Дзвінок пролунав о півночі. Олена машинально простягнула руку до телефона, звичним рухом намацуючи окуляри на при ліжковій тумбочці.
— Швидка слухає, — її голос звучав зібрано й професійно, незважаючи на перерваний сон.
Три роки тому вона б передала нічний виклик іншому черговому лікарю. Тоді її графік був ідеально розписаний: денні зміни в приватній клініці, затишні вечори з чоловіком, плани на майбутнє.
Андрій, її чоловік, завжди говорив, що нічні чергування — не для неї. «Ти надто цінний фахівець, щоб витрачати сили на швидку допомогу», — усміхався він, цілуючи її у маківку.
Їхня квартира в центрі міста була втіленням того, до чого вони обоє прагнули. Світла вітальня з панорамними вікнами, де зранку вони пили каву, обговорюючи плани на день. Андрій — успішний фінансовий аналітик, вона — лікар-кардіолог. Колеги часто казали, що вони ідеальна пара.
«Пам’ятаєш, як ми познайомилися?» — часто питав Андрій, хоч чудово знав цю історію. Вона тоді тільки починала працювати в клініці, а він прийшов на профогляд. «Ви так старанно слухаєте моє серце, що я вирішив — воно тепер точно належить вам», — пожартував тоді він.
В той ранок, коли все змінилося, ніщо не віщувало лиха. Звичайний вівторок, початок квітня. Андрій збирався на важливу зустріч з інвесторами.
— Буду пізно, не чекай з вечерею, — сказав він, зав’язуючи свою улюблену сіру краватку.
Олена пам’ятала, як поправила йому комір сорочки. Звичний жест, який вона повторювала майже щоранку.
— Набери, як звільнишся, — попросила вона, цілуючи на прощання. Він кивнув, усміхнувся своєю особливою усмішкою, з ледве піднятим правим куточком губ, і вийшов за двері.
Це був останній раз, коли вона його бачила.
Вечором він не відповідав на дзвінки, вночі — теж. Вранці вона обдзвонила всіх його колег, друзів, лікарні, навіть морги. Ніхто не бачив Андрія після тієї зустрічі з інвесторами, яка, як з’ясувалося, так і не відбулася.
Його машину знайшли на парковці бізнес-центру. Портфель лежав на задньому сидінні, а телефон був вимкнений.
Поліція розпочала пошуки, допити, протоколи, нескінченні питання.
— Чи були у вашого чоловіка вороги, проблеми на роботі, чи не поводився він дивно останнім часом?
Олена відповідала:
— Ні, ні і ні.
Андрій був успішним, любим колегами, бездоганним у роботі. Єдиною дивиною, яку вона згадала пізніше, була розмова за тиждень до зникнення. Він запитав, як би вона поставилася до переїзду в іншу країну. Але тоді це здавалося звичайною розмовою про майбутнє, які бувають у всіх пар.
Дні складалися в тижні, тижні — в місяці. Розслідування зайшло в глухий кут. Друзі й рідні говорили: «Потрібно жити далі».
Олена намагалася, перейшла на нічні чергування в швидкій. Там було легше — метушня й постійні виклики не залишали часу на думки. Але щоразу, повертаючись до їхньої квартири, вона зустрічалася поглядом з його фотографією на стіні. Андрій усміхався. Правий куточок губ був ледь піднятий, наче знав якусь таємницю, яку вона поки не могла розгадати.
Минуло три роки. Вона навчилася жити сама, точніше — існувати. Її життя перетворилося на чіткий розпорядок: чергування в швидкій, короткий сон і знову робота. У їхній, тепер уже тільки її, квартирі нічого не змінилося. Ті самі фотографії на стінах, його друга улюблена краватка у шафі, його улюблена кружка на кухні.
Колеги по лікарні намагалися її підтримати. Особливо турботливою була Марина Сергіївна, завідувачка відділенням.
— Дитятко, тобі потрібно відпочити, — говорила вона, бачачи синці під очима Олени. — Може, візьмеш відпустку, поїдеш куди?
Але Олена тільки хитала головою. Робота була її порятунком.
