Ганна Юріївна почувши новину від сина аж підстрибнула на радощах:
— Доню, – заволала у слухавку, – Ти чула: квартира. – потім заспокоївшись затараторила, – Я все влаштую і з ними домовлюсь. Досить вам уже в орендованій жити коли в сім’ї трикімнатна квартира з’явилась.
За кілька хвилин зателефонував Костянтин. той теж був щасливим:
— Такий шанс випадає раз у житті, мамо! – говорив він аж співаючи, – Я й не мріяв що так все складеться. Тут же родина, їм те житло не треба, я зможу викупити його. Звісно буду виплачувати щось по мірі можливості. Там такий район класний. Ми вже речі складати почали.
Єдиною людиною, яка не була в курсі усієї цієї метушні, планів і сподівань була власне, та, камо належала квартира, яку вже в своїх мріях і викупили і орендували і поділили родичі – Сніжана.
Свекруха вирішила діяти колективно. Довелось, звісно, витратитись: приготувати багатий стіл, зібрати рідню. От тільки мало хто із них розумів, що запрошений не тільки на смачну сімейну вечерю, а ще й на неабияку виставу влаштовану для одного глядача – сніжани.
— Сніжанко, ми нарешті приїхали! — Марія увірвалася до нової квартири, тримаючи в руках величезну коробку з тортом.
Сніжана усміхнулася, приймаючи подарунок. П’ять років мрій нарешті втілилися в реальність: власна двокімнатна квартира в новобудові. Хай на околиці міста, зате своя.
— Заходьте, заходьте! Володимир якраз стіл накриває, — Сніжана провела зовицю до вітальні, де вже метушився Вова.
Чоловік обережно розставляв тарілки та келихи, ніби боячись розбити весь цей кришталь — такий же новий, як їхнє спільне життя в цих стінах. Володимир кивнув Марії, не відриваючись від свого заняття.
Сніжана глянула на годинник — решта гостей мала підтягнутися з хвилини на хвилину. У видавництві, де вона працювала редакторкою, усі дивувалися, як молодій парі вдалося накопичити на квартиру без кредитів.
— Терпіння і праця, — відповідала Сніжана колегам, хоча сама до кінця не вірила в це диво.
Дзвінок у двері перервав її думки. На порозі стояли Костянтин із дружиною Оксаною.
— Треба ж, майже не заблукали! — засміявся Костянтин, обіймаючи брата. — Будинок новий, ледве знайшли.
Слідом з’явилися свекруха зі свекром — Ганна Юріївна та Павло Семенович.
— Квартира яка світла! — захоплено вигукнув свекор, оглядаючись. — Молодці, діти!
Ганна Юріївна мовчки оглядала житло, наче оцінюючи кожен його сантиметр.
Володимир розлив напої.
— За новий дім! — підняв тост Павло Семенович. — Щоб жили довго і щасливо!
Сніжана краєм ока помітила, що свекруха ледь пригубила напій.
— А документи на кого оформили? — ніби між іншим поцікавилася Ганна Юріївна.
— На обох, мамо, — відповів Володимир. — Порівну.
Свекруха дивно стисла губи і кинула короткий погляд на сина. Сніжана перехопила цей погляд — у ньому читався німий докір.
— Правильно, — втрутився Ігор, чоловік Марії. — Зараз усі так роблять.
— За наших часів, — почала Ганна Юріївна, але замовкла під поглядом чоловіка.
За столом розмова пожвавішала. Марія розповідала про витівки своїх дітей, Костянтин хвалився новою посадою. Сніжана гостинно пригощала всіх, підкладаючи салати й нарізку.
— Сніжанко, ти молодець! — тепло сказав Павло Семенович. — Завжди знав, що Вовка з тобою не пропаде.
Сніжана зніяковіла від похвали. Вона обвела поглядом гостей — ось вона, їхня сім’я, їхня опора. Тільки погляд свекрухи залишався холодним.
«Чому її так зачепило, що квартира записана на обох?» — промайнула думка у Сніжани.
Володимир, ніби відчувши її напругу, легенько стиснув руку дружини під столом. Цей простий жест заспокоїв, відігнав непотрібні думки.
