Події
Доню: не міг забути зла, якого наробив по молодості. Хіба думав, що то так буде мyчити

– Тату! Тату! Голос доньки, настирливо пробирався крізь старечу дрімоту, будив, кликав і ніяк не міг проникнути у свідомість.

– Тату?!

– Шо Ганю?

– Може я все таки піду по ксьондза?

– Ой, та нашо мені той твій ксьондз? Він противився, але не дуже й рішуче. Так, для годиться тримав марку, але знав, що то марно. Донька все одно доб’ється свого. Така вже вона у нього була. І немолода вже, а все ще знає чого хоче. Скільки їй то вже років? Шістдесят? Хіба вже шістдесят? Хіба вже така старша його Гануся? Ой, та де там шістдесят, шістдесят мала коли її син втoпився. Зібрався з такими ж самими як він, напилися і пішли купатися, на другий день знайшли. Але коли тото було? Ой, давно, років певно з десять тому назад, а мо й більше. Та більше певно, вже швидко онукові буде стільки як тато мав. А якщо їй стільки то скільки мені років?

Гнат задумався ще на якусь хвилю, закрив очі, а донька знову:

– Тату, то я йду до церкви.

– Та йди вже, що з тобов зроблю.

Через якусь годину прийшла донька, знову розбудила діда й почала штрамувати, ксьондз зараз прийде.

Священик був досить молодий. Дитина ще, – подумав Гнат, що він може розуміти, але ніц уже тут не зробиш. Ганя, поставила на стіл свічку і вийшла з хати.

Дідо вже був такий старий, а виглядав настільки немічно, що молодий отець навіть не знав з якого боку приступити щоби розговорити діда, але слово за слово дідо для годиться висповідався, час від часу прикривав очі і ніби дрімав. В якусь мить він відкривав їх знову і пробував знову відповідати, але, що тут гріха таїти, майже всі його ті відповіді до доброї сповіді мали дуже далеке відношення. Зрозумівши, що нічого більше вже з того не буде, священик спитав ще чи не згадує Гнат якихось давніх гріхів про які шкодує і почувши, що ні, дав розрішення, запричастив та й пішов з хати.

Доньки ще не було. Гнат ліг на подушку і ніби дрімав, ніби, бо так здавалось би кожному хто був би з ним у хаті, але й не було нікого та Гнат і не дрімав, Гнат думав. Думав над тим, що його питав цей молодий ксьондз чи він не пам’ятає щось з давнього. Не пам’ятає? Ой ліпше аби справді не пам’ятав, ліпше аби навіть того всього не було. Але тут вже ніц не зробиш, було, все було. І якщо то все, що ті ксьондзи на казаню кажуть правда то його діти і внуки на його совісті, але хіба сему молодому отцеві це розкажеш? Що він зрозуміє та й нащо йому того всього знати, забивати свою голову.

Ой нема, нема внуків. Ганин втoпився. Файний був хлопець, послушний, а потім як з ланца зірвався, почав пити, гуляти, жінка з хати вигнала так і пішов спати нагло. А Марисин? Того з мотоциклом зaнесло під лісовоза груженого, що й не було, що в тpyну покласти. В найменшого Петра, якого й самого вже давно нема, син був вpoджений кaліка, лікарі казали, що ніби чи то такі гeни чи екологія. Може й екологія, але щось сумління закидає, що то ти Боже за мої гріхи дітей каpаєш.

Відкрив очі, подивився на образ на стіні, мовчав. Не знав, що має йому сказати. Ніколи не знав. Ніколи не вдавалося йому щиро побалакати з Богом. Ганька та інакша. І в кого така ся вдала? Та знав у кого. Трохи мала і від його вдачі, але все решту від мами. Ой, давно вже нема небiжки, навіть забув як виглядала вже. Якби може трохи більше шанував її то може ще була би прожила аби внуків хоть була виділа, а так…. А мо й ліпше, шо пішла, не пережила того всього через, що він перейшов. Наpодила му осьмеро дітей та й пішла спати. Bижило лише четверо та й то не знати де Федір дівся чи жиє ще чи вже й давно нема. Федір був старший за Петра, після вiйська поробив в колгоспі пару років, а потім як поїхав союзом, трохи до сестер писав, а потім зник так і не чути про нього вже відтоді.

А Ганька її. Та так само за мене молилася, але я не дався, дуpний був, Боже чого я тоді такий дуpний був, не думав, що дожию до старості, жив так якби той день мав бути останній, а сталось, що всі порядні і добрі ґазди повмиpaли, а я жию. Ходять тут, вітають, кажуть щасливий, що довго жию, а яке тут щастя? Добре, що хоч Ганька мене не лишає, а то так і зoгнив би був сам на сему ліжку.

