— Тобто нам від улюбленої бабусі ти зовсім нічого не залишиш?! — обурювалися родичі. — Це просто безсовісно! Та ще й на Новий рік!
— Невже стареньких родичів обділиш? — округлила очі тітка Марина, дивлячись на молоду жінку в дорогому вбранні.
— Ліля, так вчиняти — це верх цинізму! — вставив своє слово дядько Андрій.
Ліля мовчала, задумливо схиливши голову. Дзвінок у двері вивів її з заціпеніння.
Під час сімейної ради напруження у кімнаті сягнуло апогею. Першим висловився дядько Микола:
— Ми б і раді були взяти, але у нас із Танею робота, доглядати просто нікому.
Тут втрутилася тітка Олена, сестра Миколи:
— А у вас же є доросла донька! — нагадала вона.
— Донька вчиться, — парирувала Таня. — І незручно нав’язувати такі турботи молодій дівчині, коли їй треба думати про своє майбутнє! А ти чому сама не візьмеш? Ти ж на пенсії.
— Куди мені, — зітхнула тітка Олена. — Ледве ходжу, ноги ж знаєш.
Усі погляди звернулися до Галини, племінниці Олени.
— Галя, може, ти?
— З якого дива? Вона мені взагалі не родичка, — відрізала Галина. — Без мене обійдетеся.
— А навіщо тоді прийшла, якщо вона тобі «ніхто»? — уїдливо запитала Таня.
— Просто послухати і простежити, щоб усе було чесно, — відповіла Галина, даючи зрозуміти, що добре розуміє ситуацію.
Слово взяв найстарший із присутніх, дядько Іван:
— Любі мої, треба діяти, — його голос звучав рішуче. — Залишити її в такому стані не можна.
Поклавши руку на коліно, Іван додав:
— У мене теж недуга, на мене не розраховуйте.
На кілька секунд у кімнаті запанувала тиша.
— А чому Ліля не прийшла? — раптом згадала Таня.
— Мабуть, забули їй повідомити, — визнав Микола. — Вилетіло з голови.
— Може, це й на краще, — зауважила Олена. — Нехай вона й забирає бабусю.
У кімнаті пролунали схвальні вигуки.
— Чудова ідея! — підтримав Іван. — У Лілі ні дітей, ні чоловіка — найкращий варіант.
— Але ж Ліля живе в орендованій квартирі, — заперечив Микола. — А якщо власники будуть проти?
— Та їм яке діло, — впевнено заявила Олена. — Головне, щоб вчасно платила, і вони навіть не дізнаються.
Рада продовжилася. Усі ці обговорення відбувалися у квартирі дядька Івана.
— Ну що ж, так і вирішимо, — підсумував він.
Раптом у двері подзвонили. Іван відчинив і повернувся з Лілею, своєю внучатою племінницею.
— Усім привіт, — усміхнулася Ліля. — Вибачте за запізнення, роботи було багато.
— Якраз вчасно! — вигукнув Микола. — А ми вирішили, що забули тебе запросити. Отже, так, бабуся Ніна тепер твоя турбота.
— Серйозно? — здивувалася Ліля. — А спитати мене не могли? Я живу в маленькій квартирі, як там бабуся поміститься?
— Якось влаштуєтеся, — сказав Іван. — Баба Ніна — справжній янгол. Дорога, окрім тебе, ніхто про неї не подбає. Невже залишиш стареньку одну? До того ж пенсія її тобі точно не завадить.
— Тобто ви вирішили знайти крайню? — Ліля обвела кімнату поглядом і зрозуміла, що виходу немає. — Добре, — зітхнула вона.
Родичі дружно видихнули й задоволено усміхнулися.
— От і чудово. Завтра субота — поїдемо за нею, — підсумував Микола. — Я сам тебе підвезу.
Наступного ранку дядько Микола разом із Лілею вирушили в село, щоб забрати бабусю Ніну, якій нещодавно виповнилося 92 роки.
