— Доведи, що я дарувала вам золото! — казала свекруха. — Поверни все!
Дощ стукав по даху старого гаража. Всередині, серед коробок, що пахли мастилом і пилом, Олена метушилася, не знаходячи собі місця. Її руки тремтіли. Вони стискали маленьку оксамитову скриньку — останнє нагадування про колишню ілюзію щастя.
Розлучення з Дмитром вже відбулося: всі документи підписані, чоловік пішов з дому. Але справжнє протистояння тільки починалася. І почалося воно з телефонного дзвінка, від якого в Олени заклякло все всередині.
— Поверни золото, Олена, — вимовила свекруха. — Те, що я дарувала Каті. Хрестик, ланцюжок, сережки. Це сімейне. Воно має залишитися у нашій родині.
— Ніно Степанівно, — Олена намагалася стримати тремтіння голосу, — це подарунки для Каті. Вони належать їй.
— Подарунки?! — пирхнула жінка. — Подарунки роблять родині! А яка ви нам тепер родина? Знайдеш собі нового чоловіка, вивезеш мою онуку хто знає куди, до якогось пройдисвіта, і золото моє пропаде! Віддай усе сама, адже я свої права відстояти зможу!
Олена знала — свекруха, колишня бухгалтерка з впливовими знайомими, дійсно могла відібрати у неї все. Не відповівши нічого, жінка кинула слухавку й заблокувала номер.
Через два дні Ніна Степанівна з’явилася особисто. Без попередження. Олена відчинила, навіть не глянувши у вічко. Побачивши знайоме холодне обличчя, вона стиснула руки. За свекрухою стояла зовиця.
— Ну що, зібрала? — Ніна Степанівна без запрошення переступила поріг і оглянула напівпорожню квартиру. — Де золото?
— У Каті. І залишиться у Каті, — твердо відповіла Олена, ставши між гістьми і дверима до дитячої, де донька дивилася мультики.
— У Каті? — свекруха усміхнулась. — Тобто у тебе. І ти не віддаси? Останній шанс, Олено. Віддай спокійно — уникнеш сварки.
— Це не ваше, Ніно Степанівно. Ви подарували це своїй онучці. З юридичної точки зору…
— Юридичної?! — вигукнула та. — Ти мені ще про закони щось розкажеш? Я тобі покажу закони! Це золото куплено на МОЇ гроші! Доведи, що я його подарувала! Покажи мені дарчу, завірену нотаріально! Немає? То й золото не твоє! Це моє майно, яке ти незаконно утримуєш!
Олена відчула, як під ногами почала хитатися земля.
— Ви… Як так можна! — зірвалось у неї. — Подарували — от і все! Це Катине!
— Запам’ятай: завтра ж подаю заяву до поліції! За крадіжку! Хай прийдуть з обшуком, хай вивернуть усі твої речі! Подивимося, як ти запієш! Заберу своє золото! Через суд, через поліцію — заберу! І тебе ще за образу притягнуть до відповідальності! Свідки є! — мовила жінка.
Вона розвернулася і гучно грюкнула дверима. За нею вискочила Юля.
Олена присіла до стіни, тремтячи від обурення. Викликати поліцію здавалося цілком реальним.
— Обійдешся! — прошепотіла вона твердо. — Не віддам. Нізащо.
Та наступне питання стало руба: де сховати скриньку? У квартирі? Під час обшуку обшукають кожен куточок. Банківська скринька? Немає часу. Віднести батькам? Свекруха може здогадатися.
Погляд Олени ковзнув у вікно. У дворі лив дощ. Ідея освітила її думки — шалена, але єдина. Дощ не вщухав. Навпаки — лив ще сильніше, стукаючи по бляшаному даху гаража. Олена, тремтячи від холоду, стояла під навислим дахом. В одній руці — тьмяний ліхтарик. В іншій — кухонний ніж із тупим кінцем, що слугував їй за лопату.
Вона копала. Копала, не озираючись. І з кожним рухом, з кожним зануренням рук у мокру землю в неї з’являлася впевненість. Залишалось тільки одне, захистити себе. І свою доньку. Від тих, хто не знає меж.
Перед нею — оксамитова скринька. Вона обережно відкрила її. У тьмяному світлі ліхтарика блиснув крихітний хрестик, сережки та тоненький ланцюжок. Олена знову закрила скриньку й втиснула ніж у вологу землю. Копати було важко. Мокра земля прилипала до леза, до рук. Бруд забивався під нігті, залітав на обличчя й одяг. Вона рила яму все глибше й глибше. Холод просочувався під куртку, краплі стікали за комір. Та вона нічого цього не відчувала — лише рішучість.