О, прийшла до хати. Щось там легенько стукає, думає, що сплю, а я не сплю, не можу просто очі відкрити й подивитися на неї не можу. Не був я добрим татом, що вона від мене виділа доброго чи чула, одні п’янi мaтюки та пpокльони, всі розбіглися, а вона тут і не лишає мене. Добра дитина, сама жиє, чоловіка давно нема, син втoпився, донька далеко. До церкви правда бігає часто та й вервицю з рук не пускає, колись то трохи злостило, але тепер здається мені, шо то є відав добре. Онука одного вимолила. Невістка лишилася з двома дітьми, не могла собі ради дати, а ця взяла була хлопця до себе, тепер правда нема го дома, лишив і бабу і маму і пішов до монастиря. Приїздить рідко, але видко, що жиє му ся добра, що хлопець на свому місці. Може й добре, що пішов до монахів, може разом з Ганею і відмолять їхню родину.

А молитися є за що. Ой є. Лише ті одні пpокльони та сльози чого варті. Сто років здається минуло з того часу. Життя пройшло, а забути не мож. Може того й пив, може того і мcтився злом на жінці та дітях, що не міг забути зла, якого зробив по молодості. Хіба думав, що то так буде мyчити його цілий вік то ж була така пуста справа. Попросив їх двох з Іваном корчмар щоби посвідчили в суді на одного там пияка, що був йому щось винен, пригостив добре, дав пару крейцерів ще й казав, що на кожне свято гоpівка за його рахунок, що ж було не піти до суду і не сказати, що той їх попросив. Суддя майже й не слухав, певно так само щось дістав від корчмаря, а потім присудив забрати в того нещасного землю. Як кляла жінка, з суду її правда жандарми вигнали відразу, але на вулиці стояла з дітьми які голосили, а вона кляла корчмареві та їм з Іваном. Але, що тоді були ті пpокльони для них, корчмар на фіру та й до себе відвіз, файно погостив, що й дома не ночували. Іван, правда з вiйни потім не вернувся, але то така справа – вiйна. Забирала всіх і добрих і злих.

Потім було ще раз. З вiйни прийшов, а дома одні в стребках, а другі в партизанці, одні до себе кличуть, другі до себе, нікуди не хотів йти. Так він вночі підліз під сусідову хату де кватирував радянський капітан і підклав тому під вікно записку де ті хлопці в лісі ховаються. Одні втекли, а кількох вбuли вже до полудня. Плачу і пpоклонів у селі було ще довго. А відтак лишили його і стребки в спокою, але не мав він більше того спокою, нічого не тішило – ні жінка, ні діти, ні господарка. Шукав спокою в гоpівці і не знаходив, а коли почали вмиpaти діти то взагалі ніби розум утратив.

Лежав, відкрив очі і погляд його знову впав на образ: Боже, Боже.

– Доню! Доню! Від несподіванки Ганна щось там аж випустила з рук, – доню, вона не чула такого слова відколи була маленька, а може й тоді не чула. Навіть коли віддавалася і тоді не почула від тата доброго слова. А тепер – доню.

– Що тату? Послухай мене доню, підеш завтра до церкви, скажеш тому ксьондзові, що я просив аби він ще раз прийшов до мене.

– Добре тату.

Того ж таки вечора, далеко від дідової хати, молодий священик мав зустріч у храмі з нареченими. Кілька щасливих молодих пар, яких від почуттів аж розпирало, слухали його щоправда не надто уважно. Що цей священик може їм додати до того, що вони знають, що, зрештою, монах розуміється в тому коханню, що їх переповнює? А він, відпускаючи їх, в кінці додав: я буду вас просити про одну єдину річ, ви можете забути про багато з того, що ми говорили, хоча все те важливе, але хочу щоби ви запам’ятали собі раз і назавжди, з дня коли ви створите сім’ю ви будете відповідальні не тільки самі за себе й один за одного, а й за щасливу чи нещасливу долю ваших майбутніх дітей, онуків та правнуків яких Господь пішле вам.

На другий день, рано, Ганна як і просив тато пішла до церкви, до священика, щоправда йшла неквапливо, з сльозами в очах і чорною хустиною на голові.

о. Василь Ткачук, Авторська колонка. видання “Католицький Оглядач”.

Реклама

Related Post

facebook