Двадцять років тому вона зібрала валізу і сказала: «Мені треба у справах». Сьогодні вона з’явилася, щоб попросити про гроші, а її зізнання про «помилки молодості» лише посилювало мій внутрішній конфлікт
Життя Матвія, здавалося б, було ідеально вибудуваною фортецею. Міцний фундамент, стіни, зведені терпінням, і дах, покритий сімейним затишком. Він мав невелику, але успішну фірму з ремонту техніки, люблячу дружину Ольгу та двох чудових дітей. Вони жили в невеликому, охайному будинку, придбаному тяжкою працею.
Щодня, прокидаючись, він відчував глибоке задоволення і вдячність. Але іноді, коли він дивився на свій спокійний світ, на серці з’являвся холодок, нагадування про те, що ця фортеця збудована на місці руїн, залишених однією важливою людиною.
Цією людиною була його мати, Світлана. Вона пішла, коли Матвію було всього десять років. Він добре пам’ятав той день. Не було криків чи гучного з’ясування стосунків, лише дивна, задушлива тиша. Вона зібрала невелику валізу, поцілувала його в лоб і сказала, що їй треба поїхати у справах, пообіцявши скоро повернутися. Але скоро не настало. Згодом батько, Петро, пояснив йому з невимовною гіркотою, що Світлана вирішила, що вона заслуговує на краще і знайшла свою долю десь далеко.
Батько залишився сам. Він працював на двох роботах, часто приходив додому виснажений, але завжди знаходив сили, щоб перевірити уроки Матвія, приготувати просту вечерю і розказати на ніч історію. Петро був для сина і батьком, і матір’ю, і найкращим другом.
Він ніколи не дозволяв собі погано говорити про Світлану, хоча його очі завжди виказували невиліковний сум. Він навчив Матвія бути сильним, відповідальним і чесним. Саме завдяки батькові Матвій став таким, яким був: надійним чоловіком та успішним професіоналом.
На жаль, через роки напруженої праці та недосипання, здоров’я батька не витримало і його не стало. Матвій тяжко пережив цю втрату, але встиг подякувати батькові за все, що той зробив. Він пообіцяв собі, що ніколи не забуде цю жертовність.
Минуло ще п’ятнадцять років. Матвій давно вже не думав про Світлану, лише іноді, коли бачив чиїсь щасливі родини, у його душі прокидався старий біль. Він вважав її давно втраченою частиною минулого. Аж раптом одного холодного вечора, коли Матвій переглядав пошту, він побачив повідомлення від незнайомої електронної адреси. Підписано було просто: Світлана.
Серце Матвія стиснулося. Він вагався кілька годин, перш ніж відкрити його. Лист був коротким, написаний невпевненою рукою. Вона просила про зустріч, писала, що приїхала в місто і дуже потребує поговорити. Матвій відчув суміш гніву, цікавості та огиди. Він розповів про це Ользі.
Ольга, його мудра дружина, вислухала його мовчки.
— Що ти відчуваєш, Матвію? — запитала вона обережно.
— Я відчуваю порожнечу, Олю, і якесь холодне роздратування, — зітхнув він. — Вона покинула нас, коли мені було десять. Вона не подзвонила, не написала жодного разу, навіть коли не стало тата. І раптом вона тут. Чого їй треба?
— Дізнайся, — відповіла Ольга. — Ти не повинен нічого їй. Але тобі потрібна ця розмова, щоб остаточно закрити цю сторінку.
Матвій погодився на зустріч у невеликій кав’ярні на околиці міста. Він прийшов раніше і нервово чекав. Коли вона зайшла, він ледве впізнав її. Це була вже не та молода жінка, що поїхала за кращим життям. Її обличчя було втомленим, одяг старим, а в очах не було того блиску. Вона сіла навпроти, поклавши стареньку сумку поруч.
— Привіт, Матвію, — промовила вона тихо.
— Доброго дня, Світлано, — відповів він офіційно. — Ви хотіли поговорити. Кажіть.
Вона глибоко вдихнула, а потім почала свою розповідь. Розповідь була про розчарування. Про те, що її пошуки кращої долі обернулися низкою невдач. Її стосунки не склалися, її очікування не справдилися. Життя її, здається, перетворилося на суцільну боротьбу за виживання. Вона розповідала про важку працю, про злидні і про те, що тепер їй нема куди йти.
— Я не прошу пробачення, бо не знаю, чи ти зможеш пробачити, — сказала Світлана, дивлячись у стіл. — Я розумію, що я була тоді молодою, нерозумною, егоїстичною. Я не знала, як це важко. Мені дуже прикро, що так сталося, але це не поверне час назад.
Матвій слухав, відчуваючи, як його серце кам’яніє. Він думав про свого батька, який віддав своє життя, щоб він мав гідне майбутнє.
— Ви кажете, що вам прикро, — відповів Матвій. — Але де ви були всі ці роки? Де ви були, коли татові було важко? Де ви були, коли його не стало? Ви жодного разу не поцікавилися, як ми.
