fbpx
Події
Досить! — Катя підвищила тон. — От вже від тебе я такого не очікувала! Помилилася ти! Чуєш, помилилася! — Губи Каті затремтіли, вона підвелася, поклавши долоні на стіл. — Я все знаю про Антона, немає у нього ніякої дружини. Це моє довгоочікуване щастя!

— Я б не повірила, якби сказали. Але я сама бачила: це його дружина. І діти до нього побігли, як побачили. — Ася наважилася сказати подрузі про свої здогадки. — Катрусю, ти занадто довірлива.

— А як не бути довірливою, коли тобі вже за тридцять. І вже вибач, але я не вірю, не може Антон обманювати, навіщо йому це. Він сам намучився в житті, працював цілодобово, довго не міг створити сім’ю… А ти мені про якусь другу жінку і дітей придумала.

— Катрусю, а ти у паспорт його дивилася?

— Уяви собі, бачила паспорт, там все чисто, тільки прописка.

— Та ж зараз можна примудритися і з чистим паспортом одруженим бути. Двоє дітей у нього! Уявляєш, двоє! — Ася навіть на місці всидіти не змогла, почала ходити по кухні, курсуючи від столу до вікна і назад. У Асі не така яскрава зовнішність, як у Каті, але вона вже десять років, як заміжня. Делікатну тему заміжжя Катя зазвичай обходила десятою дорогою, хоч Ася й справді щиро бажала подрузі щастя.

— Те, що ти розповіла, ніяк не співпадає з образом Антона, до того ж ми хотіли одружитися. — Катю немов осінило. — Слухай, а може це була сестра, раз діти так його зустріли?

Ася знову сіла за стіл. — Ну, яка сестра?! Ти б її бачила! Взагалі не схожі. Там така жінка, як тобі правильно пояснити, монумент, а не жінка. Висока, кістка широка, майже на голову вища за Антона. Він темненький, а вона така… не світловолоса, і навіть не руда, незрозуміло яка, безбарвна чи що. Швидше за все, одружила його на собі, а він живе з нею гостьовим шлюбом, з’явиться, як ясне сонечко, і знову ніби на роботі цілодобово, або тижнями й місяцями. А тут ти — така мила, довірлива, красива, в затишній міській квартирці… Чого ж йому не позалицятися до красивої міської дівчини…

— Досить! — Катя підвищила тон. — От вже від тебе я такого не очікувала! Помилилася ти! Чуєш, помилилася! — Губи Каті затремтіли, вона підвелася, поклавши долоні на стіл. — Я все знаю про Антона, немає у нього ніякої дружини. Це моє довгоочікуване щастя!

— Гаразд, не віриш, наступай на чергові граблі! І взагалі, не гарчи на мене. Краще я додому піду. — Ася метнулася в передпокій, схопивши легеньке пальтечко, поспіхом взула черевики. — Хотілося б вірити, що це не так.

— Ну, вибач, вперше за стільки років голос на тебе підвищила. Ти і мене зрозумій, нерви здають, коли намагаюся твої слова зрозуміти. Ніяк у голові не вкладається те що ти розповіла, не вірю я, не вірю.

— Ти хоча б спитала у нього. Ось так візьми і запитай прямо — побачиш, яка реакція буде. — Ася вийшла, сухо попрощавшись.

Катя повернулася на кухню. Ще теплий недопитий чай стояв у чашках, за вікном темніло. Вона відкрила вікно, відчувши осінню свіжість. Осінь цього року була сухою і теплою, милувала око золотисто-червоним листям і синім кольором неба вдень.

«Легко сказати: запитай» — думала Катя. “Одним питанням і навіть словом можна образити людину, на яку, можливо, чекала усе своє життя. З чого раптом в селі, ну або в селищі, у Антона хтось має бути. — Катя навіть подумки не вимовляла слово «дружина», настільки воно здавалося їй далеким в цій ситуації.