«Заява в поліцію… Обшук… Крадіжка…»
Слова свекрухи дзвеніли у вухах, підштовхуючи її. Олена уявила, як чужі люди нишпорять у шафах, у іграшках…
Ямка стала достатньо глибокою. Олена обережно опустила туди скриньку. На мить її охопив сумнів.
— А раптом знайдуть? — прошепотіла вона, але майже одразу заспокоїлась. — Ні. Не здогадаються. Вона почала швидко засипати ямку мокрою землею, утрамбовуючи її руками й ногами.
Бруд хлюпав, липнув, але вона працювала, аж поки ямка не зрівнялась із землею.
Зверху Олена накидала стару цеглу, уламки шиферу, що валялися біля гаража. Тепер це місце нічим не вирізнялося.
Минуло два дні. Від кожного стуку у двері Олена здригалася, дослухалася до кожного звуку у дворі. Вона намагалася поводитися, як зазвичай, але всередині все стискалося від страху. І от, серед дня, коли Катя була в садочку, а сама Олена прала речі, пролунав різкий, владний стукіт у двері. Не дзвінок — саме стукіт. Важкий. Офіційний.
Серце Олени впало кудись у п’яти. Вона підійшла до дверей і глянула у вічко. На порозі стояли двоє: чоловік у поліцейській формі з серйозним, непроникним обличчям і жінка у цивільному — з блокнотом у руці. І трохи позаду — постать Ніни Степанівни з кам’яним виразом обличчя. Поруч переминалася з ноги на ногу Юлія.
Олена глибоко вдихнула, намагаючись опанувати тремтіння в руках, і відчинила двері.
— Добрий день. Ви — Олена Семеренко? — поліцейський пред’явив посвідчення. Голос у нього був сухий і діловий. — Старший лейтенант Ковальчук. Це моя колега, інспектор Кравець. До нас надійшла заява…
— Так, я, — голос Олени вийшов тихішим, ніж вона хотіла. Вона навмисно не дивилася на свекруху.
— Заявниця — громадянка Семеренко Ніна Степанівна, — Поліцейський кивнув у бік свекрухи, — стверджує, що ви незаконно утримуєте належні їй ювелірні вироби: хрестик, ланцюжок, сережки. Родинні цінності. Ми змушені провести огляд приміщення. Ордеру в нас немає, але ми можемо обійтися й без нього, якщо вам немає чого приховувати.
— Мені немає чого приховувати. Прошу, заходьте, — жінка відступила й впустила їх до квартири.
Ніна Степанівна увійшла слідом, з виглядом переможниці, кидаючи на Олену отруйні погляди. Юлія мовчки тулилась до матері.
— Покажіть, будь ласка, місця, де можуть зберігатися вказані прикраси. Або, можливо, ви бажаєте видати їх добровільно? — холодно промовив лейтенант Ковальчук.
— У мене їх немає, — відповіла Олена й повела їх квартирою.
Вона відкрила шафу в спальні, показала комод, тумбочку. Поліцейські діяли методично, без грубості, але дуже ретельно: перевіряли полиці, ящики, зазирали у коробки, перебирали складені речі.
Ніна Степанівна йшла за поліцейськими по п’ятах, її очі нишпорили по кожній поличці, кожному ящику, й вона шепотом коментувала Юлії:
— Бачиш? Де ж воно? Сховала!
Олена стояла біля стіни, намагаючись дихати рівно. Кожен відкритий ящик, кожен шелест паперу змушував її стискатися зсередини, хоча вона знала — прикрас там немає. Поліцейські перейшли до дитячої. І там — нічого. Ніна Степанівна оглянула скромну кімнату.
— То де ж ті ваші фамільні цінності? — прошипіла вона голосно. — Може, у плюшевого ведмедика зашила?
Олена ледь стрималася. Підступили сльози — від образи.
— Громадянко Семеренко, — звернувся лейтенант до Ніни Степанівни, — ви стверджуєте, що прикраси мають бути тут. Основні місця зберігання ми перевірили. Як гадаєте, де ще вони можуть бути? Гараж? Підвал?
Свекруха на мить знітилась. Вона явно розраховувала, що знайде шкатулку одразу.
— Гараж! — раптом вигукнула вона, очі блиснули. — Звісно, гараж! Вона могла заховати там!
Олену раптово обдало хвилею холоду. Вони щось бачили? Чи це просто здогад?
— Гараж належить вам? — звернувся поліцейський до Олени.
