fbpx
Без рубрики
Донька поїхала швидше, чим планувала. На запитання, коли приїде знову, кинула: – На твій похopoн!

Мабуть, його знало у парку кожне дерево. І в погоду, і в негоду бродив алеями і стежками. Дивак, думали перехожі. Й поспішали, ховаючись під парасольками у дощ або кутаючись у теплі шалики взимку. А він зупинявся і… слухав дерева. А, може, то вони його слухали. Шкодував, що дерева не вміють розмовляти…

Довкола парку гомоніло велике місто. Але йому було самітно серед людей. Тих, хто його любив, хто міг би стати гостем у його оселі, чи запросити до себе, він викреслив зі свого життя. А ті, кого любив він… Любив?

Він мав дві дружини. Є діти. Колись у нього були свята, які його дратували, бо це зайві витрати. Друзі дітей були занадто галасливі. Не міг терпіти подруг своїх дружин, бо ті теревенили ні про що. Набридали родичі, яким постійно потрібна була якась допомога…

Першої дружини не стало майже раптово.

– Як же так? Чому, Люсю? Ти ж ніколи не скаржилася на здopов’я. Як мені без тебе жити? – розгублено запитував.

Люся лежала у тpуні умиротворена і спокійна. Такою ніколи не була при житті.

– Треба було раніше жінку шанувати, – кинула теща. – Що ти, що діти…

Донька заміж зібралася, а тут така оказія. Треба відрадити Ліну, хай почекає рік, як годиться.

– І не подумаю, тату! Забобони це все. Миросько за той час іншу знайде.

– Не буду я весілля робити.

– Ти, головне, гроші дай. Ми в ресторані відсвяткуємо.

Син підтримав Ліну.

Не пішов Петро на ту забаву. Пізніше карався, що не стукнув кулаком по столі. Адже щойно пів року минуло, як не стало Люсі. Каявся. А вона йому приснилася. Усміхнена, щаслива. Такою він пам’ятає її, коли була дівчиною.

На дружині трималася сім’я. Вона всюди і все встигала. Петрові здавалося – всі так живуть. Хоча, сусід не раз казав:

– Ти  хоча б допоміг своїй Люсі килими винести й витріпати. Не можна жінці такої ваги таскати.

– Жінка живуча, мов кицька, – відповідав зухвало.

Петро завжди ходив франтом. А в часи дефіциту Люся за кордон моталася. Привозила гарні речі дітям і чоловікові, а собі шкодувала. «Тиснула» кожну копійку. Купувала дешевенькі одяганки. І те незграбне шмаття разом з вічними клопотами додавало жінці років.

Одного разу купила собі симпатичні туфлі на високих підборах. Петро нагримав:

– Куди ти в них підеш по наших дорогах? Не мала де гроші подіти? Хай стоять, колись Ліна буде носити.

Люся занeдужала перед черговою поїздкою на шопінг.

– Мамо, ти ж обіцяла на літо щось купити, – кинув син.

– Куплю, Ігоре, куплю. Тільки пізніше. В полiклiніку треба піти. Щось зле мені.

– Полiклiніка нікуди не подінеться, а літо на носі.

І вона зібралася їхати.

Треба було Петрові вставити мiзки синові. Не пустити Люсю. Але він промовчав. І Ліна не пошкодувала матері.

Після цієї поїздки Люся злягла. А невдовзі дружини не стало…

…Ліна з чоловіком подалися в столицю. Там і залишилися. Ігор одружився з одногрупницею з іншого міста, там і оселився.

Петро залишився сам. Через те довго затримувався на роботі. Навіть, як не було потреби.

…Мар’яну зустрів, коли колектив відзначав ювілей шефа. Вона прийшла в кафе з подругами.

Повна протилежність Люсі. Мар’яна – брюнетка. Люся була шатенкою. Вища за Люсю. Модно одягнена. Ні, це було не кохання. Просто, Петрові було самітно. І харчувався так-сяк, а звик мати на столі перше, друге й третє.

Чоловіки з його колективу, набравшись сміливості після кількох чарок, почали запрошувати трьох жінок до свого столу. Як виявилося, незаміжньою з них була тільки Мар’яна…

– Гарний у тебе залицяльник, – казали Мар’яні знайoмі.

І вона так вважала. Після колишнього благовірного-випивохи Петро видавався уважним і галантним.

– Я одружуюся, – сповістив дітей.

– Вона хто? – поцікавилися.

– Працює в одній з установ нашого міста.

– Житло має?

– Так. А що?

– То хай там і залишається. Хочеш, іди до неї. Її в нашу хату не приводь.

– Ви ж все одно тут не живете.

– Це не має значення. В гості будемо приїжджати.

Мар’яна жила у приміському селі. Кликала Петра до себе. А він уперся: в своїй квартирі звик бути. І до роботи не далеко. Розписалися. Й кожен залишився у своїй оселі.

Бувало, на вихідні Мар’яна залишилася ночувати в Петра. Ось і цього разу прибрала, почала готувати обід. У двері подзвонили. Ігор з дружиною.

– А ви, тітко, хто? – безцеремонно запитав у Мар’яни.

– Ігоре, сину, це – моя дружина.

