— Донечко, ти ж знаєш, що ми, батьки, хочемо для тебе найкращого. Довірся нам, не виходь заміж за цього бідняка Дениса. Ми з мамою поруч з тобою бачимо красивого і впливового лікаря чи юриста, але точно не ось такого…, — сказав батько і кивнув на мого хлопця. Просто тоді вони ще не уявляли, на що здатен той “бідняк”
Мої батьки зневажали мого нареченого, бо він не був лікарем. Вони не знали, що за свій дохід він може купити все, що вони нажили за життя
Я відчувала, як моє серце стискається від болю, коли згадувала ту вечерю, що мала б стати святковою, але перетворилася на черговий публічний суд.
Борис, мій майбутній чоловік, сидів поруч, намагаючись зберегти спокійну посмішку, тоді як мої батьки – Наталя та Ігор – обмінювалися багатозначними поглядами та час від часу кидали у його бік їдкі зауваження. Їхня осід не булв відкритим чи агресивним, ні, він був більш витонченим – прихованим у натяках, у запитаннях, що здавалися невинними, але були наповнені зверхністю.
Вони не могли змиритися з одним: Борис не став лікарем, як вони мріяли для мене, і не працював у престижній державній установі. Замість цього він мав невелику, але успішну фірму, що займалася розробкою програмного забезпечення.
Для моїх батьків, які все життя пропрацювали у медичній сфері та були переконані, що лише лікарі та юристи заслуговують на повагу, це було незрозумілим, навіть ганебним вибором. Вони уявляли мене дружиною хірурга чи, на крайній випадок, головного інженера на великому заводі. А я просто любила Бориса і його мрію про незалежність.
Я познайомилася з Борисом близько трьох років тому. Це сталося на благодійному вечорі у місті Львів, куди я приїхала на конференцію. Я тоді працювала редактором у невеликому видавництві, і життя моє було розміреним, передбачуваним, як і хотіли мої батьки.
Борис, високий, завжди усміхнений чоловік із проникливими сірими очима, підійшов до мене, щоб запитати про картину, що висіла на стіні. Він був таким несхожим на моє оточення – енергійний, з іскрою в очах, що свідчила про його внутрішню силу та цілеспрямованість. Ми проговорили до пізньої ночі, і я одразу відчула, що це – моя людина. Він був не лише успішним, але й глибоко порядною та чуйною людиною, яка цінувала знання та розвиток.
Через рік наших стосунків ми вирішили повідомити моїм батькам про наші заручини. Борис спеціально замовив столик у модному ресторані в нашому рідному місті Івано-Франківську, купив величезний букет моїй мамі Наталі і вибрав дорогу пляшку коньяку для батька Ігоря. Він хотів справити на них найкраще враження. Але, як виявилося, для моїх батьків упаковка не мала значення.
Наталя, моя мати, жінка з холодним, завжди незадоволеним виразом обличчя, одразу взяла ініціативу у свої руки.
— Отже, Борисе, — почала вона, примруживши очі, — Ірочка нам багато розповідала про вашу, гм, фірму. Кажеш, програмування?
Борис доброзичливо посміхнувся.
— Так, Наталіє. Ми розробляємо спеціалізоване програмне забезпечення для оптимізації бізнес-процесів. Досить перспективний напрямок.
— Перспективний, — повторила мати, і в її голосі бриніла іронія. — Усі ці стартапи… сьогодні є, завтра нема. Це ж не справжня професія, як, скажімо, лікарем бути. Лікар завжди потрібен, а ваші ці програми…
— Мамо, — спробувала я втрутитися, — це дуже стабільний бізнес. Вони працюють із великими міжнародними компаніями.
Батько, Ігор, чоловік, який вважав себе головою нашої сім’ї і рідко пропускав нагоди повчати, додав, не дивлячись на Бориса:
— Іро, твій майбутній чоловік має розуміти, що для нашої сім’ї важлива репутація. Усі наші знайомі, сусіди – це люди з гарною освітою, лікарі, професори, архітектори. А хто він? ФОП із якимись віртуальними програмами. Що ми скажемо людям?