Колись бабуся Ніна жила разом із чоловіком у затишному домі, куди з’їжджалася вся родина. Їхній будинок був у мальовничій місцевості біля озера та лісу, повного грибів і ягід. Улітку тут часто гостювали племінники й онуки. Але з часом візити ставали рідшими: старенькі постаріли, а родичі виросли.
Після того, як не стало чоловіка бабуся Ніна залишилася жити з онуком Василем, який був відомий своєю любов’ю до оковитої. Він жив на бабусину пенсію, не працював, але сусіди допомагали старенькій продуктами.
Недавно Василь, пішов у засвіти. Бабуся Ніна залишилася одна в старому будинку.
Ліля майже не пам’ятала бабусю, тому особливих емоцій не відчувала. А от дядько Микола був охоплений ностальгією. Коли вони наближалися до села, він зворушено вигукував:
— Ах, місця юності. Скільки спогадів!
Він розповідав історії, постійно вказуючи: «А ось тут ми з хлопцями рибу ловили», «А ось там ягід повні кошики назбирували».
Коли вони під’їхали до будинку бабусі, їх зустріла сама господиня. Вона кульгала й ледь пересувалася, тримаючись за двері. Її речі вмістилися в один старий потертий чемодан.
— Ось і ми! — радісно оголосив Микола.
Бабуся Ніна глянула на нього затуманеними очима.
— Це я, Микола. Хіба не впізнали?
— Миколка? Дорослий став. Уже, мабуть, дід?
Вони обійнялися.
— А пам’ятаєте Лілю? — запитав він, показуючи на племінницю. — Отакою вона була, коли востаннє сюди приїжджала.
Микола показав рукою рівень дитячого зросту десь біля колін. Потім узяв бабусин чемодан.
— Тепер ви житимете в Лілі. Вона добре про вас подбає, не хвилюйтеся.
Так бабуся Ніна оселилася в однокімнатній квартирі Лілі, де їй визначили місце на дивані, а Ліля стелила собі на підлозі.
Старенька виявилася дуже невибагливою й доброзичливою, на радість своїй опікунці. Спершу Ліля хвилювалася, як вони уживуться, але з часом звикла.
Бабуся багато спала вдень, тому Ліля не турбувалася про неї, поки була на роботі. Увечері вона годувала стареньку, обтирала її та виводила на прогулянку.
Бабуся Ніна виявилася скарбницею історій. Вона з задоволенням розповідала про війну, окупацію, важкі післявоєнні роки та про життя з чоловіком, якого дуже любила.
Старий сімейний альбом, який бабуся привезла із собою, став для Лілі справжнім відкриттям. Вона побачила безліч фотографій родичів, про яких навіть не чула.
З кожним днем Ліля та бабуся Ніна все більше прив’язувалися одна до одної. Ліля почала з нетерпінням чекати повернення додому, адже її там чекав рідна людина.
Родичі не з’являлися. Ніхто з них не цікавився ні бабусею, ні Лілею. Але це не засмучувало Лілю. Удвох із бабусею вони жили доволі щасливо.
Однак фізично Лілі було непросто: старенька ледь ходила, а купання вимагало допомоги. Проте моральне задоволення від турботи про бабусю компенсувало всі труднощі.
Минуло пів року.
Одного ранку, напередодні Нового року, Ліля повернулася з магазину й знайшла бабусю Ніну на підлозі. Швидка приїхала швидко. Сказали що у бабусі вже поважний вік, тому все можливо.
— Тяжко тобі зі мною, Лілю, — сумно сказала бабуся.
— Переживемо, бабусю Ніно, — підморгнула Ліля. — А тепер давайте до Нового року готуватися.
Наступного дня у двері подзвонили. На порозі стояв симпатичний чоловік років сорока.
— З Новим роком! Я Олександр, ваш сусід, — представився він.
— І вас із Новим роком! Приємно познайомитись, я Ліля Щось сталося? — спитала вона.
– Я спеціаліст, у районці працюю, – продовжив чоловік. — Вчора помітив швидку і дізнався, до кого вона приїжджала. Може, потрібна допомога?
