— Допоможи Світлані з кредитом! Ти ж у нас у родині найзаможніша! — свекруха знову намагалася звалити на мене чужі борги.
— Анно, поясни мені, будь ласка, — голос Валентини Михайлівни аж дзвенів від обурення, — з якого це дива мій син має скидатися тобі на комунальні? Квартира ж твоя!
Анна завмерла біля мийки, де щойно мила посуд після сніданку. З рук стікала вода, капала на підлогу, але вона навіть не звернула на це уваги. Два тижні тому Максим допоміг їй сплатити комунальні рахунки, і от — свекруха знову знайшла привід для докору.
— Валентино Михайлівно, ми ж одна сім’я, — тихо мовила Анна, не озираючись. — Максим живе тут, користується світлом, водою, газом… Хіба не нормально брати участь у витратах?
— Нормально?! — обурилася свекруха, підходячи ближче. — А нормально, що ти вийшла заміж із розрахунку? Квартира у тебе є, робота теж, а чоловіка використовуєш, як банкомат!
Анна обернулася, витираючи руки рушником. У погляді Валентини Михайлівни палахкотіло знайоме роздратування — вона бачила його щодня ось уже два роки.
— Я не використовую Максима, — намагалася зберегти спокій Анна. — Ми домовились ділити витрати навпіл. Це чесно.
— Чесно?! — голос свекрухи підскочив на октаву. — Це ти, яка відвела мого сина від родини, тепер ще й гроші з нього тягнеш! Гарна дружина сама все оплачує, якщо вже має власну квартиру!
— А гарний чоловік, за вашим розумінням, хіба не має брати участь у спільних витратах? — не витримала Анна. — Чи якщо житло моє, то я маю сама тягти все на собі?
Валентина Михайлівна склала руки і примружилася:
— Саме так! Раз власниця — неси відповідальність. А то що це виходить? Квартира твоя, а утримувати її має мій син? Ні, люба, так справа не піде!
Анна важко зітхнула. Знову все по колу — претензії, докори, звинувачення. Ніби вона не дружина, а наймичка, яка все робить не так.
— Знаєте що, — різко сказала вона, знімаючи з гачка куртку. — Мені час на роботу. Коли йтимете, не забудьте зачини за собою двері!
— От так! — крикнула їй услід свекруха. — Тікаєш від розмови! Я ж казала, правди ти не витримаєш!
Анна вискочила за двері й грюкнула ними так, що в коридорі затихло. На сходовому майданчику вона зупинилася, важко дихаючи. Руки тремтіли, а в горлі стояв гіркий клубок.
Спускаючись сходами, Анна намагалася взяти себе в руки. Треба було дійти до зупинки, доїхати до роботи і зануритись у рутину. Тільки це й допомагало їй пережити черговий ранок із Валентиною Михайлівною.
Щойно Анна сіла в автобус, як її телефон пронизливо задзвенів. На екрані засвітилось ім’я Максима. Серце тривожно стислося — чоловік ніколи не телефонував у робочий час.
— Алло, Максе? — обережно відповіла вона.
— Що це за цирк ти влаштувала вдома? — голос чоловіка був холодний. — Мама вся в сльозах! Каже, ти накричала на неї й вигнала з квартири!
Анна розгублено кліпнула очима. Невже свекруха вже встигла все перекрутити?
— Максиме, зачекай, давай спокійно… Я нікого не виганяла. Твоя мама залишилася…
— Не смій звинувачувати маму! — перебив він. — Вона літня людина, заслуговує на повагу. А ти як поводишся? Дверима грюкаєш, на старших кричиш!
— Я не кричала на неї! — голос Анни здригнувся. — Вона звинуватила мене, що я тебе використовую! Сказала, що раз квартира моя — то й усі витрати маю нести я!
— І що в цьому не так? — Максим говорив усе голосніше. — Це ж логічно! Твоя квартира — отже, твої проблеми!
Анна завмерла, не вірячи власним вухам. Декілька пасажирів озирнулися, і вона інстинктивно понизила голос:
— Максиме, ми ж домовлялися ділити витрати навпіл. Ти сам запропонував допомогти з комуналкою.
— Запропонував із ввічливості! А ти одразу погодилась, навіть не подумала відмовитись. Нормальна дружина не навантажує чоловіка своїми витратами.