Він приїхав втомлений, але щасливий; здавалося, від нього пахне лісом, дощем, якого не було в місті, а є тільки там, далеко в лісі.

— Ну що, всі пожежі загасив? — запитала Катя заглядаючи коханому у очі.

— Якби ж то…

— Все одно ти герой і я хвилююся за тебе.

— Не хвилюйся, ось він я.

Вони сиділи за столом, в кімнаті тихо грав музичний центр, легка музика заповнила простір кімнати. Вона хотіла запитати про ту жінку, але боялася зіпсувати ці перші хвилини зустрічі, боялася почути правду. А раптом ця правда буде руйнівною для неї і для нього. Вона згадала приказку про страуса, який ховає голову в пісок, подумала, що це про неї… І все ж змовчала.

На другий день він поїхав, попередивши, що весь день буде зайнятий, накопичилося багато справ. Вона лягла на диван, загорнулася в плед, як маленька, важкі і нав’язливі думки не відпускали її. Різко піднялася, відкинувши плед, почала швидко збиратися.

Її невеличкий автомобіль завівся без особливих зусиль; хотілося їхати швидше, але постійно призупиняла себе, знаючи, що краще не поспішати. До Асі вона поїхала без попередження, застала її вдома і перевела подих.

— Можеш зі мною поїхати? —запитала Катя збентежену Асю. — Ти зараз маєш час?

— Куди їхати?

— У село? Ну туди, де у вас родичі, і де бачила Антона. Бо я боюся їхати сама.

— Оце ти відчайдушна, Катрусю. Ще вчора навіть слухати мене не хотіла, а зараз відразу зібралася туди їхати. Але навіщо? Ти думаєш, він зараз там?

— Не знаю, просто інтуїція спрацювала, чомусь подумала, що треба поїхати, машина внизу.

— Розвідниця з тебе ніяка, твою машину можна впізнати з тисячі. Ось що, залишай своє авто тут, поїдемо на моєму. Тільки почекай, обід доварю.

— Асю, спасибі тобі. Його сьогодні увесь день не буде вдома.

Село було розташоване у в дуже мальовничому місці. З одного боку два невеликих озера, далі саме село і за ним ліс. Окраїна “обросла” новенькими котеджами. Але жінки поїхали далі.

— Хоч би тітка Олена не побачила мене, знає ж мою машину.

— То може у твоєї родички спитаємо.

— Вона тут живе всього лише місяць, нікого не знає, їй до твого Антона немає діла. Так що нічого вона не скаже. — Он цей будинок, — вказала Ася. Неподалік була зупинка, за якою вони припаркували автомобіль. — Ну і що робити будемо? В засідці сидіти? — Ася сумнівалася в успіху цієї справи. — Краще б ти запитала прямо, а ти вибрала важчий шлях. Можна весь день простояти тут і безрезультатно.

— Ну хоч цю жінку побачу, нехай навіть здалеку, відразу все зрозуміло стане.

— Що зрозуміло? Думаєш по зовнішності можна визначити, ким вона йому доводиться? Я своїми очима бачила, як вона обійняла його, а діти то взагалі вчепилися і не відпускали.

Каті від хвилювання аж жарко стало. — Це була погана і справді погана ідея, краще запитати його вдома, коли повернеться. Може він сьогодні і не загляне сюди.

Через хвилину вона побачила знайому машину; і навіть коли впізнала номер, все одно відмовлялася вірити. Він вийшов з машини, відкрив багажник і взявся діставати “пухкі” пакунки. Вискочили дітлахи, хлопчик і дівчинка років 8-10. Діти схопили його за руки і потягли у бік хвіртки. Він нахилився до кожного і поцілував. Вийшла висока жінка міцної статури. Відчинила хвіртку і всі зникли за нею.

— Може родичка якась?

— Ага, ти сама в це віриш? — Ася подивилася на подругу і їй стало її шкода.