Борис поклав свою долоню на мою руку, щоб заспокоїти. Його посмішка була трохи напруженою, але він тримався гідно.
— Ігоре, я розумію ваші побоювання щодо стабільності. Але моя компанія існує вже сім років і щороку збільшує свій дохід. Ми маємо контракти на п’ять років уперед. А щодо репутації, то, сподіваюся, мої вчинки та ставлення до вашої доньки Ірини скажуть більше, ніж назва моєї професії.
— Вчинки, — пирхнула мати, — на них не купиш гарної квартири у центрі, як у нашого сусіда, кандидата наук. Чи ти, Борисе, можеш похвалитися чимось таким?
У той момент я була готова крізь землю провалитися від сорому. Батьки немов забули, що Борис – їхній гість, а я – їхня донька, яка любить цю людину. Їм було важливіше показати свою владу і змусити його відчути себе нижчим.
— Пані Наталіє, — тихо, але твердо відповів Борис, — я не люблю обговорювати свої фінанси, але скажу так: квартира у центрі Києва, про яку ви, мабуть, говорите, це не те, про що я мрію. Я купив ділянку землі під Львовом, і ми зараз будуємо будинок. Великий, за власним проєктом. І так, він буде набагато більшим за ту, про яку ви згадали. Іро, це наш секрет був, вибач, що розкрив.
Я відчула, як мої щоки спалахнули. Борис зробив це не для того, щоб похвалитися, а для того, щоб захистити мене від їхньої зневаги. Він ніколи не розповідав мені про свої статки детально, знаючи, що я не ціную людей за їхні гроші. Я знала, що його фірма успішна, але наскільки – навіть не уявляла.
По обіді, коли батьки пішли додому, Борис виглядав засмученим.
— Іро, чому вони так до мене ставляться? — запитав він. — Я ж намагався бути максимально ввічливим.
— Борис, не бери близько до серця, — обійняла я його. — Вони такі. Вони цінують лише статусні професії, які їм зрозумілі. Для них те, що ти робиш – це несерйозно. Вони просто не знають усієї картини.
— Я не хотів тобі розповідати, але моя фірма цього року підписала контракт на розробку спеціального застосунку для одного з найбільших банків Європи. Сума контракту дозволить мені спокійно жити багато років, навіть якщо я вирішу взяти паузу. А ще, Іро, я хотів зробити сюрприз.
Той будинок, про який я згадав, — це лише одна частина. Я купив невеликий готель у Карпатах, який потребує ремонту. Ти завжди мріяла про свою справу, про місце, де можна було б писати книжки та проводити творчі вечори. Хочу подарувати його тобі. Це буде наша спільна справа.
У мене перехопило подих. Ось що мої батьки не знали. Вони бачили лише маленького підприємця-програміста, тоді як насправді він був далекоглядним бізнесменом, який мислив глобально і мав значно більший капітал, ніж їхні сумарні заощадження за все життя. Вони не знали, що Борис міг би купити їхню трикімнатну квартиру у спальному районі Івано-Франківська, їхню дачу під Коломиєю та машину батька – і навіть не помітити цієї витрати. Але він ніколи не використовував своє багатство як інструмент.
Через кілька тижнів ми з Борисом приїхали до батьків на вечерю, щоб обговорити деталі весілля. Обстановка була не менш напруженою. Батько Ігор продовжував допитувати Бориса про його роботу, намагаючись знайти недоліки.
— Отже, Борисе, а як щодо пенсії? — запитав батько, наливаючи собі компот. — У тебе ж, як у приватника, немає ж державної пенсії. Як ти будеш жити на старості? Навіщо тобі такі ризики?
