— Ти хоч уявляєш, скільки все це коштувало?! Я майже не мав відпустки і відмовлявся від справжнього відпочинку кілька років поспіль! У тебе хоч крихта совісті є, чи тобі абсолютно байдуже до моєї праці? Я вже все оплатив, і нам ніхто цю надзвичайно велику суму повертати не збирається, ти це розумієш? Я просто не можу збагнути, навіщо ти змінила рішення і послухала свою матір?! — Мій голос був сповнений роздратування і відчаю. Я відчував, як внутрішнє напруження зростає з кожною секундою.
Зоряна стояла навпроти мене у вітальні, її обличчя було червоним від обурення.
— Я не дозволю тобі негативно відгукуватися про мою матір! — відповіла вона, підвищуючи тон. — Ти просто не можеш поставити себе на її місце, хоча чудово знаєш, як їй зле! Тобі варто було замислитися про свою поведінку: коли вона лежала в медичному закладі, ти жодного разу її не відвідав, наче тобі абсолютно байдуже до її стану!
— Чому я маю відмовлятися від своїх справ і відпрошуватися з роботи, тільки щоб провідати твою маму в лікарні? Ти хіба не можеш це зробити замість мене? — Я вловив її маніпулятивний тон. — І який сенс мені їхати другим колом, якщо ти вже її відвідувала і чудово знаєш, у якому вона стані? За нею й так добре доглядають фахівці, навіщо нам зайвий раз хвилюватися? Можна просто подзвонити медичному персоналу, який все розкаже про її здоров’я, і не доведеться тоді марнувати зайвий час!
Я відчув, що наша розмова перетворилася на безглуздий обмін звинуваченнями.
Ми з Зоряною часто стикалися через різні дрібні непорозуміння, але раніше завжди з’являлася її мама, Галина Степанівна, яка вважала своїм обов’язком вставити свої “п’ять копійок” і “врегулювати” конфлікт.
Але щоразу Зоряна мене захищала і просила маму не втручатися. Я справді думав, що у нас будується міцна сім’я, де кожен готовий заступитися один за одного.
Я мріяв про наше спільне, тепле майбутнє. Проте останнім часом я зрозумів, що наш сімейний корабель, можливо, не такий уже й міцний.
— Дорогий, нам необхідно обговорити тему здоров’я моєї матері, — сказала мені Зоряна пізніше, коли ми залишилися самі. Вона намагалася говорити спокійно, але я відчував, як між нами наростає стіна холоду. — Мені б не хотілося псувати стосунки з тобою лише через неї, але..
— Але ти це робиш, Зоряно, — перебив я, сідаючи навпроти неї. — Я думаю, тобі не варто нагадувати, що раніше ми не їздили у відпустку: спочатку через загальнодержавні обмеження коли всі заклади були зачинені. Згодом ми витратили значну суму на придбання нового автомобіля, а потім тебе звільнили, через що ми знову залишилися без коштів на відпочинок, і довелося жити на заощадження.
Я поклав руки на стіл, намагаючись донести до неї всю важливість ситуації.
— Але зараз, зараз наше фінансове становище нарешті в нормі! Ми маємо достатньо ресурсів, щоб нарешті дозволити собі цей двотижневий відпочинок у найкращому санаторії. Твоя мама перебуває під пильним наглядом висококваліфікованих медичних фахівців, які стежать, щоб її стан, не дай Боже, не погіршився! Я не бачу жодної причини для твого такого надмірного хвилювання. Хіба тобі не хочеться відволіктися від проблем? Уяви: коли ми повернемося з відпустки, твоя мама вже одужає і стане на ноги, а ми трохи розслабимося!
Я намагався торкнутися її руки, сподіваючись, що вона змінить свою думку, але вона відсмикнула долоню.
