— Андрію, ти серйозно? Ти хочеш, щоб я віддала все, що дісталося мені від бабусі, на твої борги?
— Софія, ми ж сім’я! Ти маєш допомогти. Я в скруті, а ти просто стоїш осторонь і думаєш тільки про себе.
— Допомогти? А коли ти брав кредит на той магазин, ти думав про мене? Питав мою думку? Чи я для тебе була просто кимось, хто мав мовчки погодитися?
— Це був мій проєкт, моя відповідальність! Я не хотів тебе турбувати.
— Твоя відповідальність? А тепер, коли все розвалилося, раптом це наша спільна проблема? І я маю рятувати тебе моїми грошима?
— Якщо ти не допоможеш, то навіщо ти мені взагалі потрібна?
— Ось і все. Я почула. Дякую, що нарешті сказав правду.
Той вечір у нашій маленькій орендованій квартирі на Троєщині став крапкою, після якої вже нічого не могло бути як раніше. Я стояла на кухні, тримаючись за спинку стільця, і відчувала, як повільно але невблаганно з очей спадає рожева пелена.
Андрій сидів навпроти, дивився в підлогу і мовчав. А я зрозуміла: три роки, які ми називали щасливим шлюбом, виявилися ілюзією.
Все почалося зовсім інакше. Ми познайомилися п’ять років тому на корпоративі в IT-компанії, де я працювала контент-менеджером, а Андрій — розробником. Він підійшов до мене біля фуршетного столу, посміхнувся і сказав
— Бачу, ти теж не любиш ці обов’язкові тости. Хочеш втекти на балкон подихати свіжим повітцем?
Я розсміялася і пішла за ним. Ми простояли там годину, розмовляли про все на світі — про улюблені серіали, про те, як ненавидимо ранкові наради, про мрії поїхати кудись далеко. Він здавався таким відкритим, таким уважним слухачем.
Через три місяці ми вже жили разом у зйомній квартирі на Лівому березі.
Ми справді були рівними. Кожен тиждень сідали за стіл і разом планували бюджет: скільки відкладемо, що купимо, куди поїдемо у відпустку.
Навіть колір шпалер у спальні вибирали вдвох — я пропонувала бежевий, він — світло-сірий, і ми довго сперечалися, поки не зупинилися на ніжному оливковому.
— Софіє, ти ж знаєш, я без твоєї думки навіть кавоварку не куплю, — жартував Андрій, коли ми ходили по магазинах.
— І правильно робиш, — відповідала я. — Бо інакше будеш пити розчинну все життя.
Ми сміялися, обіймалися на кухні, і я думала: ось воно, справжнє партнерство.
Одного недільного ранку я прасувала сорочки в спальні, а Андрій готував сніданок. Він покликав мене:
— Сонечко, ходімо каву пити. І є про що поговорити.
Я прийшла на кухню, сіла навпроти. Він дивився на мене з тим самим блиском в очах, який з’являвся, коли в нього народжувалася нова ідея.
— Я думаю відкрити свій бізнес, — сказав він. — Маленький магазинчик побутової техніки. Знаєш, чайники, блендери, пилососи — те, що люди купують постійно.
Я поставила чашку.
— Цікаво. А чому саме техніка?
— Ринок живий. Люди завжди щось оновлюють. Я вже подивився оголошення про оренду приміщення на ринку біля метро Лісова. Невелике, але прохідне місце.
— А скільки потрібно на старт? — запитала я обережно.
Він усміхнувся широко.
— Не так багато. Знайдемо постачальників, візьмемо кредит — і вперед. Головне — почати.
Я відчула легкий холодок.
— Кредит? Андрію, давай спочатку все порахуємо. Зробимо бізнес-план, подивимося конкуренцію. Може, краще спочатку заощадити?
— Навіщо чекати? — він відмахнувся. — Можливість зараз гарна, а потім може не бути.
— Я просто хочу, щоб ми були впевнені, — сказала я тихо.
— Софіє, довірся мені. Я все продумав.
Розмова закінчилася тим, що він пішов варити яйця, а я залишилася з відчуттям, що щось не так. Але я відігнала думки — ми ж завжди разом вирішували.
Минуло кілька тижнів. Андрій більше не повертався до теми бізнесу, і я видихнула з полегшенням. Мабуть, передумав.
Але одного вечора він повернувся з роботи пізно, сів на диван і сказав:
— Софіє, треба поговорити.
Я одразу відчула тривогу.
— Що сталося?
— Я підписав кредитний договір. Взяв гроші на магазин.
Я відчула, як земля йде з-під ніг.
— Сам? Без мене?
— Ну так, — він знизав плечима. — Ти ж сама казала, що не впевнена. Я не хотів тебе засмучувати.
— Андрію, це ж спільне рішення мало бути! Це величезна сума, це наш спільний ризик!
— Це мій ризик, — відрізав він. — Я сам буду відповідати.
— А якщо не вийде? Ми ж разом живемо, разом платимо за квартиру, разом плануємо майбутнє!
Він встав, пішов на кухню.
— Не драматизуй. Все буде добре.
Ті слова стали першим дзвінком. Я намагалася говорити з ним ще кілька разів, але він уникав розмов. Казав: «Не переживай, я все контролюю».
Минуло пів року. Андрій пропадав у магазині з ранку до ночі. Повертаючись додому, падав на диван і одразу засинав. Ми майже не розмовляли.
