— Артем, ти взагалі мене слухаєш?
— А? Так-так, звісно, Еліно, — Артем поспішно сьорбнув чай, намагаючись виглядати зосередженим.
— Я питаю, який колір краще для весілля: персиковий чи айворі?
Артем замислився. Чесно кажучи, він взагалі не розумів різниці між цими кольорами, але вирішив ризикнути.
— Ну, персиковий… звучить солідно.
Еліна пирхнула й похитала головою.
— Персиковий — це старомодно! Все буде в айворі.
Артем втомлено кивнув. Ось уже два місяці він жив, як на мінному полі: підготовка до весілля, зустрічі з родичами, вибір ресторанів, примірки костюмів. Але всі ці клопоти здавалися дрібницями у порівнянні з його грандіозним планом.
«От одружуся з Еліною, — думав він, — і все зміниться. Життя засяє новими барвами! З грошима її тата можна буде забути про роботу. Машина, квартира, відпочинок на Мальдівах — ось вона, нова глава мого життя!»
Еліна була дочкою місцевого підприємця — власника будівельної компанії, про якого ходили легенди. Одні казали, що він крутіший за будь-якого столичного олігарха, інші — що це лише показуха, але Артему було байдуже. Йому здавалося, що шлюб з Еліною — це прямий квиток у рай.
Весілля відбулося з розмахом. У ресторані зібралося вся місцева еліта. Тесть сяяв від радості, обіймав усіх поспіль, ніби політик на передвиборчому мітингу.
— Мої дорогі діти! — проголосив він, піднімаючи келих. — Нехай у вас все буде краще, ніж у мене!
Артем, стоячи поруч з Еліною, вже уявляв собі, як цей тост завершиться врученням ключів від квартири чи хоча б новенького автомобіля. Однак замість цього тесть продовжив:
— А тепер найголовніше!
Він підійшов до Артема й урочисто простягнув йому в’язку ключів і спортивну сумку.
— Тримай! Це початок твого шляху!
— Ключі від чого? — здивовано запитав Артем.
— Від Dacia Logan. Надійна машина! А в сумці — документи на бізнес. Тепер він ваш.
Артем розгублено дивився то на ключі, то на сумку.
— Це… який бізнес? — невпевнено уточнив він.
— Доставка води! Своя свердловина, розливний цех, усі дозволи. І майже без боргів! Ну, трохи є, але це дрібниці.
Еліна, здавалося, теж була здивована, але швидко взяла себе в руки.
— Тату, ну ти що, серйозно? Ми ж тільки одружилися!
— Ось саме! Час ставати самостійними. Ну все, щастя вам! — тесть поплескав Артема по плечу й повернувся до гостей.
Артем спробував зрозуміти, чи це жарт, але сумка здавалася надто реальною. Усю ніч він ворочався, поки Еліна тихо сопіла поруч. Він думав про все: про Мальдіви, про нову машину, про те, як замість цього отримав Dacia Logan і бізнес, який ледь тримався на плаву.
Зранку, дивлячись на себе у дзеркало, він пробурмотів:
— Ну що, Артеме, мріяв про казку? Отримуй!
Вранці до будинку молодят пригнали весільний подарунок.
— Отже, так, Артеме, — тесть бадьоро закрив двері автомобіля, який бачив багато кращих часів. — Машина — звір, тільки бак заправити — і в дорогу. Документи я на тебе переписав, страховку на обох оформив, а далі вже ви самі, це тепер все ваше. Сімейний підряд, так би мовити.
— Угу, машина і справді звір. Страшна, — пробурчав Артем, дивлячись на облуплену фарбу й тріщину на лобовому склі.
Еліна стояла поруч.
— Тату, ну ти серйозно? Який бізнес? Ми ж нічого в цьому не розуміємо!
— Еліночко, люба, — батько широко посміхнувся, — ти ж у мене розумниця. А ти, Артеме, чоловік. Розберетеся. Я у вас вірю!
Тесть сів у свою нову іномарку й поїхав, залишивши молодят стояти біля під’їзду.
— Ну і що ми будемо робити? — запитала Еліна, кинувши на чоловіка невдоволений погляд.
Артем знизав плечима:
— Мабуть, рятувати бізнес.
День почався з вивчення вмісту сумки. Всередині виявилося кілька папок із накладними й дозволами, товста книга «Бухгалтерія для початківців» і список клієнтів, серед яких лише двоє робили регулярні замовлення.