Усі сказали тост за господарів нового дому. Сніжана усміхалася, але черв’ячок сумніву вже закрадався в її душу. Щось у погляді Ганни Юріївни змушувало її насторожитися. Сніжана не могла забути цей погляд навіть через тижні.
Травневий вітер гойдав фіранки в їхній новій квартирі. Сніжана поправляла фотографію з новосілля на комоді, коли задзвонив телефон.
— Сніжано? Це Люда, — голос у слухавці тремтів. — Дядька Миколи не стало вчора ввечері.
Сніжана завмерла, стискаючи телефон.
— Як? Він же, я думала, йому краще стало.
Сніжана нечасто бачилася з дядьком Миколою Петровичем. Востаннє — три роки тому на дні народження у тітки. Але новина все одно стала прикрою несподіванкою.
Прощання пройшло в гнітючій тиші. Сніжана стояла поруч із Володимиром, який незграбно обіймав її за плечі. Після поминок до неї підійшов літній чоловік у строгому костюмі.
— Сніжана Андріївна? Я – нотаріус вашого дядька.
Вона кивнула, не розуміючи, до чого йдеться.
— Вам потрібно прийти до моєї контори. Микола Петрович залишив заповіт, — нотаріус простягнув візитку. — Ви єдина спадкоємиця. Він залишив вам свою квартиру.
— Мені? — Сніжана приголомшено глянула на чоловіка. — Але чому?
— Він казав, що хотів допомогти вам стати на ноги. Цінував вашу самостійність.
Володимир, почувши розмову, здивовано підняв брови:
— Ту саму, в центрі? Трьохкімнатну?
— Саме так, — підтвердив нотаріус.
Додому вони поверталися мовчки. Сніжана думала про дядька, а Володимир нервово барабанив пальцями по керму.
— Навіть не віриться, — нарешті промовив він. — Це ж центр. Таку квартиру можна за хороші гроші продати.
— Вово, давай не будемо?
Новина про спадщину розлетілася серед родичів швидко. Уже за тиждень Марія зателефонувала, ніби просто побалакати.
— Уявляєш, хазяїн знову підняв нам оренду! — скаржилася вона Сніжані. — Діти ростуть, їм потрібен простір. Ігор каже, рік без оренди — і на перший внесок можна було б накопичити.
Сніжана слухала, уже здогадуючись, до чого хилить зовиця.
За кілька днів з’явився Костянтин.
— Сніжанко, ти не уявляєш, як мені зараз важко з цим кредитом, — сумно протягнув він, попиваючи чай на їхній кухні. — Усе віддаю банку, ні на що не вистачає.
Оксана, його дружина, скрушно хитала головою.
— Мати свій кут — це мрія всього життя, — багатозначно додала вона, роздивляючись нові меблі в квартирі Сніжани.
Апогей настав на сімейній вечері у свекрухи. Ганна Юріївна розщедрилася: стіл ломився від закусок.
— А наша Сніжка тепер багата спадкоємиця, — гучно заявила свекруха, коли всі сіли за стіл. — Дві квартири! Це ж треба! А рідні чоловіка і допомогти не хоче.
Сніжана дивилась здивовано на свекруху.
— Що значить — не хоче? Мене навіть ніхто не просив.
— А хіба треба просити? — Ганна Юріївна примружилася. — Рідним людям ти і так повинна допомагати.
— Мамо, ну навіщо ти так, — втрутилася Марія, але її голос звучав непереконливо. — Хоча, звісно, дітям, що ростуть, потрібна своя кімната. Я б могла і орендувати у тебе, Сніжанко, ну як в родички, чисто символічно.
— А я міг би навіть невелику суму щомісяця виплачувати, — підхопив Костянтин. — Якби ти, звісно, відписала квартиру мені.
Сніжана переводила погляд з одного родича на іншого. Володимир сидів мовчки, роздивляючись свою тарілку.
— Вово, а ти що думаєш? — запитала вона, сподіваючись на підтримку.
Володимир підняв очі, зустрівся поглядом із матір’ю і невизначено знизав плечима:
— Ну, рідним треба допомагати.
Сніжана навіть не встигла усвідомити свою спадщину, а її вже ділили чужі люди.
Сніжана повільно відклала виделку і випрямила спину. Кімната занурилася в гнітючу тишу. Усі погляди спрямувалися на неї.
