— Досить, Ярославе! Можеш і далі розповідати родичам про свою “чоловічу відповідальність”, але не забудь згадати, що і квартира, і машина оформлені на мене, бо твої борги ледь не залишили нас без нічого.

— Досить, Ярославе! Можеш і далі розповідати родичам про свою “чоловічу відповідальність”, але не забудь згадати, що і квартира, і машина оформлені на мене, бо твої борги ледь не залишили нас без нічого.

Уляна востаннє поправила комірець блузки, дивлячись на Ярослава крізь дзеркало. Її чоловік стояв поруч, зосереджено натягуючи сорочку. Він прасував її з вечора — кожен шов мав бути ідеальним, як і образ «успішного господаря життя», який він планував сьогодні продемонструвати.

— Тільки без фокусів сьогодні, — кинув Ярослав, не обертаючись. — Ніяких твоїх історій про роботу, ніякої філософії. Говори просто та про господарські справи. Мама не любить, коли жінки випинаються.

Уляна кивнула, хоча спина чоловіка цього не бачила. «Випинатися». Цікаве слово для опису того, як дружина розповідає про свої успіхи.

— І одягайся скромніше. У тебе є щось простіше? — додав він, критично оглядаючи її.

Уляна глянула на себе у люстро: світло-сіра блузка, темні штани, ледь помітний денний макіяж. З прикрас – тільки маленькі сережки з перлинами та обручка. Що може бути скромнішим? Вона вже виглядала як ідеальна «фонова декорація» для його величності.

— Ну ладно, зійде. Тільки пам’ятай: сьогодні сімейний день. Поводься відповідно.

Дорога до будинку батьків зайняла пів години. Ярослав всю дорогу повчав її, як важливо справити враження на дядька Вітю. Дядько працював у великій будівельній компанії й міг допомогти Ярославу з кар’єрою. Уляна дивилася у вікно на будинки, що пропливали повз, і думала про те, якими «дурницями» чоловік вважає її реальні професійні досягнення.

Дім зустрів їх запахом смаженого м’яса та шумом телевізора. Мати Ярослава, Наталія Іванівна, розпливлася в усмішці: 

— Ярославчику, Уляночко, проходьте! Всі вже зібралися.

У вітальні справді було повно родичів. Дядько Вітя, двоюрідна сестра Катя з чоловіком, тітка Олена. Розмова за столом одразу закрутилася навколо Ярослава.

— Ну ось і наш герой! — дядько Вітя піднявся з дивана.

 — Як справи, работяго? 

— Все чудово, дядьку Вітю. Проєкт закриваємо достроково. Начальство задоволене.

Ярослав розправив плечі, ніби щойно підкорив Еверест. 

— А я чув, квартиру купили? Де це?

Уляна сіла на край дивана. Вона спостерігала за цим театром одного актора. 

— У новому районі, трикімнатна, — розповідав Ярослав. — Довго вибирав, звісно. Євроремонт, планування… Зате тепер жити можна. 

— Ой, який молодець! — сплеснула руками Олена. — Віктор мені все обіцяє розширення, а руки не доходять.

Наталія Іванівна принесла салати. 

— Уляно, допоможи, будь ласка, тарілки розставити.

Уляна встала. Вона мовчки розставляла посуд, поки Ярослав продовжував «виступ».

 — А машину яку взяв? — цікавився дядько. 

— Японець. Надійний. Брав не найдешевшу, але й не топову — золота середина. Я принципово без кредитів. Накопичив, купив. Сім’я — це відповідальність.

Уляна відчула, як обличчя починає горіти. «Без кредитів». Цікаво. 

— Уляна ось була не привчена до порядку, коли ми познайомилися, — вів далі Ярослав, глянувши на неї побіжно. — Жила як студентка: сьогодні є гроші –  витратила. Завтра немає — ну і нічого. Можна позичити до зарплати або кредит взяти. Але нічого, я її взяв у руки. Тепер копійку рахує. Бюджет веде. Правда ж, люба?

— Так, — тихо відповіла Уляна.

— Добре, що ти її навчив, — кивнула Наталія Іванівна. — Жінка має бути гарною господинею, та й  годі.  А то зараз усі ці кар’єристки… дім не дім, сім’я не сім’я. 

— А що за робота в Уляни? — запитала Олена.

Уляна відкрила рот, щоб відповісти, але Ярослав випередив: 

— Офісна робота, документообіг, звіти. Нічого особливого, але стабільно. Головне, щоб сім’ї не заважало.

«Нічого особливого». Шість років університету, два роки магістратури, посада начальника відділу. Все це в його версії реальності перетворилося на «звіти», що не заважають побуту.

Розмова перейшла на плани щодо дітей, на політику, потім знову до цін на нерухомість. Кожне слово Ярослава було просякнуте його мудрістю та передбачливістю. Він розповідав про вибір страховки на авто так, ніби сам проводив дні в офісах, хоча насправді цим займалася Уляна у свої вихідні.

— Оце так чоловік! — мрійливо зітхнула Катя. — Відразу видно — господар у домі. А вона у тебе хоч вдячна? Бо зараз жінки все сприймають як належне.

Уляна відчула, як м’язи шиї напружилися до болю. «Вдячна». За що саме? 

— Ще б вона була не вдячна! Але Уляна у мене – розумна дівчинка, — поблажливо кинув Ярослав. — Розуміє, що не кожному чоловіку під силу така відповідальність. 