— Який же ти насправді егоїст, якщо так думаєш! — Її очі випромінювали осуд. — Просто уяви, що було б, якби ти опинився на місці моєї матері! Хіба ти міг би почуватися нормально, коли у тебе буквально немає можливості вільно пересуватися, поки твої діти роз’їжджають по курортах? Мені здається, це максимально підлий вчинок! Якби я знала, що ти будеш так відгукуватися про мою матір, взагалі б не вийшла за тебе заміж!
Я був приголомшений. Її слова були, як холодна вода.
— Що ти таке говориш?! Звісно, мене теж турбує, як почувається твоя мама, але мені здається, ти трохи перебільшуєш із цією гіперопікою! Звичайно, це добре, що ти її не залишила у скрутну хвилину і намагаєшся допомогти, але ми ж не дарма сплачували за її лікування, щоб за нею доглядали фахівці. Просто мені дуже прикро через те, що ми з тобою втратимо таку велику суму коштів через те, що не поїдемо на відпочинок, і нам доведеться заробляти ці гроші знову.
Але, здається, до неї це не доходило.
Я розумів, що мої стосунки з Галиною Степанівною завжди були напруженими. Її упередження щодо мене були очевидними з першого дня нашого знайомства.
— Оресте, ти, звісно, працьовитий, — говорила вона мені одного разу, коли ми приїхали до неї на обід. — Але твої заробітки. Вони не відповідають рівню моєї доньки. Вона могла б знайти когось із вищим статусом, із більш стабільною кар’єрою.
І це при тому, що моя зарплата була цілком пристойною, і я повністю утримував нашу родину!
Вона постійно зневажала мене і критикувала з будь-якого приводу. Їй не подобалася моя робота, не подобався наш автомобіль, не подобалося, як я говорю.
Я припускав, що так поводяться всі матері, які переживають за своїх дочок, і намагався не звертати уваги. Тим більше, що Зоряна завжди ставала на мій захист.
— Мамо, припини! Орест прекрасно справляється, ми щасливі, — казала вона їй.
Я думав: “Ось така дружина — справжній партнер, який не дозволить нікому ображати свого чоловіка”. Я думав, що це показник її любові та вірності. Я помилявся.
Проблема полягала в тому, що я сам, незважаючи на всі образи, ніколи не відмовлявся допомагати Галині Степанівні.
Коли їй потрібен був ремонт, я його робив. Коли їй потрібна була допомога з перевезенням, я це організовував. Але її ставлення до мене ніколи не змінювалося.
Коли вона зламала ногу, впавши зі сходів, я одразу ж оплатив усі необхідні медичні послуги, включаючи приватну палату та найкращих спеціалістів. Сума була значна.
— Я плачу, щоб за нею доглядали фахівці, — сказав я тоді Зоряні. — Нам немає потреби сидіти біля її ліжка, коли про це піклуються професіонали.
Саме тому я вважав свої поодинокі візити достатніми. Але для Зоряни це стало особистою образою якоюсь.Наш відпочинок був не просто примхою.
Ми бронювали його заздалегідь. Це було наше маленьке свято, за яке я буквально «вигризав» час у свого робочого графіка.
Я пам’ятаю, як я мріяв про той відпочинок: сосни, тиша, оздоровчі процедури. Безтурботність.
Я зайшов до кімнати і побачив, що Зоряна складає валізи, які ми вже приготували до поїздки, і ховає їх назад у шафу.
— Що ти робиш? — запитав я, намагаючись зберегти спокій.
— Я розбираю речі, Оресте, — відповіла вона, не дивлячись на мене.
— А чому? Ми ж через три дні маємо виїжджати!
— Ми нікуди не поїдемо. Я не можу залишити маму.
Я знову спробував апелювати до здорового глузду.
— Зоряно, вона під постійним наглядом. Що ти там робитимеш? Ти не маєш медичної освіти. Ти будеш сидіти в чотирьох стінах і дивитися, як вона читає журнали? Це не допомога!
