– Ой, а як ми не встигнемо викопати картоплю цього року? – голос Марії Іванівни в телефоні звучав так, ніби світ уже руйнується. – Ми з чоловіком уже не ті, здоров’я підводить, а ви з Олексієм у місті сидите, часу немає. Сусіди всі свої городи вже оброблять, а наша картопля так і залишиться в землі на зиму. Що тоді їстимемо? Голодуватимемо?
Я зітхнула, намагаючись тримати себе в руках. Це була чергова хвиля її тривог, але цього разу вона звучала особливо гостро, ніби від цього залежало все наше життя.
– Мамо, до осені ще далеко, – відповіла я спокійно, хоч усередині все кипіло. – Кожного року ми справлялися, і цього разу теж викопаємо. Олексій візьме відпустку, я допоможу, як зможу. Навіщо панікувати завчасно?
– Я не панікую, я просто думаю наперед! – вигукнула вона. – А якщо дощі підуть, земля стане твердою, і ми не впораємося? Або якщо хтось захворіє? Ви ж знаєте, як у нас у селі – нікого не наймеш, всі самі ледь справляються. І що, вся праця марно піде?
– Але ж ми завжди знаходимо вихід, – заперечила я. – Минулого року теж дощі були, і нічого, все викопали. Давайте не будемо про погане думати, краще планувати, як допомогти.
– Ой, ти завжди така оптимістка, – буркнула вона. – А життя не завжди таке рожеве. Треба бути готовою до всього.
Цей діалог тривав ще хвилин десять, і я відчула, як мої сили тануть. Це була вершина її негативу – ситуація, де проста щоденна справа перетворювалася на кінець світу.
Але це лише початок. Дозвольте мені розповісти всю історію, бо вона набагато глибша, ніж здається. Ви ж знаєте, як родинні стосунки можуть бути складними, особливо коли хтось постійно бачить лише темні сторони.
Я розповім вам про свою свекруху. Живу в великому місті з чоловіком Олексієм і нашим маленьким сином Артемом.
Ми намагаємося будувати своє життя крок за кроком, але є одна людина, яка завжди додає ложку дьогтю в нашу бочку меду.
І ця історія заінтригує вас, бо покаже, як дрібні слова можуть накопичуватися і створювати справжні бурі в душі.
Все почалося ще до нашого одруження.
Я познайомилася з Олексієм на роботі – він інженер у великій компанії, а я тоді працювала менеджером у маленькій фірмі.
Ми швидко закохалися, і через рік вирішили одружитися. Його батьки живуть у маленькому селі за двісті кілометрів від міста.
Батько – спокійний чоловік, колишній тракторист, а мати, Марія Іванівна, – типова господиня, яка все життя присвятила дому і городу.
Вона з тих людей, хто завжди шукає проблеми там, де їх немає. Коли ми оголосили про заручини, перша її реакція була не радістю, а турботою про “майбутні труднощі”.
– Ой, діти, а як ви будете жити? – сказала вона тоді по телефону, коли Олексій подзвонив розповісти новину. – У місті все дорого, квартири по захмарних цінах. А якщо роботу втратите? Будете по зйомних кутках тинятися?
Олексій засміявся і відповів:
– Мамо, ми все продумали. Я добре заробляю, Олена теж. Знайдемо квартиру, все буде гаразд.
– Гаразд? – перепитала вона. – А я чула, як у сусідів син одружився, а потім розлучилися через гроші. Не дай Боже, щоб у вас так було.
Я тоді ще не знала, що це стане нормою. Ми одружилися влітку, скромно, з близькими. Марія Іванівна приїхала, принесла домашні пироги і варення, але весь вечір розповідала історії про “невдалі шлюби” знайомих.
– Ось у тітки Галини дочка вийшла заміж, а чоловік виявився ледарем. Тепер сама тягне все на собі. Будьте обережні, діти.
– Дякуємо за пораду, мамо, – сказала я, намагаючись посміхнутися. – Але ми впевнені один в одному.
Після весілля ми вирішили купити квартиру в кредит. Це була наша мрія – власне гніздечко в новобудові на околиці міста.
Олексій багато працював, іноді понаднормово, щоб накопичити на перший внесок. Я теж допомагала, брала фріланс-завдання.
Коли ми підписали договір, були на сьомому небі від щастя. Але Марія Іванівна, дізнавшись, одразу почала:
– Кредит? Ой, а якщо банк підвищить відсотки? Або якщо Олексій втратить роботу? Тоді квартиру заберуть, і ви опинитеся на вулиці. Краще б до нас у село переїхали, там хата велика, місця вистачить.