Це було останньою краплею. Весь той ком образи, мовчання та фальшивих кивків, який вона збирала місяцями, раптом вимагав виходу.

— А давай розкажи рідним, на чиє ім’я оформлені і машина, і квартира, — спокійно, майже лагідно промовила Уляна. — Не соромся.

За столом запала мертва тиша. Дядько Вітя відклав вилку. Наталія Іванівна завмерла з чашкою в руках. Ярослав зблід, його обличчя смикнулося.

— Уляно, навіщо такі подробиці? — голос чоловіка ледь помітно затремтів. — Це ж сімейний бюджет. Неважливо, на кого що оформлено. Довіра — основа шлюбу, правда? 

— Звісно, — погодилася Уляна. — Тільки чому тоді в твоїх розповідях виходить, що все купував ти? Що ти мене зі злиднів витягнув?

Вона обернулася до родичів, чиї очі тепер нагадували блюдця. 

— На моє ім’я оформлені і квартира, і машина. Бо на момент оформлення в Ярослава була безнадійно зіпсована кредитна історія. Банки йому відмовляли.

Ярослав нервово засміявся:

 — Там були технічні проблеми з документами… 

— Борги за трьома кредитними картками та прострочення за автокредитом, — незворушно продовжувала Уляна. — Плюс заборгованість перед податковою. Тому все оформили на мене — на мою зарплату, мою посаду і моє бездоганне минуле.

Повітря в кімнаті стало густим, як кисіль. 

— І машину обирала я, — додала вона. — І кредит оформлювала я. І початковий внесок вносила зі свого депозиту, який накопичила ще до зустрічі з «великим планувальником». Бо моя зарплата більше. Як і відповідальність. А перекладаєш в офісі папірці за копійчану зарплатню, транжириш гроші та не вилазиш з боргів у нас ти. 

Наталія Іванівна різко встала: 

— Може, кави поставлю? — голос свекрухи звучав так, ніби вона намагалася заглушити звук катастрофи. 

— Не треба, мамо, — Ярослав потер лоб. — Уляна просто втомилася. Робота нервова… 

— Не втомилася, — заперечила Уляна. — Просто набридло грати роль фону у твоєму вигаданому житті. Особливо, коли до нас приходили судові пристави за твоїми старими боргами.

Уляна встала й вийшла на балкон. Холодне повітря вдарило в обличчя. Руки тремтіли — не від холоду, а від полегшення. Вона вперше за три роки перестала бути декорацією.

За спиною рипнули двері. Це була Катя. 

— Можна до тебе? — тихо запитала вона. 

Уляна кивнула.

 — Молодець, — пошепки сказала сестра чоловіка. — Я давно підозрювала, що все не так гарно, як він малює. Пам’ятаю, минулого літа в кафе ти платила за всіх. І машину завжди ти ведеш. Та й взагалі… Не схожа ти на жінку, яку «утримують». 

— Чому ж ви мовчали? 

— Хотілося вірити в казку. А Ярослав… у нього просто забагато гордині. Хочеться бути героєм за твій рахунок.

Дорога додому пройшла в мовчанні. Ярослав стискав кермо так, що побіліли пальці. Тільки в квартирі він вибухнув: 

— Навіщо ти це зробила?! Опозорила мене перед усією родиною! Тепер вони думатимуть, що я невдаха! 

— А хіба ні? — Уляна спокійно вішала куртку. — Ти привласнив мої гроші, мої рішення і моє життя у своїх розповідях. Чому я маю підігрувати цій брехні?

— Ми сім’я! Спільний бюджет! — кричав він. 

— Тоді чому ти не сказав: «Ми накопичили»? Чому ти казав: «Я її навчив»?

Ярослав замовк. Він сів на стілець, закривши обличчя руками. 

— Мені просто хотілося виглядати гідно… 

— Гідність не будується на брехні, Ярославе.

Наступного ранку Уляна зробила те, на що не наважувалася роками. Вона зайшла в банк і змінила паролі до всіх рахунків. Скасувала додаткові карти для Ярослава. Записалася до нотаріуса.

Ввечері вона сиділа за столом із блокнотом, згадуючи, як чоловік купував подарунки рідним за її кошти, а потім приймав подяки. Як він хвалився друзям покупками, про які вона домовлялася. У його історіях вона завжди була «тінню», нездатною на самостійні кроки.

— Ти злишся, — сказав Ярослав, заходячи на кухню.

 — Ні. Я думаю. 

— Про що?

 — Про те, що відтепер я буду мовчати тільки тоді, коли сама захочу. А не тому, що ти соромишся правди.

Ярослав довго мовчав, дивлячись у підлогу. 

— Що тепер робити? Дядько Вітя більше не сприймає мене серйозно. 

— А мене ти серйозно сприймав? — запитала Уляна, підходячи до вікна. — Чому в твоїх розповідях я завжди була лише фоном?

За склом мерехтіли вогні міста. Там жили тисячі людей, і Уляна тепер точно знала: вона більше не буде частиною чужої вистави.

— Я не хочу руйнувати сім’ю, — сказала вона, не повертаючись. — Я кохаю тебе. Але я більше не буду декорацією у твоєму спектаклі. Вирішуй сам, як ти будеш пояснювати рідним правду. Я втомилася вирішувати за двох.

Вона відчула, як Ярослав став поруч. Вони обоє дивилися в ніч. Уляні вперше за довгий час дихалося легко. Вона нарешті повернула собі своє життя.