– Нам потрібно відпочити з дороги. А ви доварюйте борщ, чи що там, і йдіть… погуляйте.

Мар’яна залишила вариво. Збиралася додому. Петро стояв ні в тих, ні в сих. Пішла. А він і слова не сказав.

Незчулася, як перетворилася на покоївку для Петра. Прибрати, приготувати, випрати… Його дратували Мар’янині подруги, яких запрошувала до себе додому. Тому, як жартувала, «розводила подруг і чоловіка в просторі і в часі».

Не зійшовся Петро характером і з Мар’яниним рідним братом, бо той не міг зрозуміти: що то за таке сімейне життя в сестри.

Не подобалось, що Мар’янин син вирішив стати кухарем. Мовляв, не чоловіча це професія біля плити стояти.
Якось Мар’яна попросила Петра допомогти дещо на господарці.

– Маєш мудрого брата, хай підсоблює, – відмахнувся.

Їй було важко зізнатися собі, що це не подружнє життя, а якась бутафорія. А Петра все влаштовувало.

Мар’яну звалив грип, коли син з однокласниками поїхав на екскурсію під час весняних канікул.

Зателефонувала Петрові, аби купив лiки.

– Ти що, хочеш, аби я також зaхворiв?! Брата попроси, до нього ніяка зараза не причепиться.

Коли прийшов брат, вона плакала. Від образи.

Цього ж дня він зателефонував до Петра:

– Не мyч Мар’яну. Не хочеш жити по-людськи – розбіжіться. З першим чоловіком натерпілася. А тепер ти коники викидаєш. І ще: вона тобі не служанка. Затям це.

Петро не любив, коли з ним говорили так жорстко.

– Та не хочу я більше бачити ні тебе, ні твоєї сестри! – випалив.

Брат передав Мар’яні цю розмову.

І все-таки вона хотіла налагодити стосунки з Петром. Але він уже все вирішив:

– Самому жити ліпше. Ніхто на мізки не капає.

…Петро гадав, що й на пенсії буде працювати на своєму комфортному і грошовитому місці. Втримався два роки. А потім натякнули: є інша кандидатура. Чиєсь протеже. Пора видяковуватися.

…Одноманітні дні стали його мyкою. Діти вкрай рідко навідувалися після того, коли розлучився з Мар’яною. До сусідів завжди ставився з погордою, тому дружби не водив. З родиною майже не спілкувався.

Петро почувався самотиною у великому місті. Часто бродив вулицями. Мимо йшли сотні людей. Серед них не було знайомих очей. А, може, не помічав. Чи його не помічали.

Тепер від міста втікав у парк. Серед дерев було затишніше душі.

А ще Петро боявся занедужати і померти на самоті. Не встигла голова заболіти, а він уже жменями ковтав таблетки.

…Останнім часом став сентиментальним. Подумки просив прощення у покійної Люсі. І не наважувався зателефонувати Мар’яні, аби сказати: у тому, що вони не разом – його вина. Кілька разів пробував. Проте останні цифри так і не набрав. Хтозна, чи потрібне їй Петрове каяття. І, може, номер телефону змінила.

…Особливо тужно було взимку, коли сніги замітали світ. Дивився у вікно на холодну білу пелену. Чекав, коли розпогодиться. Йшов до парку, копався у глибоких снігах. Ставало легше.

…У теплі дні, щойно розвидніє, Петро вже на ногах. Нап’ється чаю і поспішає у ще сонний парк. Дерева слухають його думки. Ні про що не запитують. А Петрові так хотілося, аби хтось із ним заговорив, розпитав про дітей, внуків. Хоча… вони давно не приїжджали. Останній доньчин візит закінчився великим скaндaлом. Ліна докоряла батькові, що він живе у великій квартирі.

Наполягала, аби продав чотирикімнатне помешкання, купив собі одну кімнату, а гроші поділив між нею та братом. Петро навідріз відмовився. Ліна поїхала швидше, чим планувала. На запитання, коли приїде знову, кинула:

– На твій похopoн!

Після цього в Петра замлоїло біля сеpця. Зателефонував синові, розповів про скaндaл з Ліною.

– А, справді, навіщо тобі така велика хата? – сказав Ігор. – Я от машину нову зібрався купувати. Гроші не зайві.

– Ти коли приїдеш?

– Коли будеш квартиру продавати.

…На ринку зустрів Мар’яниного брата. Підійшов. Привітався.

– Щось ти подався, Петре.

– А Мар’яна як? Я хотів би…

– У Польщі. Живе там. Заміж за поляка вийшла. Недавно гостював у них. Нарешті моя сестра щаслива.

У цих словах Петро вловив докір. Опустив голову. Пішов далі…

…Цього ранку прокинувся пізніше, ніж зазвичай. Було похмуро. Напився чаю. Зібрався до парку.
Пройшов кілька кроків. Закололо біля сеpця. Крок, ще крок… Присів біля дерева. Сперся на стовбур. Ангел закрив Петрові очі. Тополя провела Петрову душу у Вiчність.

Потім підійшли люди.

– Від туги пoмеp, – мовив хтось тихо…

Автор .Ольга Чорна

журналіст, блогер, газета “Наш ДЕНЬ”

Джерело.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Related Post