— Все зрозуміло, — пробурмотів Артем, гортаючи сторінки. — Ми у повній… воді.
— Та годі тобі, — несподівано оптимістично заявила Еліна. — Ми ж молоді, енергійні, щось придумаємо!
На цьому її енергія закінчилася, бо наступну годину вони обговорювали сімейний бюджет та планували покупки.
З обіду вони вирушили на перше замовлення. Клієнтом виявився якийсь чоловік із дачного селища, який замовив шість великих бутлів води. Передаючи їх, Артем зрозумів, що це не так уже й легко. Один бутель вислизнув і з глухим стуком впав на землю.
— Та ти обережніше! — пробурчав чоловік. — Це ж не дрова. Добре, що не тріснув, а то платив би зі своєї кишені.
Повернувшись додому, Артем зрозумів, що за день вони витратили на паливо більше, ніж заробили на доставці.
— Так, я придумала, — раптом заявила Еліна, дістаючи ноутбук. — Треба розширювати базу клієнтів. Я зроблю рекламу у соцмережах!
Артем лише скептично хмикнув:
— Ну-ну. Подивимося, як твої подружки лайки ставитимуть.
Але Еліна виявилася набагато серйознішою, ніж він думав. Вона не лише налаштувала рекламу, а й записала відео, де розповідала, яка у них «екологічно чиста й корисна вода». На задньому плані стояв Артем, намагаючись усміхатися, але виглядав при цьому, як загнаний кінь.
Ролик несподівано став популярним. Наступного дня телефон розривався від дзвінків.
— Це я вдало у кадр потрапив, — сказав Артем, завантажуючи багажник автомобіля бутлями.
Еліна, яка сиділа за кермом, гордо відповіла:
— Та годі, це мій креатив спрацював.
Вже до вечора вони зрозуміли, що успіх реклами — це не завжди благо. Дехто почав писати образливі коментарі, дехто сміятися з того, що діти відомого бізнесмена воду розливають.
— Я відчуваю, як моє життя котиться в безодню, – сказав чоловік Еліні, коли вони їхали на доставку
— Зате ми разом, — відповіла вона, весело сміючись.
— Разом у болоті, — пробурчав Артем, звертаючи до будинку чергового клієнта.
Цей день став для нього справжнім одкровенням: мрії про багате життя танули на очах, але натомість він уперше відчув себе… корисним.
— Слухай, Артеме, а давай купимо уніформу? — раптом запропонувала Еліна, зачинивши багажник автомобілю.
— Уніформу? Ти що? Ми ледве паливо оплачуємо, — відповів Артем.
Еліна, не звертаючи уваги на його бурчання, продовжувала розвивати ідею:
— Це ж стиль, впізнаваність бренду! У нас має бути якась фішка.
— Хм… не знаю, — задумався чоловік.
— От і чудово, будемо виділятися, — відрізала Еліна, а потім додала з хитрим прищуром: — А ти не боїшся, що конкуренти нас обійдуть?
Конкуренти й справді стали проблемою. Якось, доставляючи замовлення в офіс, Артем побачив припаркований фургон із яскравим логотипом іншої фірми. Всередині стояли акуратні нові бутлі, які виглядали так, ніби їх щойно зняли з рекламного плаката.
— Ми тепер працюємо з ними, — повідомив охоронець, ліниво сьорбаючи чай.
— Чому? — ледь видавив Артем.
— У них доставка швидша, та й машина симпатичніша, — усміхнувся той.
Артем ледве стримався, щоб не вдарити ногою по тому самому «симпатичному» фургону.
— Ну, нічого, ми ще покажемо цим красунчикам! — пробурчав він, повертаючись до своєї машини.
Еліна вирішила діяти радикально. Вона записала новий ролик для соцмереж, в якому вони з Артемом, одягнені в однакові футболки з логотипом «Чиста крапля», розповідали про «гарантію свіжості та справжню сімейну турботу».
— Сімейна турбота? — перепитав Артем, читаючи сценарій. — Це ти про те, як я вчора ледь не впав разом із бутлями, поки тягнув їх на третій поверх?
— Так, — відповіла Еліна. — Це ж була турбота про клієнта!
Ролик знову розлетівся. Дзвінків стало ще більше, але разом із цим почалися й проблеми. Один із конкурентів вирішив підставити їх.
