Двері грюкнули з глухим стуком. Я застигла біля вікна, спостерігаючи, як Тарас вантажить валізи в таксі. Дев’ятнадцять років – майже два десятиліття спільного життя вмістилися у дві пошарпані валізи та спортивну сумку.
– Ти ще пошкодуєш про це, – кинув він наостанок. – Кому ти потрібна в сорок три? Сивину зафарбовуєш, зморшки ховаєш. Думаєш, хтось подивиться?
Я мовчала. Всередині терпло від образи, але я не дала йому насолоди побачити мої сльози.
– Мовчиш? – посміхнувся Тарас. – Правильно, нема що сказати. Без мене пропадеш.
Таксі від’їхало, а я все стояла біля вікна, машинально поправляючи фіранку. Його останні слова гуділи в голові, змішуючись зі спогадами про те, як рік за роком він методично підривав мою впевненість у собі.
– Куди ти в такому вигляді? Ти ж мати сімейства!
– Яка кар’єра? Про що ти? Кому ти там потрібна?
– У твоєму віці вже пізно щось міняти.
Телефон розривався від дзвінків подруг. Олена, Наталя, навіть Юлія з сусіднього під’їзду – усі рвалися приїхати, втішити, підтримати. Але я вимкнула телефон. Мені потрібно було побути на самоті.
– Сорок три, – прошепотіла я. – Невже справді все?
З дзеркала на мене дивилася розгублена жінка з почервонілими очима. Дев’ятнадцять років я була чиєюсь дружиною, будувала сім’ю, створювала затишок. А тепер що? Хто я тепер?
Взявши телефон, я зателефонувала подрузі й змогла лише вимовити два слова: він пішов.
– Збирайся, – рішуче наказала Олена. – Я їду до тебе. І навіть не думай відмовлятися!
Олена прилетіла, мов метеор, прихопивши повні сумки їжі та пляшку вина.
– Отже, так, – скомандувала вона, – діставай блокнот, і зараз ми почнемо складати план твого нового щасливого життя! Пригадай, про що ти мріяла останні п’ять років?
– Я, – я знову зам’ялася. – Які мрії, Олено? Мені сорок три.
– Припини негайно! – подруга грюкнула долонею по столу. – Саме ці слова ти зараз забудеш. Назавжди!
До глибокої ночі ми багато говорили. Пригадували всі мої мрії, які я відкладала в довгу шухляду.
А вранці я прокинулася з важкою головою і дивним відчуттям свободи. На кухонному столі лежав списаний учора аркуш – перелік справ на найближчий місяць.
– Може, це божевілля, – пробурмотіла я, дивлячись на перший пункт: «Записатися на курси йоги».
Телефон пікнув повідомленням. Олена надіслала адресу салону краси:
– Записала тебе на 11:00. Навіть не думай відмовлятися! Нове життя – новий образ.
У салоні молодий стиліст довго розглядав моє волосся.
– У вас чудова форма обличчя, – зауважив він. – Давай ризикнемо?
Через дві години я не впізнавала себе в дзеркалі. Каре з подовженням, карамельний відтінок волосся, природний макіяж.
– Це справді я? – прошепотіла я.
– А ви сумнівалися! – підморгнув стиліст. – Головне – не зупинятися.
Увечері зателефонувала Наталя:
– Оксано, пам’ятаєш, ти говорила про роботу мрії? У нашій галереї якраз відкрилася вакансія арт-директора.
Минуло два тижні. За цей час багато що змінилося. Я привела себе до ладу – не лише зовні, а й внутрішньо налаштувалася на перемогу.
– Оксана Ігорівна? Проходьте. Наталя багато розповідала про ваші ідеї.
Усе пройшло як по маслу. Я випромінювала впевненість, очі сяяли неймовірним блиском. Мене взяли без вагань.
Увечері на честь нової посади подруги влаштували невелике свято в модному ресторані.
– За нову Оксану! – підняла келих Олена.
– За нове життя, – додала Наталя.
У цей момент до нашого столика підійшов високий чоловік у сірому костюмі.
– Вибачте за турботу, – він злегка зніяковів, – я арт-критик Ігор Савчук. Почув вашу розмову про галерею й не міг не підійти познайомитися.
– Ігор? – пожвавіла Наталя. – Той самий? Ваші статті про сучасне мистецтво просто вражаючі!
– Приєднуйтесь до нас? – запропонувала Олена, лукаво поглядаючи на мене.
Ігор виявився дивовижним співрозмовником. Він говорив про мистецтво так, як ніхто інший.
Дні промайнули непомітно. Робота приносила мені величезне задоволення. Напевно, це було саме те, про що я так мріяла.
Ігор часто заходив до галереї. Спершу – нібито по роботі, а потім уже й не приховував інтересу до мене. Якось він запросив мене на виставку.
– Я не впевнена, – почала я.
– Просто як колеги, – м’яко додав він. – Обіцяю бути виключно професійним.