— Це моральна підтримка! — вигукнула вона. — Як ти не розумієш, що їй потрібна донька поруч?! У нормальних сім’ях усі один про одного хвилюються! Діти шукають будь-якої можливості, щоб частіше бачитися зі своїми батьками, навіть якщо у родичів немає жодних проблем!
— У кожного своє поняття про «нормальну» сім’ю! — Я відчув, що мене накриває хвиля емоцій. — Не треба думати, що якщо у твоїй родині такі принципи, то всі інші мають поводитися так само! Схоже, тобі просто подобається сперечатися зі мною, ти спеціально мене виводиш! Ти ж сама знаєш, що ми з твоєю мамою не в найкращих стосунках, тож у мене немає жодного бажання її бачити.
Вона зачинилася у ванній кімнаті і відмовилася далі говорити.
Я залишився сам у вітальні.
— Куди ми перенесемо цю відпустку? — прошепотів я сам собі. — Я оплатив уже весь відпочинок на два тижні, і все забронював! Ніхто нам гроші повертати не збирається, зрозумій це нарешті! Я теж ризикую залишитися без відпочинку, тому що вже наступного місяця мені знову потрібно виходити на роботу!
Я відчував відчай. Я так мріяв про відпустку, про час із дружиною. А вона мене підвела в останній момент, віддавши перевагу ілюзії обов’язку перед матір’ю.
Я вже розмірковував, як хоча б частково повернути ці кошти.
У цей момент увірвалася моя мати, Уляна Павлівна. Вона прийшла, щоб запитати, чи ми вже готові до того, щоб поїхали.
— Оресте, синку, що сталося? Чому ви ще речі не зубрали?
Я пояснив ситуацію. Моя мати, жінка практична, одразу запропонувала, як мені здавалося, ідеальне рішення.
— Зоряна, якщо ти так хвилюєшся за свою маму, залишайся. А ти, Оресте, поїдь зі мною. Я ж так давно не була на відпочинку, і мені це корисно для здоров’я. Тобі не потрібно сидіти вдома, втрачаючи таку можливість. Ти ж заслужив на це.
Я подивився на Зоряну з надією. Це ж компроміс! Я не втрачаю відпустку, а вона може доглядати за матір’ю, зберігаючи свою чисту совість.
Але Зоряна відмовилася.
— Ні. Це теж неприйнятно, — рішуче заявила вона. — Я не хочу сидіти тут у медичному закладі, знаючи, що мій чоловік десь відпочиває. Це змусить мене почуватися ще гірше.
Навіть моя мати була вражена її нелогічністю.
— Зоряно, ти не можеш керувати його відпочинком, якщо сама від нього відмовляєшся! — сказала Уляна Павлівна.
Зоряна лише повторила, що це — “максимально підлий вчинок” щодо її мами.
У цей момент я зрозумів: проблема не в Галині Степанівні. Проблема в її тотальному контролі над Зоряною. Вона дозволяла її матері втручатися в наше життя, ставити її почуття вище за наше спільне благополуччя. Я нарешті усвідомив, що наша сім’я, яку я будував, була лише ілюзією.
Після тривалого, емоційно виснажливого обговорення, ми так і не дійшли згоди. Я вже не думав про втрачені кошти. Я думав про втрачене майбутнє.
Я відчув, що не зможу жити з жінкою, яка у вирішальний момент завжди обере емоційну залежність від матері, а не партнерство зі мною.
Мені не потрібен шлюб, де наша розмова про відпочинок перетворюється на звинувачення в егоїзмі через недугу тещі.
— Я думаю, нам варто розійтися, Зоряно, — сказав я, відчуваючи спустошення, але водночас і несподіване полегшення. — Це не через гроші. Це через те, що ти так і не обрала нас.
Ми вирішили, що все ж таки розлучимося. Мама мене повністю підтримала, а от сестра сказала, що я вчинив не гідно і що не повинен був залишати дружину у таку годину.
Але хіба ж це так?
Головна кратинка ілюстративна.