— Так… Він унизу, у дворі, — ледве промовила вона.
Думка про те, що вони зараз підуть просто до тієї купи цегли… була нестерпною.
— Нам потрібно його оглянути. Ви згодні? — сухо запитав лейтенант.
Олена кивнула й повела всіх на вулицю. Вона відчинила двері гаража, впускаючи поліцейських, свекруху й зовицю всередину.
Запах мастила, пилюки й вогкості вдарив у ніс. Ніна Степанівна оглянула захаращений простір.
— Де? — різко спитала вона. — Куди ти його засунула?
— Я нічого не ховала! — спробувала заперечити Олена, але голос її зрадливо здригнувся. —
Я продала золото ще багато років тому, — додала вона, збрехавши.
Поліцейські почали огляд. Перевертали коробки, знімали банки, перевіряли інструменти. Хтось навіть заглянув під старенький мотоцикл у кутку, вкритий брезентом.
Олена стояла, притиснувшись до стіни, не в змозі навіть поглянути у двір — туди, де під мокрою землею лежала та скринька. Але й у гаражі нічого не знайшли.
— Громадянко Семеренко, — звернувся поліцейський до Ніни Степанівни, голос став трохи суворішим, — огляд проведено. Зазначені вами прикраси не виявлено ні в квартирі, ні в гаражі. У вас є якісь конкретні докази того, що ці речі зараз перебувають у володінні громадянки Олени Семеренко? Окрім ваших слів?
Ніна Степанівна поблідла, потім почервоніла.
— Докази? Та вона ж їх заховала! Винесла! А може, батькам віддала! А може — закопала!
— Які ще «фамільні цінності»? — гірко промовила Олена. — Це були подарунки моїй доньці — на день народження, на хрестини. Після розлучення з вашим сином ви вирішили все відібрати… у дитини. Я продала їх ще кілька років тому. Потрібні були гроші…
У гаражі запанувала тиша. Її слова прозвучали переконливо. Юлія опустила очі. Ніна Степанівна стояла мовчки.
— Це… це все брехня! — вигукнула вона. — Вона бреше! Це моє золото! Я вимагаю продовжити пошуки!
— Для подальшого обшуку потрібні вагомі підстави та, найімовірніше, ухвала суду. На цей момент жодних доказів ваших звинувачень ми не маємо. Перевірка всіх можливих місць зберігання — завершена. Громадянко Семеренко, — звернувся до Олени поліцейський, — підстав для подальших дій на цей момент немає.
Олена кивнула мовчки, відчуваючи, як від полегшення підкошуються ноги. Пронесло.
— Це неподобство! — обурилася Ніна Степанівна. — Я так це не залишу!
— Громадянко Семеренко! — різко перебив її поліцейський. — Заспокойтеся. Ви маєте право оскаржити наші дії в установленому законом порядку. На цей момент перевірка за вашим зверненням завершена з негативним результатом.
Обличчя Ніни Степанівни перекосилось. Вона ніяк не хотіла миритися з такою ситуацією.
— Це ще не кінець, — сказала вона чітко й виразно. — Ти чуєш? Це не кінець. Я все одно поверну своє золото!
Вона різко розвернулась і вийшла з гаража.
Олена залишилася сама, у напівтемряві, серед запаху мастила та старого пилу. Емоції, які тримали її на ногах увесь цей час, почали проходити, залишаючи по собі порожнечу й тремтіння в кожному.
Поліція пішла з порожніми руками, але Ніна Степанівна не здалась. Війна перейшла в іншу фазу — затяжну, виснажливу, судову. Свекруха подала позов, вимагала повернення «фамільних цінностей», доводила, що прикраси належать саме їй, обіцяла всім «докази» й натякала на зв’язки. Та й цього разу доля була не на її боці.
Суд відмовив у задоволенні позову. Відсутність доказів, відсутність дарчих, відсутність навіть опису прикрас — усе це обернулося проти неї. Навіть присутність доньки в ролі «свідка» не допомогла.
Тільки після цього, вже вночі, Олена вийшла до двору. Під холодним зоряним небом, під шум вітру та шелест вогкого листя, вона відкопала скриньку зі своїм маленьким, але таким важливим скарбом. Золото її доньки. Її спокій. Її перемога. Вона обережно принесла шкатулку додому, наче несла серце — розгублене, але ціле. І вперше за довгий час — видихнула.
Вона знала, що це золото може й не принесе ніякого щастя, ані їй, ані Катерині, але віддавати подарунки свекрусі вона не збиралася.
