Я стояла біля вівтаря в своїй білосніжній весільній сукні, серце гупало, наче хотіло вистрибнути, а в голові вирували думки про те, що ось-ось я стану дружиною Олексія – людини, яку люблю всім серцем.
Але коли музика раптово стихла, а моя майбутня свекруха, пані Ірина, взяла мікрофон, я відчула, як ноги підкошуються.
Гості завмерли, а я стиснула букет так, що пальці заболіли. Ірина завжди була до мене холодною, і я чекала найгіршого.
– Дорога моя невістко, Катерино, – почала Ірина, її голос гучно рознісся залом, а очі вп’ялися в мене. – Я довго тримала це в собі, але сьогодні, у день вашого весілля, я мушу сказати правду.
Гості притихли, хтось навіть затримав подих. Я відчула, як обличчя палає, і подумала: “Ось воно, зараз вона скаже щось, що зруйнує цей день”.
– Ти не та, кого я уявляла для свого сина, – продовжила вона. – Твоя манера триматися, твої звички, твій спосіб життя. Вони не вписуються в наші сімейні традиції.
Шепіт прокотився залом, хтось із гостей похитав головою. Олексій, стоячи поруч, різко повернувся до матері:
– Мамо, що ти кажеш? – Його голос тремтів від напруги. – Це наш день, припини!
Я відчула, як сльози підступають, але стрималася, дивлячись прямо на Ірину. Вона підняла руку, закликаючи до тиші.
– Зачекайте, – її голос раптово пом’якшав. – Я ще не закінчила. Катерино, я помилялася. Я була сліпа, думаючи, що знаю, що краще для Олексія. Ти робиш його щасливим, і це головне. Я хочу вибачитися за все, що було. Дякую тобі за те, що ти є в його житті, і я хочу бути частиною вашої сім’ї. Чи приймеш ти моє вибачення?
Я стояла, не вірячи своїм вухам. Сльози все-таки прорвалися, і я тихо кивнула.
– Дякую, Ірино Василівно, – прошепотіла я. – Я хочу, щоб ми почали з чистого аркуша.
Гості видихнули, хтось навіть зааплодував. Олексій обійняв мене, шепочучи:
– Я знав, що все буде добре.
Мене звати Катерина, і я виросла в маленькому містечку на заході України. Наші сусіди знали одне одного з дитинства, а сімейні традиції були міцнішими за будь-які обіцянки.
Мої батьки працювали на місцевій швейній фабриці, але ми завжди знаходили радість у простих речах – спільних вечерях, прогулянках біля річки.
Я мріяла про велике кохання, про родину, де панує тепло й розуміння.
З Олексієм ми познайомилися три роки тому на конференції в Києві. Я була дизайнером інтер’єрів, а він – менеджером в невеликій компанії.
Наше перше побачення відбулося в затишному кафе біля Дніпра.
– Ти завжди така серйозна чи це я тебе налякав? – усміхнувся Олексій, коли я ніяково перебирала меню.
– Просто я не звикла, що хтось так пильно дивиться, – відповіла я, відчуваючи, як щоки червоніють.
– Тоді звикай, бо я не можу відвести очей, – пожартував він, і я засміялася.
Той вечір став початком нашого роману. Ми годинами гуляли містом, ділилися мріями. Я розповідала про свої проекти, а він – про амбіції піднятися кар’єрними сходами.
Але коли я вперше почула про його матір, Ірину, у мене з’явилося тривожне передчуття.
– Моя мама, вона складна, – зізнався Олексій, коли ми сиділи в парку через кілька місяців після знайомства. – Вона звикла все контролювати. Але ти їй сподобаєшся, я впевнений.
– А якщо ні? – обережно запитала я.
– Тоді я переконаю її, – він узяв мою руку. – Ти для мене головне.
Але Ірина виявилася ще складнішою, ніж я уявляла. Перша зустріч відбулася в їхньому будинку в передмісті Києва. Я принесла домашній пиріг, сподіваючись справити враження.
– Це ти спекла? – Ірина підняла брову, оглядаючи мій пиріг. – Цікаво. У нас у сім’ї печуть за рецептом моєї бабусі. Мабуть, ти не знала.
– Я можу навчитися, – відповіла я, намагаючись усміхнутися.
– Можливо, – холодно кинула вона і змінила тему.