— Я соромилася, Матвію, — прошепотіла вона. — Я розуміла, що з мене нема чого взяти. Я не хотіла показувати, як я помилилася. Але тепер мені потрібна допомога. Я твоя мати.
Ось і воно, подумав він. Справжня причина.
— Що саме ви маєте на увазі, кажучи потрібна допомога? — запитав Матвій, намагаючись зберегти спокій.
Світлана підняла на нього очі, і в них Матвій побачив розпач, але і водночас певну вимогливість.
— Мені більше ні до кого звернутися, — пояснила вона.
— Я знаю, що ти маєш свій бізнес. Ти добре влаштувався. Я б хотіла, щоб ти щомісяця висилав мені гроші на проживання. Хоча б невелику суму. Або, можливо, ти міг би дозволити мені пожити у вас якийсь час. Поки я не знайду роботу.
— Пожити у нас? — повторив Матвій, і це прозвучало, як чужий голос. — У нас є сім’я, Світлано. Діти. Вони вас не знають. Вони мають свій спокійний, щасливий світ, який я буду захищати.
— Але я твоя мати, — наполягала вона. — За законом ти повинен мені допомагати. Ти не можеш просто відмовитися.
Матвій відчув, як у ньому піднялася хвиля праведного гніву.
— Законом? — його голос став трохи гучнішим. — А де був цей закон, коли мені було десять і я плакав за матір’ю? Де був цей закон, коли тато сам тягнув нас? Ви ж самі вирішили жити не за нашим законом і не за нашим життям.
— Я припускаю, що ти дуже ображений. Я розумію. Але життя таке, що ми часом робимо помилки. І не завжди можна все виправити. Але ти мій син.
— Так, я ваш син, — погодився він. — І я той, хто бачив, як тато працював до виснаження, щоб я мав все. Ви не брали участі в моєму житті, ви не дали мені ні любові, ні підтримки. Ви дали лише біль, з яким я навчився жити.
— Я можу стати бабусею для твоїх дітей, — спробувала вона змінити тему. — Я можу допомагати тобі по дому, з дітьми, я вже не така, як була.
— Ні, Світлано. Наші діти мають чудових бабусю і дідуся. І вони бачать приклад справжньої любові та відданості. Ви не частина нашого життя.
Матвій відчував, що це найскладніша розмова в його житті. Він розумів, що будь-яка допомога, яку він їй надасть, буде зрадою пам’яті його батька. Але водночас він відчував якесь незрозуміле, глибоко приховане почуття, яке наказувало не залишати рідну людину на вулиці, незважаючи ні на що. Можливо, це було виховання, яке дала йому людина, яка сама ніколи нікого не кидала.
Він підвівся, вирішивши закінчити розмову.
— Я не можу надати вам житло, — сказав Матвій твердо. — Це наше сімейне гніздо, і я його буду захищати. Що стосується грошей. Я подумаю. Але це не буде щомісячна допомога, яку ви вимагаєте. Це може бути одноразова підтримка. Як жест. Це все, що я можу. І після цього, я думаю, нам краще припинити спілкування.
Світлана опустила очі і кивнула. У ній боролися образа і розуміння. Вона не отримала того, що хотіла, але отримала шанс не залишитися без останньої копійки.
Матвій залишив кав’ярню, відчуваючи себе виснаженим. По дорозі додому він розмірковував, чи правильне рішення він прийняв. Чи справді він може відмовити матері в усьому? Чи не буде він колись шкодувати про свою жорсткість? Чи має він право судити її, якщо сам не знає всіх обставин її втечі?
Він згадав слова батька:
— Сину, ти маєш бути добрішим за тих, хто був недобрий до тебе. Але ти повинен завжди пам’ятати, хто ти і звідки.
Він розповів про все Ользі. Вона обняла його і сказала:
— Ти вчинив гідно, Матвію. Ти несеш відповідальність за свою сім’ю, а не за чужі помилки. Твоя допомога — це не борг, це твоє добровільне рішення.
І тут постає найважливіше питання. Питання, яке терзає тисячі людей, що зіткнулися з подібною долею. Що сильніше: рідний зв’язок чи біль зради? Чи можна забути всі роки, проведені без матері, і простягнути руку допомоги людині, яка раптом згадала про свої материнські права лише тоді, коли їй стало потрібно? Чи повинен син, який виріс без материнської турботи, платити за чужі помилки?
Матвій відчуває себе на роздоріжжі. Він має можливість полегшити її страждання, але чи не заплатить він за це ціною свого душевного спокою?
А як вчинили б ви на його місці? Чи має право мати, що покинула свою дитину багато років тому, вимагати допомоги, посилаючись на свій статус? Або ж її вчинок обнуляє всі її права?
Ваша думка дуже важлива для нас. Поставте, будь ласка, свою вподобайку під цією історією і напишіть у коментарях, що ви думаєте про ситуацію Матвія. Це дійсно важливо, щоб зрозуміти, як вчинити правильно!