Я ж тим часом закінчила курси проектного менеджменту і отримала підвищення — стала керівницею відділу. Зарплата зросла, я почувалася впевненіше.
Прийшла додому радісна, розповіла йому.
— Вітаю, — сказав він, не відриваючись від телефону. — Класно.
І все. Жодної посмішки, жодного «молодець, люба».
Я намагалася не звертати уваги. Думала, що він просто втомлений.
Інколи він приносив квіти, пропонував сходити в кіно.
— Давай у суботу в «Планету» підемо? Новий фільм вийшов.
— Добре, — відповідала я.
Але в кіно ми сиділи мовчки. Він тримав мою руку, але я відчувала холод.
Одного вечора я не витримала:
— Андрію, що з нами? Ми ніби чужі стали.
Він зітхнув.
— Просто багато справ. Магазин забирає всі сили.
— А я? Я для тебе ще існую?
— Звісно, Софіє. Просто зараз важкий період.
Я кивнула, але всередині все боліло.
А потім прийшла звістка від мами: бабуся відійшла у вічність. Моя добра, тепла бабуся, яка виростила мене, яка завжди казала: «Дитино, головне — поважай себе».
На прощанні нотаріус зачитав заповіт. Мені дісталися два старі будиночки в селі на Черкащині з великими городами та садами. Я не планувала туди переїжджати — робота, друзі, життя були в Києві.
Вирішила продати. Будинки пішли швидко, і я отримала гроші — достатньо, щоб нарешті купити власну квартиру.
Прийшла додому щаслива.
— Андрію, уявляєш, будинки продалися! Тепер ми зможемо взяти свою двокімнатну в новобудові!
Він підняв очі від ноутбука. Жодної радості.
— Серйозно? Ну… добре.
— Добре? — я сіла поруч. — Ми ж мріяли про це!
— Мріяли, — буркнув він. — Але зараз не найкращий час для таких покупок.
— Чому? — я не зрозуміла.
— Бо… ринок нестабільний. Краще почекати.
Я відчула, що він щось приховує, але не стала наполягати.
Я почала планувати відпустку. Уявляла, як ми знову будемо разом сміятися, гуляти ввечері, говорити про все.
Але Андрій ставав дедалі похмурішим.
— Андрію, ти радий, що поїдемо? — питала я.
— Так, звісно, — відповідав він, не дивлячись на мене.
Одного листопадового вечора я не витримала. Він сидів за столом, колупав виделкою в тарілці, не їв.
Я поставила свою тарілку голосніше, ніж треба.
— Все. Розказуй. Що відбувається.
Він довго мовчав. Потім тихо сказав:
— Магазин не витягнув. Збитки великі. Борги залишилися.
Я відчула, як серце стискається.
— Скільки?
— Багато. Дуже.
— І що тепер?
Він підняв на мене очі.
— Софіє… Ті гроші від будинків… Вони б дуже допомогли зараз.
Я відсахнулася.
— Ти хочеш, щоб я віддала їх на твої борги?
— Ми ж разом. Сім’я має підтримувати одна одну.
— Разом? — голос мій затремтів. — А коли ти брав кредит, ми були разом? Коли ти мені брехав місяці поспіль, що все добре, ми були разом?
— Я не хотів тебе засмучувати.
— А тепер хочеш, щоб я заплатила за твої рішення?
Він встав, почав ходити по кухні.
— Ти егоїстка! Я в біді, а ти думаєш тільки про свою квартиру і відпустку!
— Егоїстка? — я теж встала. — А ти? Ти думав про мене хоч раз, коли все це починав?
— Я думав про наше майбутнє!
— Ні, Андрію. Ти думав тільки про себе. Про свою мрію, про свій успіх. А я була просто декорацією.
Він зупинився.
— Якщо ти не допоможеш, то…
— То що? — тихо запитала я.
— То навіщо ти мені потрібна?
Тиша. І в цій тиші я все зрозуміла.
Я пішла до спальні, дістала валізу. Руки не тремтіли. Я знала, що роблю.
— Софіє, ти куди? — він кинувся за мною.
— Геть. Від тебе.
— Ми ж можемо поговорити! Я погарячкував!
— Ні, Андрію. Ти сказав правду. А я її почула.
Я зібрала найнеобхідніше. Він ходив за мною, просив, обіцяв, пояснював. Але я вже не слухала.
На порозі я зупинилася.
— Прощай.
І вийшла.
Розлучення пройшло швидко. Гроші від спадку не були спільним майном, тож він нічого не отримав.
Через місяць я летіла до Туреччини — з найкращою подругою, яка в останній момент погодилася скласти мені компанію.
— Софіє, ти молодець, — казала вона, дивлячись, як я милуюся морем з ілюмінатора. — Ти зробила правильно.
Я кивнула. Після відпустки я купила світлу двокімнатну квартиру в новому будинку на Позняках. Зробила ремонт у теплих тонах, купила нові меблі, посадила квіти на балконі.
І вперше за довгий час відчула спокій.
Але інколи, коли я сиджу ввечері з чашкою чаю і дивлюся у вікно, думаю: чи правильно я вчинила? Чи мала я рацію, пішовши назавжди, не давши йому другого шансу?
Чи, може, справжнє партнерство мало б витримати й таке випробування?
Головна картинка ілюстратвина.
