Мені здається, що той вечір у кухні назавжди закарбувався в моїй пам’яті, наче гарячим залізом. Я саме мила посуд після вечері, а Тимурчик уже спав у своїй кімнаті.
Двері раптом відчинилися, і на порозі з’явився Віталій з великим букетом троянд і пакунком іграшок. Його очі були червоні, ніби він не спав кілька ночей.
— Олено, — почав він тихо, але голос тремтів, — я знаю, що не маю права тут бути. Але благаю… вислухай мене хоча б раз. Я все зрозумів. Все було помилкою. Великою, жахливою помилкою. Дитина… вона не моя. Я зробив тест, і все підтвердилося. Та жінка просто хотіла мене утримати, вигадала все це, щоб я не пішов остаточно. Я розлучився з нею одразу, як тільки дізнався правду. І тепер я тут… бо без тебе і Тимурчика я просто не можу дихати.
Я відвернулася до раковини, міцно стискаючи губку в руці. Серце калатало так, що я боялася, він почує.
— Віталію, — сказала я, намагаючись, щоб голос не зраджував, — ти вже одного разу обрав. Ти пішов. Ти залишив нас. І тепер повертаєшся, коли тобі знову зручно? Коли твої плани зруйнувалися? А ми з сином маємо просто відкрити двері й зробити вигляд, ніби нічого не сталося?
Він зробив крок ближче, поклав квіти на стіл.
— Я не прошу зробити вигляд. Я прошу дати шанс виправити. Я кохаю тебе. Завжди кохав. Просто… я подумав, що зобов’язаний бути там, де, як мені сказали, моя дитина. Я не міг інакше. Але тепер я вільний. І хочу повернутися до справжньої сім’ї. До вас.
— Справжньої? — я різко обернулася до нього. — А ми для тебе були якоюсь запасною? Тимчасовою, поки ти не вирішив, куди тебе більше тягне? Ти знаєш, як Тимурчик плакав ночами? Як питав, чому тато пішов і коли повернеться? Ти уявляєш, що я відчувала, коли ти сказав, що йдеш до іншої жінки й дитини, про яку я навіть не знала?
Він опустив голову.
— Я винен. Повністю. І готовий ціле життя спокутувати. Тільки не відштовхуй мене остаточно. Дозволь хоча б бачитися з Тимуром. Він же мене любить. Він називав мене татом…
— Саме тому я не дозволю, — перебила я. — Бо коли ти знову підеш — а ти підеш, Віталію, я це знаю, — він не витримає другого разу. Краще ніякого тата, ніж той, що з’являється і зникає, коли йому заманеться.
Він довго мовчав, а потім тихо сказав:
— Ти маєш рацію. Я не заслуговую. Але я не піду, Олено. Я чекатиму. Скільки треба.
І він справді чекав. Телефонував щодня. Присилав листи. Привозив подарунки для сина, які я повертала назад.
Але це було вже потім. А все почалося значно раніше…
Я пам’ятаю той день, коли вперше зустріла Віталія, наче вчора. Це було в парку, восени, коли листя вже горіло всіма відтінками червоного й золотого.
Тимурчику тоді виповнилося два з половиною роки. Ми гуляли, годували качок, і мій син раптом побіг за м’ячиком, який вилетів на доріжку. Я кинулася за ним, але хтось інший випередив мене — високий чоловік у темно-синьому пальто підхопив м’ячик і, усміхаючись, простягнув його малому.
— Ось твій трофей, чемпіоне, — сказав він тепло.
Тимурчик засміявся і одразу потягнувся до нього на руки. Я здивувалася — мій син зазвичай соромився чужих. А тут — ніби впізнав рідну людину.
— Дякую, — сказала я, трохи ніяковіючи. — Він у нас не дуже товариський зазвичай.
— Зате дуже симпатичний, — відповів чоловік і простягнув руку. — Віталій.
— Олена, — я потиснула його долоню.
Ми розговорилися. Виявилося, що він працює архітектором, любить прогулянки парком і давно мріє про власну сім’ю. Я розповіла, що виховую сина сама — мій перший чоловік пішов з життя дуже рано, і з того часу ми з Тимуром удвох проти всього світу.
