Друг надіслав фотку мого будинку у Харкові. Ще стоїть. Я навмисне весь цей час не питала ні в кого про свій будинок. Не хотіла почути, що мені більше нема куди повертатися. Сьогодні побачила фото, розплакалася

П’ятдесятий день війни. Російський військовий корабель нарешті прибув до пункту призначення. Прекрасно.

Друг надіслав фотку мого будинку у Харкові. Ще стоїть. Я навмисне весь цей час не питала ні в кого про свій будинок. Не хотіла почути, що мені більше нема куди повертатися. Сьогодні побачила фото, розплакалася.

Жінка , яка вигулювала собаку, з грузинським акцентом каже: “Ну чому сумуєш, будинок твій вцілів же”.

Мені важко пояснити їй, що відчуваю.

Я плачу тому, що бачу цю червону цегляну стіну знов. І напис “Стоматологія” на фасаді. І карниз, що похилився ще до війни. І от та, третя сходинка, від якої відкололася плитка. Гектор колись подряпав лапу об скол і я наклеїла туди шматок гумового килимка клеєм “момент”.

Я плачу за своїми засохлими квітами на підвіконні, за кожним магнітиком на холодильнику, за дитячими малюнками доньки на стіні, за неймовірно теплим махровим халатом, що висить на гачку у ванній, за плюшевим ведмежам, що залишилося сидіти на подушці.

Я плачу тому, що в неділю до мене не прийдуть дівчата їсти мацу на “єврейську паску”, і ми не сядемо на моєму балконі з написом “дача”, галасливо розливаючи по келихах червоне сухе вино.

Я плачу тому, що хочу обійняти батьків.

Я плачу тому, що моя подруга Іра свою маму вже ніколи не обійме. А Віталік ніколи не побачить цегляну стіну свого будинку.

П’ятдесятий день війни. Ми не плачемо тепер з якоїсь однієї, зрозумілої причини. Ми плачемо від щастя і від гордості, від безсилля і відчаю та від втоми – одночасно.

Фейсбук Анни Гін.

Фото: ілюстративне.

04/14/2022

You cannot copy content of this page