— Допоможи Насті з кредитом! Ти ж у нас у родині найзаможніша! — свекруха знову намагалася перекласти чужі борги на мене.
— Катерино, поясни мені, будь ласка, — голос Валентини Михайлівни дзвенів від обурення, — з якого це дива мій син має допомагати тобі з оплатою комуналки? Квартира ж твоя!
Катерина застигла біля мийки, де щойно домила посуд після сніданку. Вода стікала з рук, капала на підлогу, але вона цього навіть не помічала. Два тижні тому Руслан допоміг їй оплатити рахунки, і тепер свекруха знову знайшла привід для докорів.
— Валентино Михайлівно, ми ж сім’я, — тихо сказала Катерина, не обертаючись. — Руслан тут живе, користується світлом, водою, газом… Хіба не нормально, що він бере участь у витратах?
— Нормально?! — обурилася свекруха, підходячи ближче. — А нормально — виходити заміж з розрахунку? Квартира є, робота є, а чоловіка використовуєш як банкомат!
Катерина обернулася, витираючи руки рушником. В очах Валентини Михайлівни блищало знайоме роздратування — Катерина бачила його щодня вже два роки.
— Я не використовую Руслана, — намагалася вона говорити спокійно. — Ми домовилися ділити витрати навпіл. Це справедливо.
— Справедливо?! — голос свекрухи злетів на октаву вище. — Ти відбила мого сина від родини, а тепер ще й гроші з нього тягнеш! Порядна дружина, якщо має власну квартиру, усе тягне сама!
— А порядний чоловік, на вашу думку, не повинен брати участь у спільних витратах? — Катерина не стрималася. — Чи якщо житло моє, то я маю все тягнути одна?
Валентина Михайлівна схрестила руки й примружилася:
— Саме так! Якщо ти власниця — бери відповідальність. То як це виходить? Квартира твоя, а утримувати має мій син? Ні, люба, так не буде!
Катерина глибоко зітхнула. Знову те саме — скарги, докори, звинувачення. Наче вона не дружина, а наймичка, яка завжди робить щось не так.
— Знаєте що, — різко сказала вона, знімаючи пальто з вішака. — Мені пора на роботу. Коли підете — не забудьте зачинити двері!
— От бач! — крикнула свекруха їй услід. — Тікаєш від розмови! Я ж казала, правди ти не витримаєш!
Катерина вилетіла за двері й так грюкнула ними, що в під’їзді запала тиша. На сходовому майданчику вона зупинилася, важко дихаючи. Руки тремтіли, в горлі стояв гіркий клубок.
Спускаючись сходами, Катерина намагалася взяти себе в руки. Треба дійти до зупинки, доїхати на роботу й зануритися в рутину. Лише це допомагало пережити черговий ранок із Валентиною Михайлівною.
Щойно Катерина сіла в автобус, різко задзвонив телефон. На екрані світився напис: «Руслан». Серце стиснулося — чоловік ніколи не дзвонив у робочий час.
— Алло, Руслане? — обережно відповіла вона.
— Що за цирк ти влаштувала вдома?! — голос чоловіка був холодний. — Моя мама вся в сльозах! Каже, ти на неї підвищувала голос й вигнала з квартири!
Катерина кліпнула очима. Свекруха вже встигла все перекрутити.
— Руслане, зачекай, давай спокійно… Я нікого не виганяла. Твоя мама…
— Не смій звинувачувати мою маму! — перебив він. — Вона літня людина, заслуговує на повагу! А ти що собі дозволяєш? Грюкаєш дверима, кричиш на старших!
— Я не підвищувала голос! — голос Катерини затремтів. — Вона звинуватила мене, що я тебе використовую! Сказала, що раз квартира моя, то я маю платити за все сама!
— І що тут неправильного? — Руслан говорив дедалі голосніше. — Це логічно! Твоя квартира — твої проблеми!
Катерина заціпеніла. Кілька пасажирів озирнулися, і вона інстинктивно знизила голос:
— Руслане, ми ж домовлялися платити навпіл. Це ти сам запропонував допомагати з рахунками.
— Запропонував із ввічливості! А ти одразу погодилася, навіть не подумала відмовитися. Нормальна дружина не перекладає свої витрати на чоловіка!
— Мої витрати? — Катерина ледь стримувала сльози. — Але ж ти тут живеш! Користуєшся всім!
— Катерино, припини виправдовуватися! — гаркнув Руслан. — Ти погано повелася з моєю мамою. Вона хотіла поговорити по-людськи, а ти її образила!
— По-людськи?! — голос Катерини зірвався. — Вона ображає мене щодня! Каже, що я погана дружина, що я тебе не ціную!
— Моя мама має право на власну думку. Вона мудра жінка, життя її навчило. А ти повинна її поважати!
Катерина заплющила очі.
— А де повага до мене? — прошепотіла вона. — Хіба я її не заслуговую?
На тому кінці запала тиша. Потім Руслан важко зітхнув:
— Катерино, не влаштовуй драму. Просто вибачся перед моєю мамою — і все владнається.
Зв’язок обірвався. Катерина поклала телефон у сумку й закрила обличчя руками. Сльози нарешті прорвалися. Вона тихо схлипувала, сподіваючись, що ніхто не зверне уваги. Решта робочого дня минула, мов у тумані. Вона виконувала обов’язки машинально, а думки раз у раз поверталися до ранкової розмови.
Наступні два тижні вдома панувала крижана відстороненість. Руслан відповідав коротко, уникав її погляду. Катерина намагалася налагодити контакт, але щоразу наштовхувалася на стіну мовчання. Валентина Михайлівна більше не приходила — і це було єдиною втіхою. Навіть несподіване підвищення на роботі не принесло радості.