А вночі, коли місто засипало, вона сідала біля вікна у їхній вітальні й перебирала спогади, наче старі фотографії.
Батьки Андрія часто дзвонили перший рік, потім — усе рідше. Востаннє вони бачилися в річницю його зникнення.
— Лено, мила, він хотів би, щоб ти була щасливою, — сказала тоді його мати, стискаючи її руку.
Вона кивнула, але всередині в ній щось противилося. Як можна бути щасливою, коли частина тебе просто зникла?
Були й ті, хто намагався залицятися. Новий кардіолог у клініці Дмитро часто затримувався після зміни, пропонував підвезти додому.
— Олено, давайте просто повечеряємо разом, — говорив він, але вона завжди знаходила причини відмовитися. Сама думка про нові стосунки здавалася зрадою.
Того вечора чергування видалося дуже важким. Три виклики поспіль, останній — до літньої жінки з серцевим нападом. Вже над ранок, коли Олена заповнювала документи в машині швидкої допомоги, надійшов ще один виклик.
— Чоловік, втрата свідомості, адреса — Берестейський проспект, 42, — повідомила диспетчер.
Щось тьохнуло всередині. Цей район був їй добре знайомий. Вони з Андрієм часто гуляли там у вихідні. Мріяли купити квартиру в одному з нових будинків.
Коли швидка під’їхала за вказаною адресою, уже світало. Охоронець зустрів їх біля входу в бізнес-центр.
— Третій поверх, офіс 403. Чоловікові стало погано під час нічної роботи.
Олена піднімалася сходами, звично перебираючи в голові можливі діагнози: перевтома, гіпертонічна криза, серцевий напад. За три роки роботи в швидкій вона бачила всяке.
Двері офісу були відчинені. Тьмяне світло настільної лампи освітлювало просторе приміщення з кількома робочими столами. Біля дальньої стіни хтось напівлежав у кріслі.
— Добрий вечір, я лікар швидкої допомоги, — промовила Олена, проходячи вглиб офісу.
Людина в кріслі повільно підняла голову, і світ зупинився.
Ті самі очі, та сама зморшка біля губи, трохи сивини на скронях, якої раніше не було. Але це був він. Андрій.
Олена відчула, як медичний чемоданчик висковзує з пальців. Десь на краю свідомості промайнула думка: потрібно щось сказати, щось зробити. Але вона могла тільки стояти й дивитися.
І раптом за спиною вона почула:
— Не рухайтеся, лікарю.
Холодний голос змусив Олену завмерти. Звук дверей, що закриваються пролунав як клацання пастки. Краєм ока вона помітила рух.
Високий чоловік у темному костюмі став між нею та виходом.
— Маш, викликай охорону, — прошепотіла Олена в рацію напарниці-парамедику. Але у відповідь почулися лише статичні перешкоди.
— Не варто, зв’язку тут не має, — пролунав той самий холодний голос. — Сідайте, нам потрібно поговорити.
Андрій, якщо це справді був він, повільно підвівся з крісла. Його рухи здавалися невпевненими, наче він одужував після тривалої хвороби.
— Олено… — прохрипів він, і від звуку його голосу у неї підкосилися ноги.
— Три… роки, — тільки й змогла видавити вона. — Три роки. Андрію, де ти був? Що сталося?
Він зробив крок до неї, але зупинився, коли чоловік у темному костюмі підняв руку в стримуючому жесті.
— Це довга історія, лікарю Олено Сергіївно, — почувся третій голос, і з тіні вийшов ще один чоловік — сивий, підтягнутий, років шістдесяти. Його обличчя здалося Олені знайомим. — Сідайте, будь ласка. Те, що я мушу вам розповісти, займе деякий час.
Олена сіла у найближче крісло, не відводячи погляду від чоловіка. Андрій виглядав змученим, схудлим. Але це безперечно був він. Кожна риса його обличчя, кожний жест були до болю знайомими. Тільки погляд став іншим — втраченим, наче він намагався щось згадати.
