Дружина поїхала до своїх батьків сама, і я спокійно працював, ні про що не підозрюючи, доки не взяв до рук її старий планшет
Антон та Ірина прожили разом вісім років, які здавалися йому зразком сімейного затишку та непорушної довіри. Їхнє спільне життя було сповнене звичайних, але таких дорогих серцю моментів: вечірні перегляди фільмів, спільні поїздки до моря, тихі розмови на кухні про плани на майбутнє.
Ірина була уважною, ніжною, а її усмішка завжди проганяла втому після довгого робочого дня. Антон, будівельник за фахом, забезпечував сім’ю, щиро вірячи, що вони — єдине ціле, створене для щастя. Він ніколи не припускав, що фундамент їхніх стосунків може дати тріщину, та ще й таку глибоку, що змінить його життя назавжди.
Наближався день народження Ірининої матері, і вона вирішила поїхати до рідного містечка на Заході України, де не була вже майже рік. Звісно, на свято мали зібратися всі родичі та близькі люди. Антон не міг поїхати — терміновий проект вимагав його присутності у місті.
— Мені так не хочеться тебе відпускати, — сказав він, обіймаючи Ірину біля дверей, поки вона складала останню сумку.
— Я повернуся через три дні, навіть не встигнеш скучити, — відповіла вона, її голос був теплим, як завжди, але Антону здалося, що в її очах промайнув якийсь незнайомий вогник — чи то радісного передчуття, чи то прихованого хвилювання. — Ти ж знаєш, як я люблю своїх, і мамі буде так приємно.
— Звісно, люба. Бажаю гарно провести час. Дзвони частіше, — промовив він, цілуючи її на прощання. Коли двері за нею зачинилися, у квартирі запанувала незвична тиша, яка здавалася Антону важкою та неприємною. Він увімкнув телевізор, намагаючись відволіктися від відчуття самотності, і занурився у роботу.
Наступні два дні минули у звичайних турботах. Ірина дзвонила ввечері, розповідала про підготовку до свята, про те, як вона допомагає мамі. Її розповіді були веселими і дещо поспішними. На третій день вона мала повертатися.
Антон вирішив прибрати вдома. Він почав розбирати шафу в спальні, де стояв старий, майже забутий планшет Ірини. Вона користувалася ним рідко, здебільшого для перегляду старих сімейних фотографій, і, мабуть, залишила його на видному місці випадково, коли поспішала.
Планшет був увімкнений. Можливо, його привабила цікавість, можливо, якась дивна внутрішня тривога, але Антон взяв його в руки. Екран засвітився, відкриваючи додаток для обміну повідомленнями. Те, що він побачив, змусило його серце забитися з такою швидкістю, що він ледь не задихнувся.
Це був чат з Максимом. Він знав, що Максим — Іринин шкільний товариш, з яким вони підтримували зв’язок у соціальних мережах, але завжди в загальних групах чи зрідка вітали одне одного зі святами. Тепер же листування було приватним, свіжим і надзвичайно особистим.
Антон провів пальцем по екрану. Останні повідомлення були надіслані сьогодні вранці.
— Яка ти смілива. Тобі дуже пасує щастя.
— А я знав, що ти не змінилася. Пам’ятаєш, як ми мріяли про це?
— Не забувай про мене. Це був один із найкращих днів за багато років. Я сподіваюся, ти скоро знайдеш можливість приїхати знову.
Далі слідувала невелика серія повідомлень, які не залишали місця для сумнівів. Але остаточною крапкою став доданий Максимом знімок — знімок їхнього спільного сніданку у незнайомій кімнаті, що була явно не батьківською кухнею. На знімку Ірина дивилася на Максима з такою відвертою і радісною ніжністю, якої Антон не бачив у її очах, здавалося, вже дуже давно. Навіть сам вигляд Максима — розслаблений, злегка розкуйовджений — говорив більше, ніж будь-які слова.
Руки Антона почали тремтіти. Планшет випав би, якби він не стиснув його з такою силою, що аж побіліли пальці. Світ, який він знав, у якому він почувався захищеним і коханим, в одну мить розлетівся на дрібні, гострі шматочки. Відчуття було таке, ніби він стоїть на краю прірви, а земля тікає з-під ніг. Він не кричав, не ламав нічого. Він просто стояв, відчуваючи, як всередині наростає хвиля гіркоти та нерозуміння.
— Як вона могла? — прошепотів він у порожнечу. — Як вона могла зрадити нашу довіру?
Він відчув потребу знайти відповідь, але не зараз, не по телефону, і не за її відсутності. Він вирішив дочекатися. Дочекатися, коли вона повернеться до їхньої квартири, до їхнього спільного життя, яке для неї, очевидно, вже не мало тієї цінності, що для нього. Він поклав планшет назад, наче нічого не сталося, і, сівши на диван, довго дивився у вікно, не помічаючи ані сонця, ані перехожих.
Через кілька годин Ірина подзвонила, щоб сказати, що вже в потязі. Її голос був бадьорий, як і раніше. Антон відповідав короткими, майже односкладовими фразами, посилаючись на втому. Ірина цього, здається, не помітила.
Коли вона зайшла до квартири, на ній був той самий одяг, що й три дні тому. Вона виглядала відпочилою, навіть якоюсь оновленою.
— Я вдома! — радісно вигукнула вона, обіймаючи Антона.
