наповнив кошик і на величезну купу продуктів поклав ще й ананаса. Так що тепер вони з повним багажником їхали в передмістя. Таблетки для бабусі вона туди покласти не дала — боялася, що можуть випасти чи загубитися. То ж Валя поклала їх у кишеню куртки й надійно закрила її на блискавку.
— Та у неї багато що болить: нога, голова, серце. Лікар стільки навиписував. Що можемо — купуємо. Ну, для серця найважливіші.
— Чому ти одна з нею живеш? Де батьки?
— Їх не стало після дорожньої пригоди. Ще дядько був. Він на риболовлю пішов — і під лід провалився. Бабуся одна лишилася й забрала мене до себе. Ну, якщо з нею щось станеться — мене вже тоді в дитбудинок. А я туди не хочу. Знаєте, як там погано? Ось ви багатий — вам цього не зрозуміти.
— Чому ж не зрозуміти?
— Та тому, що дорослі дітей у дитячі будинки віддають, тому що не знають, що там погано. А от якби знали — не віддавали б.
— Повір мені, дорослі знають. Вони ж теж колись були дітьми, — спокійно відповів Іван. — Так, куди там далі рулити?
— Он по цій вулиці — до кінця. А он — наша хатина.
Іван Олексійович припаркувався біля маленької похилившоїся халупки, більш схожої на сарай. В одному вікні горіло тьмяне світло.
— Бабуся завжди зі світлом спить. Дорого, звісно, але так їй спокійніше.
— Боязко, чи що?
— Вона, як у темряві засинає — дітей своїх бачить, тата й дядька. Ну а як зі світлом — то нормально. Ходімо.
Іван Олексійович вийшов із машини, узяв пакет і пішов доріжкою. Було ясно, що в плюсову температуру тут глибока багнюка, але зараз її скував мороз, і вона майже не липла.
— Заходьте, тільки роззуйтеся, будь ласка, он там капці біля печі. Я підлогу вчора мила. Не можна взутим.
Іван Олексійович неохоче зняв свої дорогі черевики, вліз у діряві капці й пройшов далі. У тьмяному світлі він розгледів убогу кімнату. Біля однієї зі стін з килимом стояло ліжко. На ньому під двома ковдрами лежала бабуся. Голова її була пов’язана кольоровою теплою хусткою. У хаті було холодно. Вона куталася, як могла.
— Добрий вечір,
— Добрий, — тихенько відгукнулася жінка. — Ви хто? Валю, хто це?
— Бабусю, це Іван Олексійович. Він допомогти хоче.
— З чого б це вам допомагати? Що вам треба? Нема в нас нічого. І дати мені вам нічого.
— Та ви мені вже допомогли. Ви ж Галина Вікторівна?
— Галина Вікторівна. А ви хто?
— Знаєте, історія, звісно, дивна. Мені ваша онучка хотіла продати срібний кулон, а я, побачивши його, зрозумів, що знаю його. Та не міг збагнути — чому. І ось, коли відкрив його — побачив там фотографію моєї мами.
— Не може бути… Ванечка, ви — син Віри?
— Так, виходить, що так. Я вас майже не пам’ятаю. Знаю, що ви нам дуже допомагали, але пам’ятаю, як ви ліки зимою привезли. Мама стільки разів про це потім ще говорила.
— Так, були часи… І це правда — кулон твоєї мами.
— Я його з трудом пригадую, але фотографію одразу впізнав. Я, власне, такою й пам’ятаю маму — молодою, щасливою. Хоч життя її, звісно, було пеклом.
Літня жінка з ледве сіла на ліжку й сильніше закуталася у свою в’язану безрозмірну кофту.
— Бабусю, та чого встаєш-то? Чай ще не зігрівся. Ось як зігріється — тоді й встанеш. Поп’ємо, а потім тобі ліки дам. Ти ж голодна. Іване Олексійовичу, стільки всього купив.
— Потім, Валечко, не до того. Ваню, тобі я сказати хотіла… Все життя мене це гнітило, убивало просто. Дуже шкодую, що не змогла тебе забрати з дитбудинку. Коли це все з Вірочкою сталося, мене в селищі не було. Тебе забрали. Я повернулася, почала шукати, але знайти не змогла. Там така бюрократія — кінців не знайдеш. Постійно про тебе думала, а коли моїх двох хлопців не стало — ще більше про тебе згадувала. Думала — от знайшла б тоді тебе, зараз би був ще й син. От лишилася одна з Валюшою, а скоро й мене не стане. Що з нею-то буде — незрозуміло.
— Ну що ж. Так склалося життя. А в мене, знаєте, лише одне питання. Чому ви нам тоді так допомагали? Ви ж, наче, жили небагато. Звідки зайві гроші-то?
— Ай, це-то й є найголовніша таємниця. Я — двоюрідна сестра твого батька. Олексій зробив жахливо, кинув Віру з боргами, втік. Я проклинала його, лаялася, а він по-своєму вчинив. Тільки він через якийсь час вийшов зі мною на зв’язок, попросив вас не кидати. Та я б і сама того не зробила. Рідна це кров.
— Він вам що, гроші давав, щоб нам допомагати?
— Ні, не давав. Звідки в нього гроші? Тинявся країною, поки не згинув десь. Поняття не маю, де похований. У мене-то чоловік був, це в твоєї матері — нікого. Ось я як могла вам допомагала. Мама твоя нічого не знала, а то б так допомогу не прийняла. А я плакала, коли вона мені цей кулон віддавала. Складно це все. Не просто життя пройшло. Моє закінчується, а у Валюші — воно тільки починається. І от бачиш — у халупі, без грошей і без нормальної їжі.
— У неї буде інше життя. І у вас теж, — сказав Іван.
— Ти не сердишся на мене?
— Ні, звісно. Ну як ви можете відповідати за вчинки мого батька? Ви мені життя врятували й не дали нам із мамою загинути з голоду. Так що всім, що в мене зараз є, я зобов’язаний вам не менше, ніж мамі.
— Та що ти таке говориш! Ти лише сам собі зобов’язаний. Якщо в люди вибився з того мороку, в якому опинився, то твоя заслуга в цьому.
Валя сиділа на старенькому стільчику біля стіни й слухала розмову, затаївши подих. Вона тримала ліки, усе хотіла дати їх бабусі, та боялася перервати розмову двох втомлених від життя дорослих.
— Я вас звідси вивезу. Не хвилюйтеся. Валюша, ми з тобою, виявляється, родичі. Чайку нам зробиш? Там десь печиво, шоколадки були в пакеті.
— Зроблю! — підбадьорилася дівчинка й побігла на кухню.
Іван Олексійович перевіз їх у місто й взявся за обох. Вони оселилися в купленій ним квартирі й жили там тихо й спокійно. Галина Вікторівна пройшла всіх потрібних лікарів, отримала хорошу терапію й пожвавішала. «Ще пиріжків на печемо, — говорила вона. — Ще по живемо!» Валя ж пішла вчитися в приватну школу й почала наздоганяти програму, яку пропустила, поки доглядала за бабусею, тинялася заправками й продавала нехитрі речі.
Вони часто бачилися з доньками Івана Олексійовича, і, не вникаючи в родинні зв’язки, Валя кликала їх сестрами. Іван же забрав кулон матері й сам вставив туди свою дитячу фотографію. Відтоді носив кулон завжди з собою. А коли нервував чи переживав про щось — стискав кулончик у руці й відчував його тепло.
Ні, йому тоді на заправці не здалося. Срібний кулон був теплим завжди. Таким же теплим, як руки мами.