На виставці ми проговорили три години.
– Знаєш, у тобі є щось особливе. Якийсь внутрішній світ.
Я зніяковіла:
– Це все нова робота. І нове життя.
– Ні, – похитав головою Ігор. – Це все ти. Просто раніше цей світ хтось старанно гасив.
Удома я довго стояла біля вікна, прокручуючи в голові нашу розмову. Вперше за довгий час я відчула себе не чиєюсь колишньою дружиною, а щасливою жінкою зі своїми інтересами.
– Але минуло лише два місяці.
– І що? – перебила Олена. – Ти досить натерпілась. Пора жити далі.
Увечері, надягаючи улюблену чорну сукню, я впіймала своє відображення в дзеркалі. Олена мала рацію – я справді розквітала. Зникла згасла жінка з сумними очима. Тепер це була впевнена жінка, яка знає собі ціну.
Концерт класичної музики виявився чудовим. Саме це мені було потрібно того вечора. Ігор сидів поруч, інколи кидаючи на мене уважні погляди.
В антракті ми вийшли до фойє, де він розповідав про композитора й історію створення творів. А ввечері, коли ми зайшли до маленького, але затишного кафе, Ігор запросив мене до Парижа на виставку.
– Я збираюся писати про неї серію статей. Може, складеш мені компанію?
– Я подумаю, – усміхнулася я.
– Звісно, – усміхнувся Ігор. – У тебе є час до наступного тижня.
Удома я не могла заснути. Уявляла Париж, його вулички, музеї, кафе. І вперше думка про подорож не здавалася чимось неможливим чи забороненим.
Вранці зателефонувала Олена:
– Ну як побачення? І не кажи, що це було не воно!
– Усе було чудово, – зізналася я. – І він запросив мене до Парижа.
– Що?! – вигукнула подруга. – І ти, звісно, погодилася?
– Я сказала, що подумаю.
– Оксано! – у голосі Олени звучало обурення. – Тільки спробуй відмовитися! Ти все життя мріяла про це місто.
– Але це так несподівано.
– А все твоє нове життя хіба не несподіване? Пам’ятаєш, що ти казала два місяці тому? Що хочеш навчитися ризикувати?
Я усміхнулася. Справді, хіба не про це я мріяла? Про свободу приймати рішення, про можливість слідувати своїм бажанням?
У галереї на мене чекав сюрприз – запрошення на закритий показ нової колекції молодого художника. Я поринула в роботу, але думки про Париж не відпускали.
Увечері я наважилася зателефонувати доньці:
– Софійко, як ти дивишся на те, що я поїду до Парижа?
– Мамо, це неймовірно! – вигукнула донька. – Із цим твоїм арт-критиком?
– Ти звідки знаєш?
– Олена розповіла, – засміялася Софія. – І знаєш, мам, я так за тебе рада. Давно пора.
Париж зустрів нас сонцем і прохолодним весняним вітром. Я стояла на балконі невеличкого готелю в Латинському кварталі, досі не вірячи, що це відбувається зі мною.
– Спершу до Лувру? – запропонував Ігор за сніданком.
– А можна спочатку просто погуляти містом? – попросила я.
На третій день, коли ми сиділи в кафе біля Нотр-Дама, мій телефон задзвонив. На екрані висвітилося ім’я Тараса.
– Не заважатиму, – Ігор тактовно підвівся з-за столика.
– Оксано, ти в Парижі? – голос колишнього чоловіка звучав розгублено. – Софія сказала.
– Так, Тарасе. Я в Парижі.
– Із цим критиком?
– Тебе це не має хвилювати, – відповіла я. – Я вперше за довгий час просто щаслива. Чого ти власне, телефонуєш? У мене плани, щось терміново?
На тому боці фиркнули. Тарас почав голосом сповненим образи, зверхності:
— Термінове? Поїхала світ заочі щойно чоловік поріг переступив. Нам треба серйозно поговорити, жінко. Де ключ від квартири? Чого ти замки замінила? І що це за чоловік із яким ти зараз? Як ти себе поводиш, жінко? Зрештою, ти людина у поважному віці, повинна вже розуміти свою відповідальність. Чекаю тебе взавтра вдома.
Я розсміялась від душі. Не знаю. що більше насмішило, чи то тон, чи наївність колишнього чоловіка, а може те, що він вважає узагалі можливим говорити зі мною так.
— Тарасе, ти щось наплутав. Ми розлучені. я тобі ніхто. а квартира моя. тож ніяких ключів ти не отримаєш. А чекати можеш кого хочеш. але не мене. Ти – минуле, яке я намагаюсь забути.
Дивно, але дзвінок Тараса не викликав жодних емоцій – ні жалю, ні образи, ні злості. Просто голос із минулого.
І я остаточно зрозуміла, що відкрита до щасливого майбутнього.
Головна картинка ілюстративна.