Олексій помітив мою розгубленість і шепнув:
– Не зважай, вона до всіх так ставиться спочатку.
Але “спочатку” затягнулося. Ірина критикувала все: мою сукню, яку я вибрала для сімейної вечері, мою манеру розмовляти, навіть те, як я тримала виделку.
Одного разу, коли Олексій запросив мене на сімейний пікнік, Ірина “забула” мене покликати.
– Мамо, чому ти не сказала Каті про пікнік? – роздратовано запитав Олексій, коли ми повернулися додому.
– Ой, вибач, синку, я просто подумала, що їй буде нудно, – відповіла Ірина, навіть не дивлячись на мене.
Я відчула, як образа стискає горло, але промовчала. Олексій обійняв мене:
– Я поговорю з нею. Вона звикне.
Але напередодні весілля напруга досягла піку. Ми з Олексієм планували свято, частину з яких дали мої батьки, продавши стару машину.
Ірина наполягала на іншому ресторані і критикувала кожен наш вибір.
– Ви серйозно хочете святкувати в цьому сараї? – сказала вона, оглядаючи зал, який ми обрали. – У нас у сім’ї весілля завжди були розкішними.
– Мамо, це наш день, – різко відповів Олексій. – Ми робимо так, як хочемо.
– Як хочете, – пирхнула вона. – Але не кажіть, що я вас не попереджала.
Ті слова ще довго луною билися в моїй голові: «Не кажіть, що я вас не попереджала». Відтоді я вже нічому не дивувалась.
Ірина наче навмисно шукала причину, щоб довести: я — не та. Вона не приймала мої подарунки, ігнорувала мої повідомлення, а на моїй дівич-вечірці навіть не з’явилася, хоча була запрошена першою.
В день весілля я боялася її більше, ніж дощу чи зіпсованого макіяжу. Вона сиділа в першому ряду з кам’яним обличчям, і кожен мій погляд випадково ловив її холодні очі.
Я знала: вона не вважала мене «достойною». Надто проста, надто щира, надто інша. Для неї я була провінційною дівчиною без роду і племені, яка просто «зачарувала» її сина.
Та я не зламалась. Я не відступила. Бо я знала — любов не потребує дозволу. І якщо доведеться боротись за місце в цій родині, я це зроблю.
Я боялася, що на весіллі вона влаштує сцену. І коли вона взяла мікрофон, я була готова до найгіршого. Але її слова перевернули все.
Після весілля ми з Іриною почали спілкуватися обережно. Вона запросила нас на вечерю через тиждень.
– Катерино, я спекла пиріг за сімейним рецептом, – сказала вона, ставлячи страву на стіл. – Спробуєш?
– Звісно, – відповіла я, відчуваючи, як напруга спадає. Пиріг був смачним, і я щиро похвалила її.
– Може, навчу тебе якось, – усміхнулася вона, і це була перша тепла усмішка, яку я від неї побачила.
Згодом ми почали проводити більше часу разом. Ірина ділилася сімейними історіями, розповідала про дитинство Олексія. Одного вечора, коли ми пили чай на її кухні, вона зізналася:
– Знаєш, Катю, я боялася, що ти забереш у мене сина. Але тепер бачу, що ти стала частиною нашої сім’ї.
– Я ніколи не хотіла вас розлучати, – відповіла я. – Я просто хочу, щоб ми всі були разом.
– Я це розумію, – тихо сказала вона. – Дякую, що дала мені шанс.
Ми з Іриною стали ближчими. Вона навчила мене готувати її фірмовий борщ, а я показала їй, як створювати дизайн-проекти на комп’ютері. Одного разу вона навіть пожартувала:
– Може, я ще стану дизайнером, як ти? – сміялася вона, тримаючи планшет.
– Чому б ні? – відповіла я, і ми обидві розсміялися.
Наші стосунки стали міцнішими, ніж я могла уявити. Ми разом планували сімейні свята, ділилися радощами й турботами.
І хоча шлях до цього був непростим, я зрозуміла, що щирість і терпіння можуть змінити навіть найскладніші стосунки.
Я вірю, що найкраще у нас ще попереду. Наші стосунки з Іриною продовжують розвиватися, і я вірю, що ми станемо справжньою командою.
Головна картинка ілюстративна.
