Моя сестра Лілія досі не може мені пробачити… Хоча, я ж нічого спеціально не робила. Усе це почалося, коли я була ще підлітком, але мама і бабуся завжди вважали, що головне — Лілька має знайти собі перспективного чоловіка. Їм здавалося, що сестра, з її наївною вдачею та довірливістю, потребувала особливої уваги, адже, на їхню думку, їй буде складніше у житті. А я? Ну, про мене казали: «Ти розумна, ти не пропадеш».
Чесно кажучи, я не ображалася. Навпаки, я думала, що це навіть на краще: ніхто не чекає від мене чогось надзвичайного, я можу спокійно жити своїм життям, не привертаючи уваги. Але все змінилося того дня, коли на День народження мами мала прийти її давня подруга з сином Євгеном. Це було справжнє «сватання». Мама і тітка клопотали, як ніколи: пироги, салати, торт… Усе мало бути ідеальним, бо це був, як вони казали, «шанс Лільки».
— Доню, тільки не забудь, — нагадувала мама з ранку. — Ти повинна бути непомітною сьогодні. Ліля мусить справити враження. Ось, візьми оцю сукню. Ти виглядатимеш скромно, так, як треба.
Я подивилася на сукню, а вона ніби дитяча, з рюшами, здавалося, ніби з іншої епохи.
— Мам, та це ж смішно… Мені 22 роки, я не можу носити таке!
— Ти не сперечайся. Нам треба, щоб Женя не звернув на тебе уваги. Розумієш? — Мама була рішучою. — Ти розумна, у тебе все буде добре, а сестрі важче. Ти ж не хочеш зіпсувати її майбутнє?
Я замовкла. Мама завжди знала, як змусити мене відчувати провину. Я не хотіла конфлікту, тому погодилася. «Подумаєш, одна вечеря», — заспокоювала я себе. Але всередині щось не давало спокою.
Того вечора я стояла біля дзеркала, збираючи волосся в простий «хвіст», як наказала мама. Я виглядала, як школярка, яка вперше прийшла на світський захід.
— Ось так добре, — сказала мама, оглядаючи мене. — І тримайся осторонь. Бери книжку, як завжди, і чекай на кухні. Візьми пиріжків, чаю собі зробиш. Не зголоднієш.
Я слухняно пішла на кухню, хоча відчувала себе приниженою. За столом Лілька вже кокетувала з Євгеном, намагаючись привернути його увагу. Я глянула на них через двері й зрозуміла, що це буде нелегко: Лілька сміялася, але її сміх звучав штучно, її рухи були незграбними, а слова — надто награними. Я знала, що сестра дуже нервує.
Я відвернулася і почала шукати у шафі чашку, коли почула голос позаду:
— Тобі не нудно тут? — це був Євген.
Я зніяковіла.
— Ой, ні… Я просто… Читаю, — показала я улюблену книжку.
— А що читаєш? — він сів поруч, дивлячись на мене з цікавістю.
Ми заговорили. Спочатку про книги, потім про життя, мрії, подорожі. Я навіть не помітила, як минув час. Євген був таким відкритим, таким щирим. Його цікавило все, про що я говорила, і це було дивно, бо я завжди вважала себе непомітною, другорядною.
За кілька тижнів після тієї зустрічі ми почали бачитися частіше. Наші розмови продовжувалися, ми сміялися, ділилися думками, іноді просто мовчали, дивлячись одне на одного. Я намагалася тримати все в таємниці, бо знала, що це неправильно. Євген мав бути для Лілії, а не для мене.
Але серце не слухалося. Через рік ми вже жили разом, щасливі й закохані. Лілька ж дізналася про це зовсім випадково, і це стало для неї справжнім ударом. Вона перестала розмовляти зі мною, а мамині слова влучили в саме серце:
— Як ти могла? Лілька так страждає через тебе! Ти зруйнувала її життя!
Я стояла перед ними, не знаючи, що сказати. Я не обирала кохання, воно саме мене знайшло. Але що тепер робити? Як знайти примирення з мамою і сестрою? Ці думки не дають мені спокою навіть у наші з Євгеном найщасливіші моменти.
— Ти винна в усьому, — постійно нагадує мені мама.
А я? Я просто кохаю. Мені важко від того, що моя власна сім’я не може цього зрозуміти. Чи є вихід із цього кола образ і гіркоти? Чи, можливо, я вже назавжди втратила сестру? А Євген мені багато разів казав, щоб я не переймалася. Йому не сподобалася моя сестра, адже ще тоді він зрозумів, що вони зовсім різні. Я все це розумію, але не можу донести це до моїх рідних. Напевно, не заспокоюся, поки Ліля заміж не вийде. А як же я?