Віталій не злякався. Навпаки — запропонував допомогти донести сумку з продуктами до будинку. А потім — запросив на каву. Я довго вагалася, але щось у його очах — щирість, тепло — змусило сказати «так».
Спочатку ми просто дружили. Він приходив у гості, грався з Тимурчиком, будував з ним замки з конструктора, читав казки. Мій син дуже швидко прив’язався до нього. А я… я боялася. Боялася повірити, що можу знову бути щасливою.
— Мамо, а коли дядя Віталій знову прийде? — питав Тимурчик щовечора.
— Скоро, сонечко, — відповідала я і сама чекала на його дзвінок.
Через пів року Віталій зробив пропозицію. Це було взимку, на ковзанці. Він став на коліно просто посеред льоду, тримаючи в руках маленьку коробочку.
— Олено, я не обіцяю тобі казки без хмар. Але обіцяю бути поруч — і в сонячні дні, і коли буде важко. Хочу, щоб ми стали справжньою сім’єю. Ти вийдеш за мене?
Тимурчик стояв поруч і тримав мене за руку. Я подивилася на них обох — і зрозуміла, що це моє щастя.
— Так, — прошепотіла я.
Весілля було скромним, але дуже теплим. Ми переїхали до його просторої квартири з великими вікнами. Віталій сам облаштував дитячу для Тимура — з ліжком-машинкою і полицями для іграшок. Мій син називав його татом з першого ж дня після весілля, іВіталій сяяв від радості.
Два роки ми жили, наче в гарному сні. Звісно, траплялися дрібні непорозуміння — хто забув купити хліб, хто пізно повернувся з роботи. Але ми завжди мирилися до того, як лягати спати. Віталій мріяв про спільну дитину.
— Уявляєш, — казав він, обіймаючи мене ввечері, — у Тимурчика буде братик чи сестричка. І ми всі разом поїдемо на море. Будуємо пісочні замки, купаємося до посиніння…
Я вже майже погодилася. Почувалася готовою. І тут усе змінилося.
Спочатку я помітила, що Віталій став замкнутим. Приходив додому пізно, на мої запитання відповідав різко, ухилявся від розмов. Я намагалася зрозуміти, що сталося, але він лише відмахувався.
Одного вечора, коли Тимур вже спав, він сів навпроти мене за стіл і довго мовчав. Потім нарешті сказав:
— Олено… мені треба з тобою серйозно поговорити.
Я відчула, як усе всередині стиснулося.
— Що сталося?
— Моя колишня… Світлана… вона написала мені недавно. Сказала, що в неї є син. Мій син. Йому вже кілька років. Вона виховує його сама і… просить допомоги. Каже, що не хотіла руйнувати наше життя раніше, тому мовчала.
Я мовчала. Не знала, що сказати.
Він продовжив:
— Я не можу залишити дитину без батька. Розумію, що це жахливо звучить, але… я мушу бути там. Мушу спробувати. Тому… я подаю на розлучення.
Я пам’ятаю, як світ навколо наче потьмянів. Я не плакала при ньому — лише кивнула і пішла до своєї кімнати. А вночі, коли він уже спав на дивані, я сиділа на кухні й тихо ридала, щоб не розбудити сина.
Наступні тижні були суцільним туманом. Віталій зібрав речі й поїхав до Світлани. Обіцяв допомагати нам фінансово, але я відмовилася. Мені не потрібні були його гроші — мені потрібен був чоловік, який обрав нас раз і назавжди.
Тимурчик довго не розумів, що сталося.
— Мамо, а чому тато більше не живе з нами? Він повернеться?
— Не знаю, сонечко, — відповідала я, обіймаючи його міцніше.
Він перестав усміхатися. Перестав просити казки на ніч. Я записала його до психолога, сама ходила на консультації. Ми потроху вибиралися з цієї прірви, хоч і дуже повільно.
Минул рік. Я вже навчилася жити без Віталія. Знову звикла вирішувати все сама. Почала навіть ходити на курси малювання — мріяла колись давно, але відкладала. Життя наче налагоджувалося.
І тут він з’явився знову. З квітами, іграшками й тими самими словами про помилку.