— Тобто ви думали, я вам квартиру відпишу? — вона всміхнулася, оглядаючи принишклих родичів.
Обличчя Ганни Юріївни миттю змінилось. Фарба прилила до щік, зробивши їх червоними.
— Ніхто тебе не просить! Просто є поняття совісті!
— Та що ти взагалі про сім’ю знаєш? — підхопила Марія, нервово теребячи серветку. — Мої діти ростуть у орендованій комірчині, а ти.
— А я що? — перепитала Сніжана. — Ми з Володимиром п’ять років заробляли на квартиру. П’ять років! Кожну копійку відкладали.
Костянтин недобре примружився:
— Щастить декому. Дядьки багаті квартирки залишають.
— Досить! — раптово пролунав голос Володимира.
Усі завмерли. Володимир рідко підвищував голос, воліючи відсиджуватися в сімейних суперечках.
— Мамо, ти перегнула, — він підвівся з-за столу, відсунувши тарілку. — Це спадщина Сніжани. Їй вирішувати, як нею розпорядитися.
Ганна Юріївна сплеснула руками:
— Ти проти рідної матері? Заради кого?
— Не смій! — Володимир глянув на маму так. що та й сіла. — Сніжана — моя дружина. І я підтримую будь-яке її рішення.
Сніжана здивовано дивилася на чоловіка. Ще ніколи він так рішуче не ставав на її бік.
— Ми плануємо віддати в оренду квартиру, — твердо продовжив Володимир. — Нам потрібен додатковий дохід. Ми ще не виплатили кредит за своє житло і плануємо стати батьками.
Усі замовкли. Тільки Павло Семенович розуміюче кивнув зі свого кутка.
— Правильно, синку, — тихо промовив свекор. — Своя сім’я — передусім.
— Яка дитина? — ошелешено вигукнула Ганна Юріївна. — Ви ж тільки житло купили!
— Мамо, мені тридцять два, — Володимир узяв Сніжану за руку. — Пора вже. А квартира дядька Миколи — це подарунок нашій майбутній дитині.
— І ти, — Ганна Юріївна повернулася до Сніжани. — Ти вже?
— Ще ні, — Сніжана глянула на чоловіка. — Але ми плануємо.
Марія фиркнула, явно не вірячи почутому. Костянтин втупився у свою тарілку. Оксана нервово поправляла зачіску.
— Нам пора, — Володимир з Сніжаною попрямував до виходу. — Дякую за вечерю.
Вони вийшли з-за столу, залишивши родичів у розгубленості. Уже в дверях їх наздогнав Павло Семенович.
— Не ображайтеся на них, — тихо сказав він. — Заздрість — вона розум затьмарює. Але все налагодиться.
Вдома Сніжана обійняла чоловіка:
— Дякую тобі. Я не думала, що ти так.
— Пробач, що одразу не втрутився, — Володимир гладив її по волоссю. — Я просто не вірив, що моя сім’я може бути такою.
— Ти справді хочеш дитину? — обережно запитала Сніжана.
— Звісно, — він усміхнувся. — А ти?
— Давно мрію.
Через рік, коли в їхній сім’ї з’явилася маленька Софія, стосунки з ріднею стали прохолоднішими, але чеснішими. Гроші від здачі квартири дядька Миколи допомагали ростити доньку і покривати поточні витрати.
Одного разу на гостину прийшла Ганна Юріївна. Вона довго м’ялася в передпокої, а потім простягнула згорток.
— Знайшла дитячі речі, — пробурмотіла вона, не дивлячись на невістку. — Подумала, Софійці знадобиться.
Їхній шлюб, що пройшов випробування жадібністю родичів, став лише міцнішим. Володимир і Сніжана нарешті зрозуміли, що означає бути справжньою сім’єю — стояти один за одного в будь-яких ситуаціях.
Тепер, вкладаючи доньку спати, вони часто переглядалися з ніжною усмішкою, розуміючи, що багатство вимірюється не квартирами, а вмінням захищати свій маленький світ від будь-яких бур. Навіть Ганна Юріївна визнала: сім’я її сина — найкраще, що могло з ним статися.
Головна картинка ілюстративна.