— Мене звуть Микола Дмитрович, — представився сивий. — Я керую спеціальним відділом фінансової безпеки. Три роки тому ваш чоловік виявив схему міжнародного шахрайства, яка могла призвести до краху кількох великих банків. Інформація, яку він зібрав, була настільки серйозною, що його життя опинилося під загрозою.
Олена згадала ту дивну розмову про переїзд до іншої країни. Отже, він уже тоді щось підозрював.
— Ми запропонували йому участь у програмі захисту свідків, — продовжив Микола Дмитрович. — Але події розвивалися надто стрімко. У день зникнення було скоєно замах. Нам довелося діяти негайно, без підготовки.
— Чому ви не сказали мені? — Олена подивилася на Андрія. — Чому я мала думати, що ти мертвий?
— Він не пам’ятає, — м’яко промовив сивий. — Під час евакуації стався нещасний випадок — черепно-мозкова травма, ретроградна амнезія. Останні кілька років життя виявилися стерті з пам’яті.
Андрій зробив ще один крок до неї, і цього разу його не зупинили.
— Я почав згадувати, — тихо промовив він. — Спочатку просто образи, уривки… Твій сміх, запах кави зранку, сіра краватка…
Він замовк, ковтаючи.
— Сьогодні, коли я побачив тебе, пам’ять повернулася. Не вся, але… Лено, це справді ти?
Вона підвелася з крісла, подолавши тремтіння в колінах. Три кроки до нього здалися безкінечними.
Його руки — такі знайомі, з маленьким шрамом на правій долоні від дитячої велосипедної аварії — несміливо торкнулися її плечей.
— У мене є всі документи, — голос Миколи Дмитровича звучав тепер звідкись здалеку. — Результати розслідування, медичні висновки, протоколи допитів головних фігурантів справи. Вони вже заарештовані. Суд почнеться наступного місяця. Тепер ви обоє у безпеці.
Чоловік у темному костюмі безшумно відчинив двері та вийшов. Сивий поклав на стіл товсту папку з документами.
— Я залишу вас. Знизу чергує охорона. Вони вас проводять, коли будете готові.
Олена майже не чула його слів. Вона дивилася в очі чоловіка — ті самі очі, що усміхалися їй зі світлини на стіні їхньої квартири усі ці три роки.
— Пробач мене, — прошепотів Андрій. — Я не пам’ятав, але я весь час відчував, що щось втратив, щось важливе…
Її пальці тремтіли, коли вона торкнулася його обличчя. Сивина на скронях, нові зморшки біля очей, триденна щетина. Але запах, його запах — залишився колишнім.
— Я варила каву на двох щоранку, — сказала вона. — Три роки. Щоранку.
І тоді він зробив те, що завжди робив, коли вона була засмучена. Притиснув її до себе, втопившись носом у її маківці. І вперше за три роки Олена відчула, що може дихати на повні груди.
За вікном світало. Десь внизу сигналили машини. Місто прокидалося. Новий день, нове життя. І стільки всього потрібно було сказати одне одному.
Перші тижні були найважчими. Вони вчилися бути разом наново, наче збирали розбиту вазу, обережно, боячись порізатися об гострі краї. Андрій здригався від різких звуків, довго дивився у вікно й іноді завмирав посеред розмови, намагаючись впіймати непомітні спогади.
Олена взяла відпустку в лікарні. Марина Сергіївна, дізнавшись всю історію, розплакалася й обійняла її. «Я ж казала, що дива трапляються».
Колеги передавали вітання, але трималися на відстані, розуміючи, що парі потрібен час.
Їхня квартира ніби ожила. Андрій годинами ходив по кімнатах, торкаючись речей, і кожен дотик повертав йому частку минулого.
— Цю чашку ми купили у Празі, — сказав він одного ранку, тримаючи в руках блакитну керамічну кружку. — Йшов дощ, ми забігли в маленький магазинчик перечекати зливу, і ти закохалася в цей посуд.
Олена кивнула, стримуючи сльози. Кожен повернений спогад був наче подарунком.