Після тієї розмови на кухні він не здавався. Телефонував щодня. Приходив під під’їзд. Одного разу навіть чекав мене біля роботи.
— Олено, — сказав він, коли я вийшла з офісу, — я розумію, що ти сердишся. І маєш повне право. Але подумай про Тимура. Йому потрібен батько.
— Йому потрібен той, хто не зникне, коли з’явиться хтось інший, — холодно відповіла я.
— Я більше ніколи… клянуся.
— Клятви легко давати, Віталію. Важче їх тримати.
Він писав листи. Довгі, щирі. Розповідав, як почувається самотнім. Як шкодує. Як Світлана виявилася зовсім не тією, за кого себе видавала — егоїстичною, розрахунковою, готовою на все заради власної вигоди. Як вона зізналася, що вигадала всю історію про дитину, аби лише утримати його.
Я читала ці листи — і серце стискалося. Бо десь глибоко я все ще любила його. Але довіра… довіра зникла безслідно.
Одного разу він прийшов, коли Тимур був удома. Син побачив його через вікно й вибіг у коридор.
— Тату! — закричав він і кинувся до нього.
Віталій підхопив його на руки, притиснув до себе. Я стояла в дверях і не знала, що робити.
— Привіт, мій чемпіоне, — прошепотів Віталій. — Як же я за тобою скучив.
Тимурчик розповідав йому про садочок, про нові іграшки, про те, як намалював корабель. Віталій слухав, усміхався, але я бачила, як блищать його очі.
Коли син побіг показати малюнок, Віталій тихо сказав мені:
— Дякую, що дозволила хоч хвилинку. Я не піду цього разу. Чекаю, скільки треба.
Я не відповіла. Але й не вигнала.
З того дня він почав приходити частіше. Не напрошувався в дім — чекав надворі, гуляв з Тимуром у дворі, водив на атракціони. Син знову розквіт. Усміхався. Знову називав його татом.
А я… я боролася сама з собою. Хотіла вірити — і боялася.
Одного вечора, після чергової прогулянки, Тимурчик заснув у машині по дорозі додому. Віталій допоміг занести його в квартиру, поклав у ліжечко.
— Олено, — сказав він, коли ми вийшли на кухню, — я не прошу негайної відповіді. Я просто хочу, щоб ти знала: я тут. Назавжди цього разу. Без жодних «але». Без інших варіантів. Тільки ти і Тимур.
Я довго дивилася на нього.
— Я не знаю, чи зможу знову довіряти, — чесно сказала я.
— Я розумію. І готовий чекати. Хоч роки. Головне — бути поруч. Дозволь мені хоча б це.
Я кивнула. Не сказала «так». Але й не сказала «ні».
З того часу Віталій став частиною нашого життя знову. Не жив з нами — винаймав квартиру неподалік. Але щодня приходив. Допомагав. Готував сніданки по вихідних. Водив Тимура на футбол. Ми потроху розмовляли. Про все. Про те, що боліло. Про страхи. Про мрії.
Я бачила, як він змінився. Як старається. Як боїться зробити щось не так. І поступово — дуже повільно — щось у мені почало танути.
Минуло ще кілька місяців. Одного весняного вечора ми сиділи на балконі, пили чай. Тимур вже спав.
— Знаєш, — тихо сказав Віталій, — я вдячний тобі за цей шанс. Навіть якщо ти ніколи не скажеш «повертайся додому», я все одно буду поруч. Бо ви — моє життя.
Я подивилася на нього. І вперше за довгий час усміхнулася по-справжньому.
— Може, — сказала я, — одного дня я скажу. Але не поспішаймо. Нехай усе йде своїм ходом.
Він узяв мою руку в свою. Обережно. Ніби боявся, що я відсмикну.
Я не відсмикнула.
І в той момент я зрозуміла: можливо, справжнє кохання — це не те, що ніколи не помиляється. А те, що вміє повертатися, визнавати помилки й чекати, скільки треба.
Ми ще довго сиділи мовчки, дивлячись на зірки. А в серці в мене вперше за багато місяців з’явилася тиха, обережна надія.
Головна картинка ілстративна.