Ми сиділи за столом у нашій тимчасовій орендованій квартирі, коли вона подзвонила по відеозв’язку.
– Мамо, кредит на 15 років, – пояснив Олексій. – Все розраховано, мій заробіток дозволяє.
– 15 років? – вигукнула вона. – Це ж шалені гроші! А якщо ціни виростуть? Я ж хвилююся за вас. У селі немає таких витрат, все своє.
– Але ми любимо місто, тут робота, друзі, – вставила я. – І квартира буде наша, з балконом і видом на парк.
– Вид на парк? А якщо там побудують ще один будинок і закриють вид? – не вгамовувалася вона.
Цей діалог тривав довго, і я відчула першу втому від її постійних “а якщо”. Але ми не здавалися, продовжували платити, і через рік переїхали в нову квартиру.
Вона була маленька, але затишна – дві кімнати, кухня з сучасною технікою. Ми облаштували її з любов’ю: купили меблі в кредит, пофарбували стіни в світлі тони.
Тим часом життя йшло своїм ходом. Я була при надії, і це була радісна новина. Коли ми розповіли Марії Іванівні, вона не зраділа, а одразу почала турбуватися.
– Дитина? Зараз? – сказала вона, коли ми приїхали в село на вихідні. – А як ви її виростите? Роботи нестабільні, ціни ростуть. Якщо не дай Боже щось трапиться з економікою, що будете робити?
Ми сиділи на веранді, пили чай з домашнім варенням. Олексій обійняв мене за плечі.
– Мамо, ми готові. Я працюю, Олена піде в декрет, але продовжить фріланс. Дитина – це щастя.
– Щастя? – перепитала вона. – А я пам’ятаю, як у 90-х народжували, а потім ледь кінці з кінцями зводили. Не хочу, щоб ви так жили.
– Але зараз не 90-ті, – заперечила я. – Ми маємо план, і Олексій отримає підвищення.
– Підвищення? А якщо не дадуть? Компанії ж скорочують персонал.
Ця розмова залишила осад, але ми не дали їй зіпсувати нашу радість. Артем народився здоровим, вагою 3,5 кг, і ми були щасливі.
Перші місяці були важкими – безсонні ночі, коліки, але ми справлялися. Марія Іванівна дзвонила щодня.
– Як малюк? Не хворіє? – питала вона.
– Все добре, їсть, спить, – відповідала я.
– А якщо простудиться? У місті повітря брудне, машини всюди. У селі свіже повітря, трава, краще б до нас приїхали.
– Дякуємо, мамо, але ми тут зручно, лікарня поруч, – казав Олексій.
Коли Артему виповнилося півроку, ми вирішили охрестити його. Запросили родичів, Марію Іванівну з чоловіком. Свято пройшло чудово, але ввечері вона взяла мене осторонь.
– Олено, а як ви плануєте далі? Дитина росте, витрати збільшуються. Памперси, іграшки – все дороге. А якщо Олексій перепрацюється і захворіє?
– Ми впораємося, – сказала я. – Я вже почала працювати онлайн, заробляю 10 000 на місяць на статтях.
– 10 000? Це ж копійки! А якщо клієнти зникнуть?
Я посміхнулася, але всередині відчула роздратування. Чому не можна просто порадіти?
Артем ріс швидко. У рік він почав ходити, говорити перші слова. Ми святкували день народження вдома, з тортом і повітряними кульками. Марія Іванівна приїхала з подарунками – іграшковим трактором і домашніми яблуками.
– Ой, який він великий став! – сказала вона, обіймаючи онука. – Але дивись, не пускай його бігати по квартирі, бо впаде.
– Він обережний, мамо, – засміявся Олексій.
– Обережний? Діти ж непередбачувані. У сусідів хлопчик просто на велосипеді катався. а тепер батьки ради не дадуть, вічно по стаціонарам.
Ми переглянулися з Олексієм, але промовчали. Потім, коли Артем пішов спати, вона продовжила:
– А як ви його годуєте? Магазинні продукти – самі хімікати. Краще б наше село, там все натуральне.
– Ми купуємо органічні, – відповіла я. – І варю каші сама.
– Органічні? Дорогі ж, напевно.
– Так, але здоров’я дитини важливіше.
Цей візит був приємним, але з ноткою тривоги, як завжди.
Коли Артему виповнилося два роки, ми вирішили віддати його в дитячий садок. Це був приватний садочок поруч з домом, з добрими вихователями.