Вони починали з простих речей: спільних сніданків, вечірніх прогулянок районом. Андрій розповідав про три роки в програмі захисту свідків. Життя в маленькому містечку на узбережжі, робота бухгалтером у місцевій фермі, квартира з видом на море.
—Я годинами дивився на хвилі й відчував, що десь є інше життя, справжнє, але не міг згадати, яке.
Поступово спливали деталі того дня, коли він зник. Зустріч з інформатором, який передав останній доказ махінацій. Люди які стежили за ним, яких він помітив надто пізно. Спроба піти через службовий вхід бізнес-центру, удар по голові… Прийшов до тями він у лікарні під іншим ім’ям, з паспортом на ім’я Сергія Миколайчука.
— Я мав попередити тебе, — говорив він вночі, коли вони лежали без сну. — Мав знайти спосіб…
— Тихіше, — Олена притискалася до нього міцніше. — Ти тут, і це головне.
Микола Дмитрович регулярно надсилав звіти про хід слідства. Банкіри, причетні до шахрайської схеми, пішли на угоду зі слідством. Їхні показання розкрили масштаб афери: мільярди гривень, десятки підставних фірм, рахунки в офшорах. Андрія викликали для дачі свідчень, але тепер уже під захистом цілої команди фахівців.
Батьки Андрія прилетіли зі Львову наступного ж дня після дзвінка. Його мати ридала. Батько намагався зберігати спокій, але руки в нього тремтіли, коли він обіймав сина.
— Ми знали, ми знали, що ти живий, — повторяла мати, не випускаючи його з обіймів.
Життя поступово набувало нового ритму. Андрій почав працювати віддалено, консультуючи невеликі компанії з фінансових питань. Олена повернулася до лікарні, але вже в денну зміну. Ввечері вони разом готували вечерю. Андрій виявився непоганим кухарем — цього він навчився за час своєї відсутності.
— Знаєш, що допомогло мені не з’їхати з глузду усі ці роки? — запитала якось Олена, нарізаючи овочі для салату. — Я розмовляла з тобою. Щодня розповідала, що сталося, як пройшла зміна, кого зустріла. Напевно, це виглядало дивно.
Андрій відклав лопатку, підійшов і обійняв її ззаду.
— Нічого дивного. Я теж розмовляв із тобою, тільки не знав, що це ти.
Через півроку відбувся суд. Андрій виступав головним свідком. Його показання, підкріплені зібраними доказами, були незаперечними. Організатори схеми отримали довгі терміни, а історія отримала широкий розголос у пресі. Журналісти намагалися взяти інтерв’ю, але вони відмовилися. Досить з них публічності.
У їхню першу річницю повернення вони вперше поїхали на море, у те саме містечко, де Андрій провів три роки під чужим ім’ям. Невеликий готель біля пляжу, шум прибою, крики чайок.
— Я часто сидів тут, — сказав він, вказуючи на кам’яний парапет набережної. — Дивився на захід сонця і намагався зрозуміти, чому море викликає таку тугу. Тепер я знаю. Ми мріяли приїхати сюди разом.
Олена стиснула його руку.
— Ми тут разом.
Ввечері вони сиділи на балконі свого номера, пили вино й будували плани на майбутнє. Справжнє, без чужих імен і фальшивих документів. Андрій дістав із кишені маленьку коробочку.
— Я знайшов це в своїх речах, коли розбирав документи. — Він відкрив її. Всередині лежав простий золотий перстень. — Хочу попросити тебе вийти за мене знову.
Олена розсміялася крізь сльози.
— Ми ж вже одружені.
— Я знаю. Але я хочу нову історію. Нашу історію без пропущених глав.
За ними догорав захід сонця, забарвлюючи море в золоті тони. Десь вдалині грала музика. З набережної долітали голоси перехожих. Звичайний вечір звичайного дня, але для них він став початком нового життя — того, де вже не потрібно нічого шукати, бо найголовніше нарешті знайдено.
— Так, — прошепотіла Олена. — Звичайно, так.
Андрій надів перстень на її палець, і він ідеально підійшов, наче завжди був там. Просто чекав правильного моменту, щоб повернутися додому, як і вони самі.
