— Мамо, ти серйозно? — голос мій тремтів, хоча я намагалася тримати себе в руках. — Ми все літо там горбатилися, гроші вкладали, а ти тепер кажеш, що дача — для Дениса з Кариною? Бо в них дитина буде?
Свекруха витерла сльози з очей, ніби щойно не радісну новину оголосила, а трагедію пережила.
— Доню, ну ти ж розумна жінка, — відповіла вона солодко, ніби медом намащена. — Малюку потрібне свіже повітря, свої ягідки, природа. А ви з Тарасом вже маєте квартиру, вам дача — то розкіш. Оце й буде ваш подарунок племінниці. Ви ж добрі люди, допоможете молодій сім’ї.
Я відчула, як усе всередині кипить. Тарас стояв поруч, блідий, мов стіна.
— А наші гроші? — запитала я тихо, але чітко. — Ми ж не просто фарбу купували, ми там фундамент підливали, дах латали, паркан новий ставили. Це все — наші заощадження!
— Гроші заробите ще, — відмахнулася вона рукою. — А дитині здоров’я не купиш. І взагалі, ви ж мамі допомогли, прибрали, відремонтували. Я ж вам дякую!
Я подивилася на Тараса. Він мовчав. І в цю мить я зрозуміла: він теж не знає, що сказати. Бо це його мама. А я — лише невістка, яка «завжди все не так робить».
Мене звати Олена. Мені тридцять два, я працюю менеджером у логістичній компанії, і я щаслива у шлюбі з Тарасом вже вісім років.
Ми разом пройшли через усе: від орендованих кімнат до власної квартири, від нічних змін до перших відпусток. Я думала, що наша сім’я — це ми двоє проти всього світу. Але виявилося, що світ — це ще й свекруха. І її улюблений молодший син Денис.
Я ніколи не любила Дениса. Не тому, що він поганий. Просто він ніби не з цього світу. Йому двадцять вісім, він працює фрілансером-дизайнером, але роботи бере стільки, скільки треба, щоб не голодувати.
Решту часу — серіали, ігри, прогулянки з Кариною. Карина — його дружина, двадцять п’ять, інфлюенсерка. Фото в Instagram, історії про каву, манікюр, вії, подорожі.
Вони живуть у свекрухи, бо «поки що не готові до до серйозного життя». І свекруха в захваті. «Яка ж Кариночка гарна! Яка розумна! Яка турботлива!» — чую я це щотижня.
А ми з Тарасом — «серйозні люди». Працюємо. Плануємо. Збираємо. Допомагаємо. Але чомусь завжди — «не так».
«Олено, ти б могла частіше дзвонити». «Тарасику, ти ж старший, мав би більше уваги мамі приділяти». А Денис — «мій меншенький, мій сонячний зайчик».
Він може тиждень не дзвонити — і це нормально. Він може забути про день народження — «ну він же творча людина».
Коли свекруха захворіла минулої зими, я щодня після роботи їхала до неї. Готувала суп, прибирала, міняла постіль. Карина жила в тій самій квартирі, але.
— Ой, Олено, я не вмію варити борщ, — сказала вона мені якось, сидячи з телефоном. — У мами свій рецепт, я боюся зіпсувати.
— Карино, просто поріж овочі, кинь у каструлю, — порадила я.
— Ой, ні, я краще замовлю суші. Мені ж ще сторіс знімати треба.
Я мовчала. Бо що скажеш? Свекруха ж чула все це і посміхалася. «Кариночка втомлена, вона ж у декреті готується». Декрет ще не настав, але підготовка йшла повним ходом.
Ремонт у квартирі свекрухи ми з Тарасом робили самі. Денис приїжджав «допомогти», але:
— Я не знаю, як шпаклювати, — казав він, тримаючи телефон.
— Денисе, просто візьми шпатель і. — починав Тарас.
— Та я краще піду кави зварю, — і йшов.
Карина взагалі заявила:
— Я не можу, у мене алергія на пил. І манікюр свіжий.
Вони поїхали до її мами на два тижні. А ми з Тарасом — фарбували, клеїли, міняли розетки. Свекруха потімсказала:
— Не чіпайте дітей. Вони молоді. Ви ж старші, відповідальніші.
Я тоді вперше відчула, як усе всередині стискається. Але промовчала. Бо Тарас просив: «Мамі важко, не сварімося».
А потім — дача.
Дача дісталася свекрусі від свекра. Він її будував власноруч, доглядав, любив. Після того, як його не стало дача стояла пусткою.
Ми з Тарасом працювали, збирали на квартиру — не до дачі було. Денис з Кариною — «не вміємо, не знаємо, страшно».
Минулого року свекруха сказала:
— Поїдьте подивіться. Може, відремонтуєте?
Ми поїхали. Дача була в жахливому стані: дах протікав, паркан розвалений, бур’яни по пояс. Але місце — казкове. Річка поруч, ліс, сусіди вже будинки капітальні побудували.
— Тарасе, може, візьмемося? — запропонувала я. — Для себе ж.
Він погодився.
Свекруха тоді сказала:
— Дача буде ваша. Квартиру я відпишу Денису — у вас же є житло, а в них немає. Щоб не було образ.
Документи оформлю пізніше, але обіцяю.
Я одразу Тарасу:
— Ніяких відмов від частки в квартирі, поки дача не наша.
Він сперечався:
— Це ж мама. Вона не підведе.
— Заради Дениса вона гори переверне, — сказала я.
Ми домовилися: спочатку дача — нам, потім він відмовляється від квартири.
Все літо ми там жили. По вихідних, після роботи, у відпустці. Тарас брав інструменти, я — фарбу, рослини, посуд. Ми:
— Зміцнили фундамент.
