П’ятдесятий день війни. Російський військовий корабель нарешті прибув до пункту призначення. Прекрасно.
Друг надіслав фотку мого будинку у Харкові. Ще стоїть. Я навмисне весь цей час не питала ні в кого про свій будинок. Не хотіла почути, що мені більше нема куди повертатися. Сьогодні побачила фото, розплакалася.
Жінка , яка вигулювала собаку, з грузинським акцентом каже: “Ну чому сумуєш, будинок твій вцілів же”.
Мені важко пояснити їй, що відчуваю.
Я плачу тому, що бачу цю червону цегляну стіну знов. І напис “Стоматологія” на фасаді. І карниз, що похилився ще до війни. І от та, третя сходинка, від якої відкололася плитка. Гектор колись подряпав лапу об скол і я наклеїла туди шматок гумового килимка клеєм “момент”.
Я плачу за своїми засохлими квітами на підвіконні, за кожним магнітиком на холодильнику, за дитячими малюнками доньки на стіні, за неймовірно теплим махровим халатом, що висить на гачку у ванній, за плюшевим ведмежам, що залишилося сидіти на подушці.
Я плачу тому, що в неділю до мене не прийдуть дівчата їсти мацу на “єврейську паску”, і ми не сядемо на моєму балконі з написом “дача”, галасливо розливаючи по келихах червоне сухе вино.
Я плачу тому, що хочу обійняти батьків.
Я плачу тому, що моя подруга Іра свою маму вже ніколи не обійме. А Віталік ніколи не побачить цегляну стіну свого будинку.
П’ятдесятий день війни. Ми не плачемо тепер з якоїсь однієї, зрозумілої причини. Ми плачемо від щастя і від гордості, від безсилля і відчаю та від втоми – одночасно.
Фейсбук Анни Гін.
Фото: ілюстративне.
04/14/2022