— Бабуся вирішила мене перевірити на міцність. Зараз, на щастя, все гаразд. Але, якщо хочете, можете зайти.
Ліля провела візитера до баби Ніни. Олександр професійно оглянув стареньку.
— Ну що ж, мені вже час на той світ? — спитала старенька.
– Ви ще поживете і не один Новий рік відзначите! — засміявся Олександр. — Для вашого віку ви просто огірочок.
Сусід дав рекомендації, від запрошення до столу відмовився, попрощався та пішов. Але відтоді вони з Лілею часто зустрічалися, обговорювали здоров’я баби Ніни, а потім особисті теми.
Олександр виявився розлученим чоловіком, із дорослим сином, без зобов’язань. Згодом він почав запрошувати Лілію на каву, в кіно.
Минуло ще півроку.
Одного ранку Лілія не змогла розбудити бабу Ніну. Бабуся мирно пішла уві сні. Ліля місця собі не знаходила. Родичі, які прийшли на попрощатись зі старенькою, не розуміли, чому вона так переживає: мовляв, бабуся її недовго обтяжувала. Розділяв її втрату лише Олександр.
Час минав, Ліля часто перегортала альбом, який їй залишила бабуся. Тепер вона та Олександр офіційно зустрічалися.
Якось він запропонував їй переїхати до нього, і Ліля погодилася. З Олександром у них склалися прекрасні відносини, повні порозуміння. Це було зріле, спокійне кохання, яке дарує обом втіху і гармонію.
Пара регулярно їздила відвідати місце спочинку бабусі Ніни, яка навіки знайшла спокій поряд із чоловіком, сином та онуком у рідному селі.
Через півроку Ліля дізналась, що бабуся оформила заповіт на ділянку та будинок на її ім’я. Спочатку це не здавалося значним спадком, але незабаром все змінилося.
Несподівано село, де колись мешкала баба Ніні, привернула увагу забудовників котеджних селищ. Ціни на ділянки помітно зросли. Один із покупців зв’язався з Лілею, запропонувавши за її ділянку таку суму, що вона ледве могла в це повірити. Оформлення угоди пройшло швидко напередодні Нового року.
Однак про те, що сталося, дізналися родичі Лілі і терміново приїхали їй під двері.
— Лілю, так нечесно! Як ти могла все лишити собі? — дорікав її дядько Микола. – Це ж я завіз тебе до баби Ніни. Так би про неї ти взагалі ніколи не згадала б.
– Треба ділитися, – підтримала його тітка. – Особливо перед святами грішно про родичів забувати. На роки про нас забула, то хоч зараз шануй!
— Але ж саме я доглядала весь цей час за бабусею, — заперечила Ліля. – Весь цей час вас у її житті не було. Ви просто зіпхнули на мене турботу про неї і забули .
— Та що ти таке кажеш? Ми всі просто любили бабу Ніну і тобі дивися, яке добре діло зробили. Виходить, дякуючи нам ти і отримала спадщину, а нас просто віддячити не хочеш тепер! – Ображено додала тітка.
— Це неправильно забирати все собі, — сказав дядько. – Усі ми маємо право на частину спадщини.
Ліля завагалася адже була совісною і не вміла, не знала, як відмовити рідні. Родичі напосідали вимагаючи собі справедливості. Тут у двері подзвонили і у кімнату увійшов Олександр.
– Доброго дня, – привітався він. – Прошу звільнити приміщення. Нам час. Ми їдемо дивитись новий будинок.
Олександр глянув на Лілю і насупився.
— Люба, щось трапилося? Все гаразд?
– Так, – рішуче відповіла Ліля. – Ви вже вибачте, але двері там. Своїми справами займайтеся, а нам не заважайте. А бабусі Ніні спасибі велике і світла пам’ять.
Ліля і Олександр таки виставили родичів, залишивши їх із відкритими ротами. За кілька годин подружжя вже оглядало будинок своєї мрії. Грошей якраз вистачало на його придбання.
Головна картинка ілюстративна.
