fbpx
Дозвілля
Мамо, тату, а чому у вас одна мама? Адже так не буває

Маленький п’ятирічний Михайлик сидів на підвіконні і дивився у вікно. Мама обіцяла прийти, може ще трохи і вона з’явиться ось з поза того кута. Тоді Мишко вибіжить їй на зустріч, простягне до неї ручки. Мама підхопить його і буде кружляти. Потім притисне до себе і поцілує. Обов’язково шепне йому на вушко:

— «Люблю тебе, кошенятко моє».

— Михайлику, ходімо до діток. Всі вже їдять. Тобі теж слід поїсти, — сказала йому жінка.

— Я не буду. Я до мами хочу.

— Михайлику, мама прийде, обов’язково прийде. Тільки тобі потрібно трохи вирости, а як виростеш і дістанеш до цієї лінії — жінка провела уявну лінію на середині вікна, — Мама відразу і прийде. А, щоб вирости, потрібно добре їсти і добре спати. Ходімо, я тебе з хлопцями познайомлю.

Мишко трохи подумав, подивився на вікно.

— А це довго? — запитав він.

— Не дуже, потерпи трохи.

Вона взяла Михайлика за руку, відвела в сусідню кімнату, посадила за стіл.

— Ось, діти, це Мишко. Він тепер буде жити з нами.

— Привіт, я Петька. А це моя сестра Оленка, — представився, хлопчик, що сидів поряд і кивнув у бік дівчинки, яка старанно жувала котлету, — Ти її не ображай, бо будеш мати справу зі мною. Зрозумів? Я на десять хвилин старший за неї, вона мене слухається.

— Не заважай, мені потрібно їсти , щоб вирости, — відповів Мишко, — Тоді мама прийде і забере мене.

— Круто, у тебе є мама? А тато? Ось у нас із Оленкою нікого немає. Тільки ти Оленці не говори, бо вона плакатиме. Маленька ще, та й дівчина.

Мишко задумався, йому не хотілося розповідати про тата. Він приходив додому завше невдоволений. Іноді і йому перепадало. Мама сумувала. Дуже він не любив і остерігався батька.

— Немає в мене тата, — обманув він, — не потрібен він нам. Знаєш яка у мене мама добра. Вона мені іграшки купує і цукерки. Ось коли прийде забирати, цілу купу цукерок принесе, коли я виросту до сюди

— Нам теж давали цукерки на свято. Правда я свої не з’їв, Оленці віддав. Вона їх дуже любить. А я — чоловік, можу і без цих дрібниць обійтися. Хоча іноді дуже солодкого хочеться.

— Я тебе пригощу і Оленку теж.

Після обіду він повів хлопців показати уявну лінію на вікні.

— Ось, коли я виросту до сюди, мама прийде і забере мене.

Хлопці із заздрістю розглядали вікно.

До них підійшли старші хлопчаки.

— Ха, ха, ха! Не видумуйте нісенітниці. Ніхто до вас не прийде і не забере, розсміялися вони.

— А ось і прийде. Вона обіцяла.

— Казки це все, а ти казкар, — знову почали кепкувати дорослі хлопці.

Мишко почервонів від почутого, стиснув ручки і кинувся на кривдників з вигуками: —«Ні, вона мене забере, забере, забере». Петька, побачивши нерівний поєдинок, кинувся виручати нового друга. Навіть Оленка схопила чиюсь руку і вчепилася в неї зубами.

— Так, що тут відбувається? — жінка розтягнула дітей в різні кути.

Ось так пройшов перший день Михайлика в дитячому будинку. Синє око, порвана сорочка і двійко нерозлучних друзів Петрик і Оленка.

Чотири роки пролетіли швидко. Мишко вже знав, що маму через батька посадили. Він прийшов пізно і почав буянити. Схопив щось і на Михайлика. Не встиг, мама його «випередила».

Вечорами він, Петька і Оленка діставали заповітну коробочку, де зберігалися мамині листи і багато разів перечитували їх.

Обережно все ховали в затишне місце, а потім разом писали листа мамі. Вони знали, що через три місяці вона приїде і забере Михайлика. Але все ж, кожного дня після обіду, вони йшли до вікна і дивилися, чи доріс Мишко до уявної лінії.

Одного разу, вони знову підійшли до вікна. До лінії ще не вистачало близько десяти сантиметрів. Мишко глянув у вікно. І з-за рогу з’явилася знайома постать в сірому плащі.

— Мама, — промовив хлопчик спочатку тихо, а потім дуже голосно, — Мама! Мамуся!

Він вибіг їй на зустріч, розкинув руки. Мама обійняла його міцно, міцно і шепнула на вушко: «Я люблю тебе, моє кошенятко. Я дуже сумувала за тобою!»

Двоє дорослих чоловіків поправляли огорожу, жінка висаджувала квіти на ще свіжому горбочку землі.

— Мамо, тату, а чому у вас одна мама? Адже так не буває.

— Буває, донечко, буває. Твоя бабуся, а наша з татком і навіть дядька Петра — мама. Вона найкраща мама на світі.

— Знаєте, я вже дорослий чоловік, а ось досі зрозуміти не можу, — промовив Петро, — як вона в ті часи примудрилася нас з Оленкою забрати з сиротинця?

Михайло поклав квіти.

— Ми дуже любимо тебе, мамо. Ми дуже сумуємо за тобою. Спи спокійно. У нас все добре.

Фото ілюстративне