Одного разу, завантажуючи багажник на початку робочого дня, Артем виявив, що одна з коробок із маленькими пляшками порвалася. З неї стирчала пачка брудних листівок із написом: «Не пийте цю воду, вона брудна!»
— Ти подивися, до чого дійшли! — обурився він, показуючи знахідку Еліні.
— Та годі, — заспокоїла вона. — Це ж означає, що нас бояться. Ми їм конкуренцію створюємо!
Еліна, як завжди, знайшла спосіб отримати користь із ситуації. Вона записала нове відео, де розповіла про «заздрісників», які не можуть змиритися з успіхом їхнього бізнесу.
— Тепер це особисте, — пробурчав Артем, розвозячи замовлення з подвоєним завзяттям.
Кульмінацією став велике замовлення від місцевого заводу. Еліна, впевнена у своїх силах, домовилася про доставку одразу 50 великих бутлів.
— Еліно, ти хоч розумієш, скільки це? Ми не довеземо їх!
— Зате який дохід! — відмахнулася вона.
Але у процесі доставки з’ясувалося, що ні Дача Логан, ні Артем із Еліною не впораються з таким обсягом. У результаті вони попросили про допомогу друга Артема — Сашка, який погодився попрацювати за бутель води й вечерю.
Весь вечір вони витратили на те, щоб таки доставити це замовлення. Артем поклявся, що більше ніколи не погодиться на такі авантюри, але десь у глибині душі йому навіть було весело. І справді, який ще бізнес міг подарувати стільки пригод?
Минув рік з того моменту, як Артем уперше взяв у руки ключі від автомобіля і сумку з документами. Дивлячись зараз на їхню стару машину, він міг лише усміхнутися: він тепер бачив у Дачі Логан перед ним стояла цілком пристойну робочу конячку.
— Еліно, ти скоро? — крикнув він, зазираючи в передпокій.
Еліна, на ходу поправляючи кепку з логотипом їхньої фірми, вийшла з квартири з телефоном у руках.
— Зараз-зараз. Мені ще треба сторіз викласти. У нас же сьогодні акція!
— Знову ти зі своїми соцмережами? А працювати хто буде?
— Працюватимемо разом, як завжди, — весело відповіла вона, чмокнувши його у щоку.
За цей рік їхній маленький бізнес перетворився на щось прибуткове. Завдяки наполегливості Еліни та її нескінченним ідеям їхня реклама стала настільки популярною, що навіть конкуренти почали копіювати їхні ролики.
Звісно, без курйозів не обходилося. Якось вони випадково переплутали адресу й привезли воду на похорон замість дня народження. А одна бабуся замовила доставку просто, щоб поговорити:
— А що, зі мною весело, — заявила вона, пригощаючи Артема пиріжками.
У той момент він зрозумів, що бізнес — це не лише про гроші, а й про людей.
Сьогоднішній день був особливо важливим: великий клієнт, місцева мережа магазинів, погодилася підписати з ними довгостроковий контракт. Артем нервував, поки Еліна бадьоро розмовляла з менеджером, розповідаючи про переваги їхньої води.
— І знаєте, — говорила вона, — у нас не просто вода. Це турбота, любов і трохи пригод.
Менеджер усміхнувся й поставив підпис під договором.
— Ну що, Артеме, — сказала Еліна, коли вони вийшли на вулицю, — тепер ми офіційно у бізнесі!
— А ми раніше хто були? Хобі-кур’єри?
Вона засміялася.
— А ще тепер ми можемо купити нову машину.
Артем обвів поглядом свій автомобіль:
— Не знаю, я вже звик до нього.
Увечері, сидячи на кухні й підраховуючи виручку за місяць, Артем раптом усвідомив: він дійсно задоволений своїм життям. Звісно, це була не та казка, про яку він мріяв, але у ній він сам виявився героєм.
— Про що задумався? — запитала Еліна, підсівши до нього.
— Та так… Думав, що одружуся з багатою — і все буде легко. А вийшло, що сам заробив.
Еліна усміхнулася.
— А я думала, що вийду заміж за принца. А виявилося, що ти просто Артем.
— Принц? Та ти що, — удавано обурився він. — Я не просто Артем, я Артем Водяний!
Вони обоє засміялися.
І в цей момент у їхньому житті, повному труднощів, але напрочуд насиченому, усе дійсно стало трохи схоже на казку. Правда, без замків, королівств і драконів. Тільки з бутлями води й старим автомобілем, який витримував великі навантаження.