У п’ятницю ввечері подзвонили у двері. Катерина відчинила — на порозі стояла свекруха з коробкою торта. Валентина Михайлівна сяяла усмішкою, ніби між ними ніколи не було сварок.
— Катеринко, люба! — вигукнула вона, простягаючи торт. — Купила твій улюблений, із вишнями! Вирішила — пора миритися.
Катерина розгублено взяла коробку.
— Яка ти сьогодні гарна! — продовжувала свекруха, заходячи в коридор. — І зачіска нова! Руслане, подивись на дружину — справжня красуня!
Руслан вийшов із кімнати й уперше за довгий час ледь усміхнувся.
— Мамо, проходь, сідай. Чаю поп’ємо?
— Авжеж! Катеринко, ти ж не проти? — Валентина Михайлівна дивилася з такою ніжністю, що Катерина ледь не засумнівалася у власній пам’яті.
За чаєм свекруха хвалила її випічку, цікавилася роботою, розповідала кумедні історії. Коли вона пішла, Руслан тихо сказав дружині:
— Бачиш, а ти казала, що моя мама погана. Вона ж до тебе нормально ставиться. Просто характер у неї прямий.
Катерина мовчала, але всередині все кипіло. Занадто вже неприродною була ця раптова «доброта».
Пояснення прийшло в неділю, коли вони поїхали до свекрухи на обід. За столом сиділа Настя — донька Валентини Михайлівни від першого шлюбу. Зазвичай жвава, сьогодні вона виглядала пригніченою.
— Настю, що сталося? — співчутливо запитала Катерина.
— Мене звільнили, — тихо відповіла дівчина. — А кредит за машину ніхто не скасовував. Я не знаю, що робити.
Валентина Михайлівна уважно подивилася на Катерину й сказала:
— Ну то чого ти мовчиш? Допоможи Насті з кредитом. Ти ж у нас найзаможніша.
Катерина повільно поклала виделку. Ось вона — справжня причина всього спектаклю.
— Валентино Михайлівно, — спокійно сказала вона, — пам’ятаєте, як ви казали, що раз квартира моя, то я маю все тягнути сама? І що я не маю права просити допомоги в Руслана?
Свекруха насупилася.
— До чого тут це? Мова про Настю. У дівчини проблема, а ти відвертаєшся від родини.
— Відвертаюся? — голос Катерини став твердим. — А коли ви два роки поспіль називали мене користолюбкою, поганою дружиною — це була «підтримка родини»?
— Катерино, не перебільшуй, — втрутився Руслан. — Мама завжди була до тебе доброю.
— Доброю? — Катерина гірко всміхнулася. — Справді? Жодного дня без докору! А щойно знадобилися гроші — одразу компліменти!
— Я завжди тебе поважала! — обурилася Валентина Михайлівна. — Просто інколи висловлювала свою думку.
— Називати образи «думкою»? — Катерина підвелася. — Ви казали, що я погана дружина! А коли я просила поваги, мій чоловік порадив мені вибачитися перед вами!
— Катерино, заспокойся, — намагався втрутитися Руслан, але вона вже не слухала.
— Ні! Тепер усе зрозуміло! Цей торт і люб’язність — лише спроба змусити мене відкрити гаманець!
Настя розгублено прошепотіла:
— Я думала, ми сім’я…
— Сім’я? — Катерина обвела всіх поглядом. — А де ви були, коли мене щодня принижували? Мовчали. А тепер згадали про «рідних», бо потрібні гроші?
Руслан різко встав:
— Досить! Допоможи моїй сестрі — і крапка!
— Досить — для мене! — вигукнула Катерина. — Ви не отримаєте від мене ні копійки! І знаєш що, Руслане? Якщо ти не здатен захистити свою дружину — можеш не повертатися додому!
Вона схопила сумку й рішуче пішла до виходу. За спиною здійнявся галас, але вона вже нічого не чула.
На вулиці Катерина зупинилася, важко дихаючи. Усе стало на свої місця. Час було подавати на розлучення. Час було піти з цієї «родини» назавжди. Руслан не повернувся. Три дні — тиша. Потім коротке повідомлення: «Моя мама має рацію. Ти егоїстка». Катерина не відповіла. Натомість записалася до адвоката.
Розлучення пройшло швидко. Руслан не заперечував. Квартира залишилася Катерині. Востаннє вона бачила його в суді — він стояв поруч із матір’ю, а та щось шепотіла йому на вухо.
Минуло кілька місяців. Катерина була вільна. Ніхто більше не критикував кожен її крок і не вимагав звітів. Вона знову зустрічалася з подругами, записалася на курси французької, про які давно мріяла.
Одного весняного дня, гуляючи парком, Катерина побачила знайому постать на лавці. Руслан сидів, згорблений, дивився в землю. Побачивши її, підхопився.
— Катерино! Як добре, що я тебе зустрів! Мені так багато треба сказати!
Вона зупинилася. Він виглядав виснаженим.
— Я зрозумів, що був неправий, — поспіхом заговорив він. — Пробач мені! Давай почнемо спочатку! Я змінився, чесно!
— У чому саме ти був неправий? — спокійно запитала Катерина.
Руслан розгубився. Мовчав.
— Бачиш, — тихо сказала вона, — ти нічого не зрозумів. Ти просто хочеш повернутися в мою квартиру й утекти від мами. Але ти мене не кохаєш.
— Це не так! — заперечив він, але Катерина вже розвернулася.
— Бережи себе, Руслане, — сказала вона й пішла далі алеєю.
Він щось кричав услід, але Катерина не озирнулася. Вона жила новим життям — життям, у якому могла бути собою.