— Своїми витратами? — Анна ледь стримувала сльози. — Але ж ти там живеш! Користуєшся світлом, водою, опаленням!
— Аню, припини виправдовуватись! — гаркнув Максим. — Ти повелася некрасиво з мамою. Вона хотіла просто поговорити по-людськи, а ти її образила!
— По-людськи?! — голос Анни зірвався. — Вона щодня мене ображає! Каже, що я погана дружина, що погано за тобою доглядаю!
— Мама має право на свою думку. Вона мудра жінка, життя її навчило. Ти повинна її поважати!
Анна заплющила очі, намагаючись стримати сльози, що підступали до горла.
— А де ж повага до мене? — прошепотіла вона. — Невже я її не заслуговую?
На тому кінці лінії запала тиша. А потім Максим важко зітхнув:
— Аню, не влаштовуй драму. Просто вибачся перед мамою — і все налагодиться.
Зв’язок урвався.
Анна поклала телефон у сумку й сховала обличчя в долонях. Сльози все ж вирвалися назовні. Вона тихо схлипувала, сподіваючись, що ніхто з пасажирів цього не помітить.
Решта робочого дня минула, мов у тумані — вона механічно виконувала свої обов’язки, але думки знову й знову поверталися до ранкової розмови з чоловіком.
Наступні два тижні у домі панувала крижана відстороненість. Максим відповідав коротко, уникав її погляду. Анна намагалася налагодити спілкування, але кожна спроба розбивалася об стіну його мовчання. Валентина Михайлівна більше не приходила, і це було єдиною втіхою у цій напруженій атмосфері. Навіть несподіване підвищення на роботі не викликало радості.
У п’ятницю ввечері пролунав дзвінок у двері. Анна відчинила й побачила свекруху з коробкою торта в руках. Валентина Михайлівна сяяла усмішкою, ніби між ними ніколи й не було непорозумінь.
— Анюточко, люба! — вигукнула вона, простягаючи торт. — Купила твій улюблений — із вишнею! Вирішила, що час нам помиритися.
Анна розгублено взяла коробку, не розуміючи, що відбувається.
— Яка ж ти сьогодні гарна! — продовжувала свекруха, заходячи до передпокою. — І зачіска нова! Дуже тобі пасує! Максиме, глянь, яка в тебе дружина — справжня красуня!
Максим вийшов із кімнати, і на його обличчі вперше за довгий час з’явилося щось схоже на усмішку.
— Мамо, заходь, сідай. Будемо чай пити?
— Авжеж! Анюточко, ти ж не проти? — Валентина Михайлівна дивилася на неї з такою теплотою, що Анна навіть засумнівалася у власних спогадах.
За чаєм свекруха вихваляла випічку невістки, цікавилася її роботою, розповідала кумедні історії. Коли вона пішла, Максим непомітно підійшов до дружини:
— Бачиш, а ти на маму наговорювала. Вона ж добре до тебе ставиться, просто характер у неї прямолінійний. Не терпить недомовок.
Анна промовчала, але всередині все клекотіло від здивування. Наступні два тижні Валентина Михайлівна була зразковою — жодних докорів, самі компліменти та турбота. Але в цій раптовій зміні щось бентежило Анну. Занадто вже різко змінилася поведінка свекрухи.
Розгадка прийшла у неділю, коли вони прийшли до неї на обід. За столом сиділа Світлана — донька Валентини Михайлівни від першого шлюбу. Зазвичай весела й балакуча, сьогодні вона виглядала пригніченою.
— Свєточко, чого така сумна? — співчутливо спитала Анна.
— Мене скоротили на роботі, — тихо відповіла дівчина. — А кредит за машину ж платити треба. Навіть не знаю, що тепер робити.
Валентина Михайлівна пильно подивилася на Анну й сказала:
— Ну чого ти сидиш і мовчиш, Аню? Допоможи Світлані з кредитом. Ти ж у нашій родині найбагатша.
Анна повільно поклала вилку на тарілку. Ось воно — справжнє обличчя свекрухи. Увесь цей спектакль із добротою та компліментами був лише підготовкою до цього моменту.
— Валентино Михайлівно, — спокійно мовила Анна, — а ви пам’ятаєте, як казали, що раз квартира моя, то й утримувати її маю тільки я? Що не маю права просити допомоги у Максима?
Свекруха насупилася, очевидно, не очікуючи такого повороту.