— Ігоре, я маю приватний пенсійний фонд, а також інвестую у нерухомість, — спокійно відповів Борис. — Мої інвестиції забезпечать мені та Ірині комфортну старість, не гіршу, ніж державна пенсія. До того ж, я маю кілька квартир, які здаються в оренду, і готель, який теж приносить дохід.
Батько посміхнувся, але ця посмішка була неприємною.
— Квартири у Києві? Уявити не можу, скільки ти маєш платити податків. А хто стежить за всім цим? Це ж клопіт.
— Це невелика проблема, — втрутилася я, — ми маємо помічника, який цим займається.
Мама Наталя в цей час сиділа мовчки, лише зрідка кидаючи на Бориса оцінювальні погляди. Здавалося, вона перетравлювала щойно почуте. Її обличчя почало набувати того виразу, коли вона усвідомлювала, що щось вислизає з її контролю.
Через місяць, коли ми вже готувалися до весілля, я випадково почула розмову батьків у їхньому кабінеті.
— Ігор, ти чув, що він сказав? — шепотіла мама. — Готель, квартири… А ми йому кажемо про якусь мізерну пенсію. Я думаю, він не такий простий, як ми собі уявляли.
— Але ж він не лікар, Наталю! — відповів батько, підвищуючи голос. — Ми все життя прагнули, щоб Іра вийшла заміж за лікаря. За лікаря, розумієш? А він програміст якийсь. І чи це все правда про той готель? Може, він бреше?
— А якщо ні? Якщо він дійсно має такі гроші? Я боюся, що ми своєю зневагою відштовхнемо його від Іри. А вона його любить. Нехай це буде програміст, але багатий програміст. Може, нам варто бути більш доброзичливими?
— Занадто пізно, Наталю. Ми вже показали, хто ми такі, — зітхнув батько. — Ми не будемо змінювати своєї думки. Хай як буде.
Після тієї розмови я не могла дивитися на батьків без смутку. Вони не змінили своєї думки про Бориса, але вони змінили своє ставлення до його грошей. Їхня зневага перетворилася на змішане почуття поваги та заздрості, що було ще гірше. Вони так і не побачили людину, її характер, її добре серце. Вони побачили лише фінансові активи. І це було найбільш образливим.
Ми з Борисом одружилися. Весілля було скромним, ми вирішили не влаштовувати пишних святкувань, на яких мої батьки почувалися б незручно. Навіть після весілля їхнє ставлення до Бориса не стало теплішим. Вони продовжували його критикувати, але вже з меншою впевненістю.
Коли ми переїхали до нашого нового, великого будинку, я запросила їх на новосілля. Це була їхня перша нагода побачити, наскільки успішним був Борис. Будинок був просторий, світлий, із величезним садом та видом на гори. Коли вони переступили поріг, я побачила, як у їхніх очах промайнула суміш шоку та неприхованої заздрості.
— Це… дуже великий будинок, Іро, — прошепотіла мати, озираючись. — Як це Борис сам усе зробив?
— Зробив і може зробити ще більше, мамо, — відповіла я, не стримавши гіркоти. — Ви ж не хотіли цього бачити.
Вони були в нашому будинку всього кілька годин, поводилися напружено і швидко поїхали. І тоді я зрозуміла, що хоча Борис може купити все, що вони нажили за своє життя, він ніколи не зможе купити їхню справжню повагу та щиру любов. І це було набагато важливіше.
Минуло вже кілька місяців. Борис продовжує свою справу, я займаюся готелем, який він мені подарував. З батьками спілкуємося, але ця невидима стіна між нами так і не зникла. Вони, як і раніше, не можуть прийняти його вибір професії, але їхня зневага тепер приправлена лицемірною повагою до його грошей.
Я щаслива у своєму шлюбі, але мене не полишає думка про те, наскільки важко жити, коли твої близькі цінують лише твій статус чи гаманець, а не те, ким ти є насправді.
А ви, дорогі читачі, що думаєте: чи вдасться мені колись переконати своїх батьків, що професія — це не головне, і що справжнє щастя не вимірюється дипломом лікаря чи юриста?