Він прийняв її обійми, але не відповів тією ж теплотою. Він відчував себе стороннім, актором у поганій виставі. Її дотик викликав у ньому внутрішній протест, але він намагався тримати себе в руках.
— Гарно повеселилася? — запитав він, змушуючи себе посміхнутися.
— Так, чудово! Мама щаслива, родичі були всі, було так багато сміху і спогадів. Це так освіжає, знаєш, побути серед своїх, — говорила вона, розкладаючи речі.
Він промовчав. Коли Ірина пішла до ванної кімнати, Антон зайшов до спальні, взяв планшет і сів з ним на кухні. Коли Ірина вийшла, вона помітила його напружену позу і планшет у його руках.
— Антоне, що сталося? Ти якийсь засмучений. Що ти там дивишся? — запитала вона, насторожено.
Він підняв на неї очі. Його погляд був холодним і порожнім.
— Я дивлюся те, що ти забула стерти, — сказав він тихо, але його голос був сталевим.
— Про що ти? — Ірина підійшла ближче, її обличчя почало бліднути, коли вона побачила відкритий чат.
— Це Максим, так? Твій товариш дитинства, який, виявляється, знає про наші стосунки набагато більше, ніж я хотів би, — Антон поклав планшет на стіл. — Я думав, ти їдеш до матері.
Ірина опустилася на стілець, мов підкошена. Вона не намагалася заперечувати, не намагалася вигадувати брехню. Вона просто закрила обличчя руками.
— Скажи мені, Ірино. Скажи, що це якась дурна помилка, що я все не так зрозумів, — його голос тремтів.
— Я… я не знаю, що сказати. Це було…
— Не було, — перебив він, різко стукнувши долонею по столу. Він одразу ж опанував себе. — Це було. І ти знаєш, що саме. Навіщо? Після стількох років. Після всієї нашої довіри.
— Ми зустрілися випадково на площі. Розговорилися. Він розповів про своє життя, я — про своє. Це було просто… легко. Тиждень тому він приїхав у місто на кілька днів, і коли я була там, він написав, чи не вип’ємо ми кави.
— Кави? — запитав Антон, гірко посміхаючись. — А потім ви вирішили трохи «відпочити»? Ти вжила саме це слово у переписці з подругою. Я прочитав і це. Трохи розвіятися від чого, Ірино? Від нашого життя? Від мене?
Ірина підняла голову. Сльози текли по її щоках.
— Я не хотіла. Я розумію, що це звучить як найгірше виправдання, але я не планувала. Це просто сталося. Я відчула себе… знову тією дівчиною, якою була до заміжжя. Це була помилка, я знаю. Велика, дурна помилка, про яку я шкодую. Я люблю тебе, Антоне.
— Любиш? — він кивнув на планшет. — Люди, які люблять, так не чинять. Що я тепер маю думати? Що тепер робити? Ти їздила до своєї матері, щоб знайти час для зустрічі з колишнім хлопцем? Ти використала сімейне свято, нашу довіру, як прикриття.
— Ні! Я справді їхала до мами! Це не пов’язано. Але коли ми зустрілися, я зрозуміла, що нам обом не вистачало… чогось. Я почувалася спустошеною останнім часом, і мені здалося, що це дасть мені якусь енергію, — вона замовкла, розуміючи, як безглуздо це звучить.
Антон підвівся. Він відчував себе немов уві сні, у якому він не може прокинутися.
— Ти думаєш, що я не знаходжу енергію у нашому житті? Я працюю цілими днями, будую наше майбутнє! Я роблю все, щоб тобі було добре. А ти шукаєш “енергію” в обіймах іншого?
— Я знаю, як я винна. Я прошу тебе, дай мені шанс пояснити. Я не знаю, як ми це переживемо, але я хочу спробувати все повернути. Я припустилася помилки, бо була слабкою.
Антон мовчки пройшов до вітальні, забрав свій телефон і ключі.
— Я не можу зараз говорити. Я не можу дивитися на тебе і вірити твоїм словам. Мені треба побути на самоті, щоб усвідомити все. Не дзвони мені.
Він вийшов, залишивши Ірину саму на кухні, де досі лежав планшет, який став свідком її таємниці і руйнівником його впевненості. Залишив її наодинці з її сльозами і його розбитим світом.
Він йшов по вулицях міста, відчуваючи, як холодний вітер проймає його наскрізь. Що тепер? Чи можна відновити те, що було зруйновано з такою легкістю? Чи зможе він коли-небудь знову подивитися на Ірину і не згадати того знімка, тих повідомлень, цього болючого обману? Чи можна відновити довіру? І чи варто?
Він зупинився біля парку, сів на лавку і прикрив обличчя руками. Він не знав, куди піде ночувати, і не знав, чи повернеться взагалі. Він просто знав, що його життя, яким він його знав, не стало.
Дорогі читачі, ця історія про те, як один необережний крок може зруйнувати багаторічне щастя і довіру. Як ви вважаєте, чи заслуговує Ірина на другий шанс? Чи повинен Антон пробачити її, якщо вона щиро кається, чи довіра, одного разу втрачена, не повертається ніколи? Напишіть свою думку в коментарях. Мені, як автору, це дуже важливо знати. І, будь ласка, поставте свою вподобайку, щоб цю історію побачило якомога більше людей.