— Так, ти маєш рацію, з такою радістю його зустрічають, особливо діти… Поїхали звідси. — Катя була обеззброєна, розчарована побаченим. — Тепер точно поговорю з ним. Обіцяв до вечора приїхати.

Антон приїхав майже вночі. Вона почула звук машини і підійшла до вікна: на стоянці, засипаній осіннім листям, стояла машина Антона. Двері відчинила, ледь приховуючи хвилювання. Він потягнувся до неї, вона відсахнулася.

— Що трапилося? Ти часом не занедужала?

— Та щось голова розболілася.

— Тоді лягай, я сам розберуся. — У руках тримав пакет з продуктами. У знайомих був, овочами пригостили, натуральними, без нітратів.

Катя гидливо глянула на пакет, пішла на кухню, поставила чайник, сіла навпроти. Він виглядав втомленим, ніби працював увесь день. Обережно взяв її за руку. — Ти знаєш, півтора місяці — це, напевно, мало. Хоча для мене достатньо. Я постійно думаю про те, як ми одружимося і ти будеш моєю дружиною.

— Так швидко? Чи не зарано?

— Ні, ми можемо і так жити, скільки захочеш. Але я хочу, щоб ти знала: я знайшов тебе і хочу, щоб ти була моєю дружиною.

Катя відчула клубок у горлі. Якби вона не знала, якби сама не бачила ту жінку і дітей, то була б зараз найщасливішою нареченою.

— Ну, слухай, щось з тобою не те, — Антон серйозно турбувався самопочуттям Катрусі. – Гаразд, давай потім поговоримо, а зараз відпочивай.

— Ну чому ж, можна і зараз. Ти не звертай увагу, все гаразд.

Він знову взяв її руки в свої, подивився в очі. Давно хотів тобі сказати… Був у мене друг Славік… Славік — класний хлопець. Одружився ще у молодості через велике кохання. Ми разом і в ДСНС пішли працювати. Тільки він, коли друга дитина народився, пішов з роботи, — набридло йому цілодобово пропадати. Я відмовляв його, адже у нас і на пенсію раніше виходять. Але Слава не захотів. Не стало Слави рік тому на будівництві. Радів, що додому щовечора приходить, немає відряджень… а воно он як вийшло. А зараз я допомагаю його сім’ї. Адже вони з Альбіною були обоє без батьків, і тепер вона, як мати одиначка потребує допомоги.

І кинути я їх не зможу, сьогодні ось їздив, приймають як рідного. Уявляєш, вони з Альбіною обоє були високими, Славко був майже богатирського зросту, — ото пара були.

Катя слухала, не зводячи з Антона очей.

— Я це для того кажу, що коли одружимося, я не зможу кинути цю сім’ю, хоча б іноді буду змушений приїжджати до них. Адже справа не в подарунках, бо не так вже й багато я їм дарую, головним є те, що вони радіють моєму приїзду.

Катя стиснула руки Антона, їй хотілося крикнути: «Я була там, я все бачила!» Але вона промовчала.

— Я не знала вибач, потрібно було тобі раніше сказати, адже ми тепер разом.

А знаєш, ми якось поїдемо до них. Альбіна постійно говорить: «Бажаю тобі, Антоне, знайти собі хорошу дружину». І Славік теж так говорив. От і набажали… буде у мене дружина хороша, добра і красива.

Катя посміхнулася вперше за вечір, її карі очі, здавалося, засвітилися промінчиками сонця. І байдуже, що за вікном давно вже темно, проте в душі з’явилося світло.

— Обов’язково поїдемо. І подарунки дітлахам купимо. А овочі — від них?

— Від них, Альбіна передала.

Катя подивилася на пакет тепер уже по-іншому.

— Приготую завтра щось смачненьке. — Вона знову подивилася на Антона з ніжністю: — Ти навіть не уявляєш, як чудово, що ти у мене такий, такий чудовий, такий справжній.

Фото ілюстративне.