— До чого тут це? Ми ж про Світлану говоримо. У дівчинки проблема, а ти відвертаєшся від родини.
— Відвертаюся? — голос Анни міцнів. — А коли ви два роки поспіль звинувачували мене у корисливості, казали, що я погана дружина, що використовую вашого сина — це теж була «підтримка родини»?
— Аню, не перебільшуй, — втрутився Максим. — Мама завжди була до тебе добра.
— Добра? — Анна розсміялася, але сміх вийшов гірким. — Ти серйозно? Твоя мама жодного дня не прожила, не кинувши мені докору! А тепер, коли їй потрібні гроші, вона раптом стала мене хвалити!
— Та що ти таке кажеш! — обурилася Валентина Михайлівна. — Я завжди тебе поважала! Просто іноді висловлювала свою думку.
— Свою думку? — Анна підвелася з-за столу. — Ви називаєте образу “думкою”? Розповідали мені, яка я погана дружина! А коли я попросила поваги до себе, почула від чоловіка, що повинна перед вами вибачитися!
— Анно, заспокойся, — спробував втрутитися Максим, але дружина вже не чула його.
— Ні, не заспокоюсь! — крикнула вона. — Тепер усе зрозуміло! Оцей цирк з тортом й компліментами — просто спроба задобрити мене, щоб я розкрила гаманець!
Світлана засмутилася:
— Аню, мені справді нікуди подітись. Я думала, ми ж рідні…
— Рідні? — Анна обвела поглядом усіх трьох. — Де ти була, коли твоя мати щодня ображала мене? Мовчала! А тепер, коли потрібні гроші, згадала про “рідних”?
Максим різко підхопився:
— Досить цих розмов! Допоможи сестрі — і крапка!
— З мене досить! — закричала Анна. — Жодної копійки ви від мене не побачите! І знаєш що, Максиме? Якщо ти не збираєшся захищати свою дружину — можеш не повертатися додому!
Вона схопила сумку й рішуче попрямувала до виходу. За спиною здійнявся гул обурених голосів, але Анна вже не слухала. Відчинивши двері, грюкнула ними й поспіхом спустилася сходами.
На вулиці Анна зупинилась, важко дихаючи. Усе стало на свої місця. Настав час подати на розлучення. Настав час вийти з цієї “родини” назавжди.
Додому Максим не повернувся. Три дні — тиша. А потім — коротке повідомлення: «Мама права. Ти егоїстка». Анна не відповіла. Натомість записалася на прийом до юриста.
Процес розлучення пройшов на диво швидко. Максим не чинив опору — схоже, й сам зрозумів, що вже нічого не врятувати. Квартира залишилася за Анною, спільного майна майже не було. Востаннє вона бачила його у будівлі суду — він стояв поряд із матір’ю, і та щось йому шепотіла.
Минуло кілька місяців. Анна нарешті була вільною. Ніхто більше не критикував кожен її крок, не вимагав пояснень за власні рішення. Вона знову почала зустрічатися з подругами, записалася на курси французької, про які давно мріяла.
Одного весняного дня, прогулюючись парком, Анна побачила знайому постать на лавці. Максим сидів, згорбившись, і втуплено дивився в землю. Помітивши її, він підскочив і майже побіг назустріч.
— Аню! — видихнув він, наче пробіг марафон. — Як добре, що я тебе зустрів! Я так багато хотів сказати!
Анна зупинилася, уважно вдивляючись у колишнього чоловіка. Він виглядав змученим, виснаженим.
— Я зрозумів, що був неправий, — заговорив Максим поспіхом. — Пробач мені, будь ласка! Давай почнемо все спочатку! Я змінився, чесне слово!
— У чому саме ти був неправий? — спокійно запитала Анна.
Максим замовк, розгублено кліпав очима. Секунди тягнулися, але відповіді не було.
— Бачиш, — тихо сказала Анна, — ти нічого не зрозумів. Ти просто хочеш повернутися у мою квартиру, знову жити за мій рахунок. Тобі хочеться втекти від матері. Але ти не любиш мене.
— Ні, це не так! — спробував заперечити він, але Анна вже відвернулась.
— Бережи себе, Максиме, — сказала вона й пішла далі алеєю.
За спиною чулися його вигуки, але Анна більше не оберталася. Вона жила новим життям, у якому могла бути собою.