— Перекрили дах.
— Поставили новий паркан.
— Вирівняли ділянку.
— Посадили яблуні, смородину, малину.
— Зробили альтанку.
— Купили мангал, гамак, садові меблі.
Це було наше. Наше місце. Наш шматочок раю.
Я вже уявляла, як привозитимемо сюди дітей (якщо будуть), як святкуватимемо Новий рік, як Тарас рибалитиме, а я читатиму книжку на гойдалці.
А потім — день народження Дениса.
Ми приїхали. Святковий стіл, гості, сміх. Карина в новій сукні, Денис — у сорочці, свекруха — у центрі уваги.
І тут:
— У нас новина! — пищить Карина. — Ми чекаємо малюка!
Усі аплодують. Свекруха плаче. Обіймає Карину, Дениса.
— Яка ж я щаслива! — каже вона. — І як добре, що дачу відремонтували! Малюку буде де дихати свіжим повітрям, їсти свої ягідки!
Тарас різко підводиться.
— Мамо, яка дача?
Вона повертається, усміхається.
— Ну та, що ви все літо лагодили. Я ж віддам її Денису. Дитині потрібна природа.
Я відчула, як земля йде з-під ніг.
— Але ж ви обіцяли. — почав Тарас.
— Тарасику, ну ви ж дорослі люди, — перебила свекруха. — У вас квартира є. А в них — ні. І дитина. Це ж логічно.
— Ми туди стільки вклали! — сказала я.
— Ну й чудово! — відповіла вона. — Подарунок племінниці. Ви ж добрі. І мамі допомогли — прибрали, відремонтували. Я ж вам вдячна.
Гості мовчали. Хтось ніяково посміхався. Карина сказала:
— Олено, ти ж не проти? Ми ж сім’я.
Я подивилася на неї. На її ідеальний манікюр. На її посмішку. На свекруху, яка вже обіймала Карину, ніби та — її рідна донька.
— Звісно, — сказала я. — Сім’я.
Але всередині все горіло.
Додому їхали мовчки. Тарас тримав кермо так, ніби хотів його зламати.
— Олено, — сказав він нарешті. — Я не знав.
— Я знала, — відповіла я. — Я ж казала.
Він зупинив машину біля будинку.
— Що робитимо?
— Не знаю, — сказала я. — Але дачу ми їм не віддамо. Просто так — ні.
Вдома я довго не могла заснути. Думала про все.
Про те, як свекруха завжди хвалить Карину:
— Яка ж Кариночка господарочка! Зранку печиво спекла!
(Печиво було з магазину, але хто перевірятиме?)
Про те, як Денис «допомагав» на дачі:
— Я краще сфотографую, як ви працюєте. Для портфоліо.
Про те, як свекруха казала мені:
— Олено, ти б могла частіше посміхатися. А то завжди така серйозна.
А Карині:
— Кариночка, ти як квіточка!
Про те, як ми з Тарасом спали на дачі в наметі, бо в будинку ще не було ліжок, а вони з Кариною приїжджали «на шашлики» і їхали назад, бо «комарі».
Про те, як я варила компоти зі своїх ягід, а Карина фотографувала і писала: «Життя на природі — мрія!»
Про те, як свекруха казала Тарасу:
— Ти ж старший, маєш поступитися.
А мені:
— Доню, ти ж розумна, зрозумієш.
Я не розумію. Я не розумію, чому ми завжди — «дорослі», «відповідальні», «маємо поступитися». Чому Денис — «меншенький», «творчий», «ще встигне».
Чому Карина — «квіточка», а я — «серйозна».Чому ми вкладаємо — і втрачаємо. Чому ми допомагаємо — і нас присоромлюють. Чому ми любимо — і нас не помічають.
Наступного дня свекруха подзвонила.
— Олено, ви ж не ображаєтеся? — запитала солодко. — Це ж для дитини.
— Ні, — сказала я. — Не ображаємося.
— Ось і добре. Приїдьте в суботу на дачу, покажете Карині, де що росте. Вона хоче ягід насушити на зиму.
Я поклала слухавку.
Тарас сидів поруч.
— Що сказала?
— Щоб ми приїхали. Показати Карині ягоди.
Він подивився на мене.
— Їдемо?
— Ні, — сказала я. — Ми туди більше не поїдемо. Нехай самі вчаться.
Він кивнув.
— А дача?
— Дача — наша. Поки що. І документи ми перевіримо. І юриста знайдемо. І все, що ми вклали — порахуємо.
Він обійняв мене.
— Прости, що не слухав.
— Нічого, — сказала я. — Тепер слухаєш.
Минуло три тижні. Ми не дзвонимо свекрусі. Вона телефонує — ми не беремо. Денис пише:
— Сестро, ви ж не серйозно? Дача ж для дитини!
Я не відповідаю. Карина викладає історії: «Скоро наша дача! Малюк буде щасливий!» Я зберігаю скріншоти.
Тарас пішов до юриста. Виявилося, що обіцянки свекрухи — нічого не варті, поки немає документів. Але є наші чеки, фото, свідки. Є наша праця.
Ми не знаємо, чим закінчиться. Може, суд. Може, компроміс. Може, ми просто заберемо свої речі й поїдемо.
Але я знаю одне. Я більше не буду «розумною». Я більше не буду «поступатися». Я більше не буду мовчати.
Я зроблю все, аби повернути своє і хай мені доведеться знімати паркан власноруч, я зроблю це принципово. А ще, чоловік стоятиме за спадщину горою. Та й часта його у квратирі свекрухи є.
Як з нами, так і ми з ними. Хіба ж не праві?
Головна картинка ілюстративна.