Перші тижні були адаптацією – Артем плакав, але швидко звик. Але Марія Іванівна, дізнавшись, одразу почала.
– Садочок? Так рано? – сказала вона по телефону. – А якщо він там підхопить інфекцію? Діти ж постійно хворіють у таких місцях.
– Це нормально, мамо, імунітет формується, – пояснив Олексій.
– Імунітет? А якщо серйозно захворіє? Лікарні переповнені, ліки дорогі. Краще б удома сидів з бабусею.
Ми були в кухні, готували вечерю. Я різала овочі, Олексій говорив по гучномовцю.
– Але ви в селі, а ми в місті, – сказала я. – І я працюю, потрібно соціалізуватися дитині.
– Соціалізуватися? У селі діти граються на вулиці, без вірусів. А у вас там – тіснота, кашель всюди.
– Ми перевірили садочок, все чисто, – запевнив Олексій. – І Артем уже подружився з хлопчиком на ім’я Діма.
Діалог затягнувся, і я відчула, як мені самій стаєзле. Артем дійсно прихворів першого місяця – нежить, температура 37,5. Ми лікували вдома, все минуло швидко. Але Марія Іванівна дзвонила щодня.
– Як онук? Не гірше? – питала вона.
– Краще, вже грається, – відповідала я.
– Ой, а я казала! Садочок – то зло. Витягуйте його звідти, поки не пізно.
– Ні, мамо, це адаптація, – сказав Олексій. – Усі проходять.
– Усі? А якщо він постійно так хворітиме? До школи не дійде нормальним.
Я згадала, як сама в дитинстві хворіла в садку, але виросла здоровою. Чому не можна побачити позитив – нові друзі, ігри, розвиток?
Тепер Артему два з половиною роки, він любить садочок, малює картинки і співає пісеньки. Але Марія Іванівна знайшла нову тему – городи в селі.
Вони з чоловіком садять картоплю, овочі, і щороку ми допомагаємо копати восени. Минулого року Олексій взяв відпустку на тиждень, я приїхала з Артемом на вихідні.
Було весело: свіже повітря, Артем бігав по траві, ми варили борщ з свіжих овочів. Але цього року вона почала завчасно.
– Діти, а як з городом? – сказала вона місяць тому. – Картопля росте добре, але хто копатиме? Ми старі, спини болять.
– Ми приїдемо, мамо, як завжди, – запевнив Олексій.
– Приїдете? А якщо дощі? Або якщо Артем захворіє? Сусіди вже планують, а ми?
Ми були в парку, гуляли з Артемом. Телефон задзвонив несподівано.
– Не хвилюйся, знайдемо час, – сказала я. – Олексій візьме вихідні, може, ще когось попросимо допомогти.
– Допомогти? У селі всі зайняті своїми городами. А якщо картопля згниє в землі? Витратили 500 гривень на насіння, і все марно.
– Не згниє, мамо, – засміявся Олексій. – Ми впораємося.
Але вона не вгамовувалася. Кожного тижня дзвонила з новими варіантами “а якщо”.
– А якщо Олексій не отримає відпустку? Компанія ж може відмовити.
– Отримає, він уже говорив з начальником.
– Начальник? А якщо той передумає?
Я почала уникати дзвінків. Коли телефон показує “Свекруха”, серце стискається. Не хочу чути цей потік тривог, який з’їдає мою енергію.
Ми намагаємося жити позитивно: плануємо поїздку на море, Артем вчить нові слова, Олексій отримав премію 10 000 гривень. Але її слова отруюють радість.
Останній раз, тиждень тому, вона подзвонила ввечері.
– Олено, а як справи? – почала вона.
– Добре, Артем намалював малюнок для вас.
– Малюнок? Милий. Але послухай, про город. Я бачила прогноз, дощі на осінь. Якщо не викопаємо вчасно, все пропаде.
– Мамо, давайте не про це, – попросила я. – Розкажіть, як тато?
– Тато? Нормально, але спина болить. Він каже, може, цього року не садити стільки, але ж їсти треба.
– Ми допоможемо, обіцяю.
– Обіцяєте? А якщо…
І так далі. Я поклала трубку з важким серцем. Не можу переносити цю хвилю негативу, яка постійно ллється від Марії Іванівни. Зайвий раз не хочу навіть слухавку брати, не кажучи вже про поїздку до них. Бо кожна розмова – як марафон тривог.
Я вже просто не витримую всього цього. А як зарадити, уявлення не маю.
Головна картинка ілюстративна
